Сценарій виховної справи « Заповіт непокірних…»

 « Заповіт непокірних…»

 (сценарій виховної справи, присвяченої велетням незборимого духу українського Т. Шевченку і В. Стусу).

 

   Мета:

-навчати учнів вдумливо працювати з історичними та літературними джерелами;

-формувати загальнорозвинену людину, яка буде протистояти злу, насильству, несправедливості;

-виховувати почуття сприймання чужого болю як свого, повагу до людей, які поклали своє життя на олтар служіння Україні;

-прищеплювати любов до рідного краю, почуття відповідальності за благополуччя нашої держави.

 

Оформлення:

актовий зал прибраний під українську світлицю.

По центру сцени – епіграф:       Товаришу! сьогодні ми всесвітні,
                                                      безсмертні, як життя,
                                                      і вічні, як простори…( М. Хвильовий)

По обидва боки від нього - портрети Т. Шевченка та В. Стуса, під ними –  цитати з творів.

                                                                        

                                                                                                            

І зважитись померти, аби жить…                            Не вмирає душа наша,           

                                                                                     Не вмирає воля.

Ми двічі не вмираємо. Ми сущі                              Борітеся – поборете,

раз — і навіки, і на все життя.                                 Вам бог помагає!

Ти вже не згинеш, ти двожилава,                            За вас правда, за вас сила
земля, рабована віками,                                             І воля святая!
і не скарать тебе душителям                                                           ("Кавказ")
сибірами і соловками.

(«Сто років як сконала Січ…»)                              Свою Україну любіть.                              

                                                                                   Любіть її… Во врем’я люте.

Бо вже не я – лише жива жарина                         В останню тяжкую минуту
горить в мені. Лиш нею я живу.                             За неї Господа моліть.
То пропікає душу Україна –                                  ( "Чи ми ще зійдемося знову")                                                                                      

(«Верстаю шлях – по вимерлій пустелі…»)

В залі на видному місці обладнана книжкова виставка  „ Я слова живого невільник….”.

За журнальним столиком – ведучі.

Звучить пісня « Хтось в небо летить» у виконанні С. Вакарчук( один куплет і приспів).

 

Ведучий 1. Легко бути героєм, коли те, що ти робиш, називають подвигом.

Незмірно важче тоді, коли твій подвиг назвуть подвигом через десятиліття або навіть століття, а за життя відплатять тюрмою, засланням, зневагою, мовчанням.

 

Ведучий 2. Важко бути героєм, бо справжні герої ніколи не поміщаються в рамки свого життя, вони незмірно більші, тому і йти до них треба довго. Доля великих поетів важка і трагічна, бо вони випереджають свій час, а нащадки впродовж століть не можуть їх наздогнати.

 

Ведучий 1. «З усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва - примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідності», - так сказав Василь Стус, людина, яка більшу частину свого життя, навіть перебуваючи в тюрмах та концтаборах, присвятила  рідній країні, людина, яку свідомо називають прямим нащадком Шевченка.

 

Ведучий 2.  Тарас Шевченко і Василь Стус — з одного  духовного кореня. Та сама заглибленість у  пісенні джерела української мови, та сама вірність слову, як Богу, те саме поклоніння матері, землі, рідним порогам, саможертовність заради правди, торжества духу, свободи і незалежності рідного народу, його реальної присутності у світовій спільноті. 

 

Ведучий 1.  Стус і Шевченко... їх ріднить сила патріотизму, любові до України, незламність духу. Силу вистояти, не зломитися дає переконаність у тому, що правда — за ними, що вони жили гідно.  Життя їх було сповнене добра, любові, благородних діянь в ім'я України. Ніколи вони не відповідали ненавистю на вчинене їм зло.

 

Ведучий 2.  Два різних сторіччя. Дві не такі вже й різні долі. І одна незмінна любов, одна одвічна тема поезій, одна найдорожча для двох поетів, Тараса Шевченка і Василя Стуса, Батьківщина — Україна. Молився на неї великий Кобзар. Все життя було принесене їй в жертву  Василем Стусом. Їхні почуття до Батьківщини — це насамперед вимоглива любов, яка не прощає гріхів, похибок, вимагає бути золотом найвищої проби.

 

Ведучий 1. Сьогодні ми вкотре зустрінемося з Шевченком і його духовним нащадком, вкотре перегорнемо сторінки книги їх праведного життя. Хай кожен із нас напише у своїм серці оду їх подвигу.

