Я долю вибрала собі сама…

Про матеріал
Сценарій відкритого засідання гуртка «Українська мова і література» на тему «Я долю вибрала собі сама…», може бути використаний викладачами філологічних дисциплін ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації.
Перегляд файлу

Автор: Суліменко Наталія Миколаївна, викладач вищої категорії.

 

 

 

 

Анотація: Сценарій відкритого засідання гуртка «Українська мова і література» на тему «Я долю вибрала собі сама…», може бути використаний викладачами філологічних дисциплін ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації.


Я долю вибрала собі сама…

(літературно-музична композиція)

 

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться -

У мене жодних претензій нема

До долі моєї обраниці…

 

 Л.Костенко

 

Викладач:  Протягом багатьох століть люди оспівували та прославляли в піснях і віршах образ матері – берегині чи коханої жінки, благословляючи її ім’я. Деякі філософи вважали, що доля жінки – у домашньому господарюванні та материнстві. На їхній погляд, жінка не здатна до великих справ і почуттів. Але українки вже багато століть виявляють і велич почуттів, і талант материнства, і велич справ.

Студент: Читає вірш «З’явилась жінка – і усе для неї»

З’явилась жінка – і усе для неї,

Для рук її, для думки, для снаги,

Вона в майбутнє відчиняє двері,

Дарує скарб безцінної ваги.

 

У кожнім з нас душі її частинка,

Вона перетворилася в весну,

Безсмертний рід, котрий шанує жінку,

Її самовіддачу й доброту.

 

Нехай через віки усе жіноче

На цій землі священній проросте

І вісімкою сплетений віночок

Дитя, як оду, жінці принесе.

 

Викладач: Можна навести чималий список жінок, які прославляли і прославляють рідну землю. Це поетеси Леся Українка та Ліна Костенко, художниця Катерина Білокур, співачки Раїса Кириченко та Ніна Матвієнко, актори Соломія Крушельницька та Наталія Ужвій і багато-багато інших. І це ми вам хочемо довести на сьогоднішньому занятті.

Ведуча: Найболючішою втратою для кожного народу є втрата історичної пам’яті, яка з діда-прадіда передавалась від покоління до покоління й була основою у вихованні національної самосвідомості.

Творцем історії є народ, але окреме місце в ній відводиться видатним особистостям.

Отже, проклавши разом дорогу в далеке минуле, зробимо з вами спробу з’ясувати, у чому ж загадковість і велич жіночих постатей. Кого приховує історія під цими іменами?

 

Студент: Видатна письменниця Леся Українка

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не          вмирає…

Так писала відома українська поетеса Леся Петрівна Косач.

Вона - жінка з косачівського роду, донька Олени Пчілки, небога і "духовна дитина" Михайла Драгоманова, двоюрідна онука Якова Драгоманова, одним словом, потомственна "лицарка духу", шляхтянка.

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала…

Леся Українка пройшла великий шлях перемоги духу над стражданням тіла і проявами буденності життя. Вона - донька фантазії, вона - Мавка, бояриня, віща Кассандра.

Леся створила свій світ - світ символів і символічних істот, вбираючи в їхні образи свою предметність, не цураючись жіночого і людяного.

Не співайте мені сеї пісні,

Не вражайте серденька мого! 

Легким сном спить мій жаль у серденьку,  Нащо співом будити його?

Через усе життя вона пронесла щит зі словами: "Contra spem spero!" ("Без надії сподіваюсь!").

Я на гору круту крем'яную  Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную,  Буду пісню веселу співать.

 

Викладач: Давайте пригадаємо основні віхи життя  Л.Українки, а також давайте побуваємо з вами  у музеї Л.Українки який знаходиться в  місті Ялті.

Демонстарція слайдів на мультимедійній системі.

Студент:

Леся Українка… Ці два короткі слова уособлюють нечувану силу, незламну мужність. Вірші поетеси - це мужній голос борця співзвучний музі великого Кобзаря. Іван Франко писав про неї: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте», Україна не чула такого сильного та поетичного слова як із уст слабосильної, хворої дівчини». За щастя народу, за волю рідного краю Леся Українка бореться словом. Вона посилає слово в народ.

Ведуча: Отож, ми з вами познайомились з нелегким життєвим шляхом Лесі Українки.

 

Поетеса та співачка Маруся Чурай

 

 студент : В історії української культури є чимало недосліджених сторінок, нерозкритих таємниць. Про поетесу та співачку Марусю Чурай ще в минулому столітті в Україні ходило чимало переказів і легенд, які дають підстави стверджувати, що ця чудова піснярка – особа історична.

 

ЇЇ пісні – як перло многоцінне,

Як дивен скарб серед земних маркот…

 

Саме такими словами Ліни Костенко можна охарактеризувати творчість Марусі Чурай. Хто ж вона, ця жінка, яку названо живою легендою?

З переказів ми знаємо, що народилася Маруся 1625 року в родині урядника добровільного козачого полку Гордія Чурая, людини хороброї , чесної, палкого патріота.

Бог наділив її красою, чудовим голосом, умінням складати пісні, романтичним коханням: її обранець, козак Григорій Бобренко, скорившись волі майстра, покидає Марусю й одружується з багатою Галею Вишняківною. У розпачі дівчина хоче втопитись, але її рятує Іван Іскра, який палко кохає дівчину. Маруся помстилася за зраду, отруївши Гриця настоєм зілля.