Отож сторінка перша

                       «З думкою про Долю, Музу, Славу».

(Звучить сумна мелодія з  фільму « Величне століття».

Учні, що виконують роль Шевченка і Стуса стоять у глибині, по різні боки  сцени, в задумі.

Дівчина-Доля у чорній сукні виходить на середину сцени. У руках у неї тернові вінки із вплетеною калиною).

   

Дівчина-Доля

Заслання, самота, солдатчина. Нічого.

Нічого – Оренбург. Нічого – Косарал.

Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.

Нічого. Якось жив і якось не вмирав. (Л. Костенко ”Повернення Шевченка”)

 

Учень – Шевченко

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

“Учися, серденько, колись

З нас будуть люде”, - ти сказала.

А я й послухав, і учивсь

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя. ( Т. Шевченко « Доля»)

 

Дівчина – Доля

Кобзар співав в пустелі Косаралу,

у казематах батюшки-царя.

Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні,

А пісня ґрати розбивала вщент.

Правдивій пісні передзвін кайданів -

то тільки звичний акомпанемент. (Л.Костенко)

Одягає вінок на голову учню - Шевченкові.

 

Учень - Стус пілходить :           

 Господи, гніву пречистого
благаю не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
дорожу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи,
і добре, що не зуміла
мене від біди вберегти. ( В. Стус „Господи, гніву пречистого…”)

Дівчина –Доля одягає на нього вінок. Утрьох ідуть зі сцени.

 

Ведучий 2.  У 1847 році царський уряд за бунтарські вірші заслав Шевченка в далеку Казахську пустелю Кос-Арал. Іван Франко у статті «Тарас Шевченко» писав: «По десятилітнім засланні Шевченко вернувся, нарешті, до Петербурга хворий, зламаний тілом, але не духом… Навіть у тих страшних роках його муза не затихала…»

 

Ведучий 1. У всі часи таким людям, як Шевченко і Стус  було важко. Спочатку їх закидали камінням, а згодом із цього ж каміння будували їм пам’ятники. У Ліни Костенко є кілька поетичних рядків про те, ким був і ким міг би бути Шевченко за будь-яких часів.

Ведучий 2.

Давайте чесно,

не кнопки ж ми й не педалі.

Що писав би Шевченко

В тридцять третьому,

в тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Косаралі,

побував би ще й на Соловках.

Загартований, заґратований,

 прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би реабілітований.

Хоч посмертно, зате – своєвременно. ( Л.Костенко « Заворожи мені, волхве!..»)

А тепер давайте уявимо Шевченка в сьогоденні.

Сценка.( за вихідний матеріал взято номер одного з концертів «Дізель-шоу»)

 

Ведучий 1:  Отаким чесним , як і Шевченко, був Василь Стус. Був чесним із собою до кінця і зовсім не здатним до будь-яких компромісів. Це й визначало його трагічну долю. Всі віхи Василевого життя були записані на небі, він не міг щось змінити, бо належав тільки Україні і Богові.

 

Ведучий 2:  13 січня 1972 року разом з іншими інакодумцями Василя Стуса заарештували і засудили на п’ять років примусових робіт і три роки заслання, яке він відбував у Мордовії й на Колимі.

 

Читець 1:

Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край – не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і пити,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край – то царство німоти.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
І є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут. ( В. Стус «Яка нестерпна рідна чужина»)

 

Сторінка друга – інтимна

                                     « З думкою про щастя».

 

Ведучий 1. Українська жінка – особливий феномен. Він не має аналогів у світі. Хоча, що тут говорити: кожна жінка це особливий феномен. Але українська – і поготів. 

 Українка мила, привітна, скромна, трохи мрійлива. Природна грація, вишуканий смак, витонченість в почуттях – усе це однаково властиво всім нашим жінкам. 

 

Ведучий 2. Українська жінка завжди вважалася берегинею сімейного вогнища, була шанованою, а найголовніше — рівноправною з чоловіком. Навіть розглядаючи визначення "дружина", можна впевнитися, що представниця слабкої статі вважалася за друга. 

 

Ведучий 1. Жінки в житті і творчості Шевченка посідають особливе місце. Подруга дитинства Оксана Коваленко, Ганна Закревська, Ликера Полусмакова, актриса Піунова, княжна Варвара Рєпніна, правнучка гетьмана Кирила Розумовського.

 

Звучить музична композиція “Листок до альбому” На сцену виходить дівчина в українському вбранні.

Я тебе чекала роки й роки

Райдугу снувала з рукава.

На твої задумані мороки,

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила розкрилила

В Заборжоді, смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

 Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала мак,

Та мені зв’язали руки люди.

“Хай страждає, - кажуть, - треба так”.

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні.

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я – Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана,

Іскра нероздмухана твоя. ( І. Драч « Смерть Шевченка»)

 

Ведучий 2:  Тарас Григорович дуже любив дітей і не дивно, що в його творах, у малярському доробку образ дитини посідає значне місце. Шевченко мріяв створити власну сім’ю, власний дім і багато дітей у ньому, навіть розробив проект будинку своєї мрії … Не збулося… ні хати, ні кімнати, ні дружини, ні садочка… І тільки одна надія – вернутися  «в Україну милу».

 

Читець 2:

Поставлю хату і кімнату,

 Садок-райочок посаджу…

  Посаджу коло хатинки

 На спомин дружині

   І яблуньку, і грушку,

   На вспомин єдиній!

Бог дасть, виростуть.

Дружина

Під деревами тими

Сяде собі в холодочку

З дітками малими.

А я буду груші рвати,

Діткам роздавати…

З дружиною єдиною

Тихо розмовляти.

Виконуєься пісня « Садок вишневий»

 

Ведучий 1:  Василь Стус дуже любив своїх рідних: батька, матір, маленького сина Дмитрика,  дружину Валентину, яка  страшного для Василя 1965 року тихо і непомітно увійшла в його життя, щоб пройти разом з ним через сто Голгоф.

Звучить « Реквієм» Моцарта як фон.

Читець 3:

Церква святої Ірини
криком кричить із імли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра як зигзиця,
б’ється об мури грудьми.
Гмигає оком в’язниця,
наче сова із пітьми.
Мороком горло огорне –
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
Здрастуй, страсна моя путь. ( В. Стус «Церква святої Ірини»)
 

Учень - Стус у куфайці сидить на підлозі, пише лист і декламує його вголос.

Дорогий сину, таткові нелегко нині, може, не скоро вдається і звидітися. Отож – рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що твій батько відвідав усе своє життя, аби людям жилося краще – всім людям, на всій землі”.

 ( Піднімається і говорить у зал)  

 Синочку мій, ти ж мами не гніви
і не збавляй їй літа молодії.
Мене ж – не жди. Бо вже нема надії
схилитись голова до голови
на щиру радість. Більше не чекай.
Я вже по той бік радісного світу.
Закрию скоро погляд сумовитий,
хіба що з того світу виглядай –
і я тебе почую…

 

 

 

Сторінка третя

                                «З думкою про майбутнє»

Ведучий 1. 9 березня 1861 рік. Так, день народження… 47 років Тарасу Григоровичу, та вночі він зліг. Приходили телеграми, вітали друзі, а йому ставало все гірше. «От якби додому, там би, може, одужав», – зітхав Шевченко. «Мені хочеться говорити, а говорити важко», – сказав ближче до півночі.

Ведучий 2. День народження закінчувався. У права вступив день смерті. Впродовж ночі він сидів на ліжку, намагаючись пригасити біль, що розривав груди. На світанку попросив склянку чаю, забажав, аби на горі прибрали. «А я зійду вниз».

Учень - Шевченко. 

Я – Шевченко.

Я – вмер.

Я лежу на порозі майстерні,

І у мене в очах

Застигають блакитні вогні.

Я замовкнув навік –

Академік із черні. –

І уперше в житті

Стало дуже спокійно мені.

На могилі моїй

Проростуть ще не бачені трави

Та предивні квітки,

Де нектар солоніший ропи.

Я – поет.

Я – Шевченко.

Є пісня у серці моєму.

Недоспівана пісня,

Що ляже у інші серця,

Що на гімни обернеться,

Стане рядками в поеми,

Що ніколи не згине,

Ніколи не дійде кінця.  ( В.Коротич «Я – Шевченко. Я – вмер»)

 

Ведучий 1. В останню дорогу проводжала поета вся Україна. І петербурзька. І московська. І українська. І вільна, й кріпацька. Над його труною сипався петербурзький сніг, а, здавалося, що то вишневий цвіт український... А через 40 днів Шевченка перехоронять в Україні.

               Звучить уривок з пісні « Реве та стогне Дніпр широкий»

 

Ведучий 2: У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Василя Стуса за досі не з’ясованими причинами не стало. Його поховали на кладовищі таємно, уночі, поставивши на могилі дерев’яний стовпчик із бляшаним номером 9. І це за декілька годин до прибуття дружини і сина, які хотіли забрати тіло. Через рік у цьому карцері було знайдено напис „Господи, дякую”, зроблений дрібним почерком поета схованим грифелем олівця.

 

                  Звучить “Пустельник”( вступ)  як фон. Голос за сценою:

Був віщий сон: немов на катафалку,
іще живий, я, везений на кару,
конаючи, востаннє подивляв
стьмянілі юрми, що кудись спішили,
і висів понад світом синій чад.
Обабіч мене — ті мої друзяки,
що бог їм радий, ніби диригують
процесією, подають поради,
як краще грати передсмертну мить.( В. Стус «Був віщий сон: немов на катафалку…»)

Виконується «Балада про мальви» – одна з останніх пісень Володимира Івасюка( 1 куплет і приспів).

 

 Ведучий 1: Холодного осіннього дня, 19 листопада 1989 року,  прах № 9 з кладовища спецтабору для політичних в’язнів у Пермській області було перепоховано на Байковому цвинтарі в Києві. Українська земля прийняла у своє лоно замучене таборами тіло ще одного сина, який загинув за її незалежність.  Перепоховання Стуса порівнювали з перепохованням Шевченка.

Читець 4:
Умирають в тюрмі поети …
Умирають в тюрмі пророки …
І ніхто десь на всій планеті
Не зуміє сказати – доки?

Доки будуть на душогубства
Християни дивитись мовчки,
Нахвалятися братолюбством
І дружити з поріддям вовчим?

Доки будуть молити Бога,
Хоч не жде від нас молитви?..
Те, що жде він – це перемога.
Перемога на полі битви.

Буде Бог не на нашім боці.
Доки ми не йдемо всі разом.
Доки Гриць ворогує з Троцем,
А в чоло дістається блазень.

Тільки де ж того слова взяти,
Що єднає вогонь і воду,
Що до брата зближає брати
І сварню обертає на згоду?

Хтось забрав нам слова високі
Й дав їх іншим на цій планеті…
Умирають в тюрмі пророки,
Умирають в тюрмі поети…

Поетовбивці, вольностей кати,
Що стали пострахом навколо Кремлю,
Ви осквернили благодатну Землю,
І чисте Небо, й зоряні Світи!

Мільйони душ у пралісах густих
Єднають сили праведного труду.
І на чолі їх сам Архистратиг
Веде убивців генія до суду. (Святослав Караванський  «На смерть поета»)

 

Під гітару виконується пісня на слова В. Стуса « Як добре те, що смерті не боюсь я..»

Ведучий 1. Усе життя Т.Шевченко та Василь Стус йшли  до України, до свого народу, несучи на плечах хрест правди і сумління. Вони знали, що сходять на Голгофу. Вони були свідомі своєї долі, заводячи нерівну боротьбу з ворожими своїй батьківщині силами.

Вони знали, що загинуть на вибраному ними хресті. Тепер вони з нами навіки.

 

Ведучий 2. Вони передбачали свій земний кінець з вірою, що за ними стоїть вся Україна. Вони були не самі. Їх було багато,  і їх – буде ще більше. І йтимуть вони з піднесенем чолом у боротьбі за свої правди, Україно! Вони – нескорені. Вони з когорти безсмертних.

Ведучий 1. Вбити можна тіло. Вбити можна поета – сина, чоловіка, батька... , та не можна вбити душі живої. Вона житиме вічно в поезіях, в ідеях. Дух їх  нездоланности житиме вічно! Обидва — як Шевченко так і Стус, залишили у віках Україні невмирущий заповіт — заповіт Непокірних.

 

Учень - Шевченко.   

 З домовини, довіку ранимої,

над владиками світу встаю.

І до вас промовляю, сини мої,

Не проспіть Україну мою!

 

Учень - Стус

В казематах я гибів недарма,

І в могилу дочасно зійшов,

Щоб ніколи російська казарма

Не топтала наш геній і кров.

І, нарешті, ковтнувши свободи,

Не втішайтесь дарами в раю.

Я прошу тебе, гнаний народе,

Не проспи Україну мою!( Є.Сверстюк)

 

Всі учасники заходу виходять на сцену, разом співають пісню “Не спи, моя рідна земля”на слова С. Фоменка гурт « Мандри»(третій  куплет і приспів).