ЇЇ засуджують до страти, та Іскра встигає привезти від гетьмана помилування. Змучена докорами сумління, через півроку Маруся вмирає від сухот.

 студент: З інших варіантів легенди відомо, що дівчина після суду пішла до Києва на пращу , але не повернулась до Полтави, померла в якомусь монастирі.

Ім’я Марусі Чурай належить лише фольклорній традиції, не підтвердженій документально, тому життя цієї талановитої співачки, як писав Леонід Кауфман у книзі «Дівчина з легенди Маруся Чурай», - це «нерозкрита таємниця української історії  та культури».

Образ Марусі Чурай, її чудові пісні, зокрема «Ой, Не Ходи, Грицю…», надихали на творчість багатьох письменників і поетів. В їхніх творах Маруся Чурай постає перед нами духовно багатою людиною з чуйним і щирим серцем.

Ще маленькою дівчинкою Маруся захоплювалась і пишалася своїми батьками, саме від них успадкувала горду вдачу, великий розум і талант. Дівчина мріяла про високе кохання, яким воно було в її батьків. Може, через цю невідповідність так трагічно і склалось її життя. Кохання Марусі «сягало неба, а Гриць ходив ногами по землі».

Минають роки, століття, а пісні легендарної «дівчини з легенди» будуть залишатись близькими й дорогими для кожного українця, бо велика любов і велика творчість – невмирущі.

Ця дівчина не просто так Маруся.

Це голос наш. Це – пісня. Це душа.

Цвіте калиною, пломеніючи летягами, творчість народної поетеси на запашних луках української ліричної пісні. І як не захоплюватись неперевершеною художньою витонченістю та красою її пісень!

Серед тих, хто навічно залишився в пам’яті значної кількості громадян не тільки України, а й інших країн світу, є Марія Заньковецька, яскрава зірка української сцени, перша народна артистка України(1923).

 

Видатна актриса Марія Заньковецька

 

Демонстрація слайдів життя і творчості  Марії Заньковецької.

 студент :  У скромній оселі провінційного інтелігента, в атмосфері дворянського побуту Адасовських, у селі Заньки 4 серпня 1854року народилася найменша донька Марія – майбутня зірка українського мистецтва. Дитинство та юність дівчина провела на батьківщині, часто буваючи в нашому місті.

З Ніжином видатну актрису пов’язували сімейні традиції. Батько Марії Костянтинівни закінчив Ніжинський юридичний ліцей і тривалий час працював у судових установах міста. Коли звільнився з посади члена повітового суду, постійно оселився в Баньках. Тут він створив із селян судовий хоровий ансамбль, у якому активну участь брала сім’я Адасовських, у тому числі і юна Марія.

Дівчина отримала початкову освіту в Конилівці, потім у приватному пансіоні в Ніжині. Пізніше перевелася до пансіону в місто Чернігів, де її вчителем став український педагог і поет М. Вербицький.

З юних років почала виступати Марія в аматорських виставах  у Ніжині та Чернігові. Перша її роль – дівчинка-сирітка в казці «Дочка Кощея». У Чернігові дівчинка знайомиться з професійним театром, уперше дивиться п’єсу «Наталка Полтавка» у виконанні мандрівної акторської трупи. Вона була закохана в мистецтво, любов до сцени стала її життям.

 студент : Ніжин завжди славився театральними традиціями. Ще у 20-х роках у гімназії вищих наук князя Безбородька зародився перший в Україні студентський аматорський театр у світському навчальному закладі.

Хоча театр у гімназії працював недовго, він запам’ятався ніжинцям і дав поштовх для організації аматорських колективів у місті 40-60-х років, у яких брали участь представники місцевої інтелігенції, студенти та професори юридичного ліцею.

Побачивши Марію Адасовну в Ніжині, І. Ракович попросив її батька дозволити їй грати у виставах аматорського театру. Костянтин Костянтинович не міг відмовити голові дворянства, і Марія Костянтинівна з 1876 року почала брати участь у виставах ніжинської трупи. Спочатку це були ролі у водевілях, потім роль Наталки Полтавки в однойменній п’єсі І. Котляревського.

Не можна уявити собі, як би склалась подальша доля Марії Костянтинівни, якби в 1882 році не прийшло запрошення Миколи Тобілевича та Марка Кропивницького вступити до української трупи, яка була сформована в Єлисаветграді.

Марко Лукович Кропивницький, який очолив трупу, побачивши Марію Хлистову у виставі «Наталка Полтавка», зрозумів, що нікуди її не відпустить. Але треба було думати про сценічне ім’я, бо на дівоче (Адасовська) , ні прізвище за чоловіком (Хлистова) вона не могла залишити, бо ні родичі, ні чоловік не хотіли бачити її на сцені. І вона взяла собі псевдонім, утворений від назви свого рідного села, - Заньковецька. Із цього часу надзвичайно яскраво сяє зіркою першої величини її ім’я.

 студент : Почалися гастролі, переїзди з одного міста в інше. І чудова гра Марії Заньковецької у виставах. Слава М. Заньковецької зростала не лише в Україні, а й у багатьох містах Росії, Азербайджану, Грузії. У 1900 році трупа корифеїв приїхала до Ніжина. Вистави йшли на сцені Народного дому та у клубі Дворянського зібрання.

15 січня 1908 року вся Україна вітала М. Заньковецьку із 25-річчям її сценічної діяльності. У 1911-1916 роках Заньковецька керувала драматичним гуртком студенів Ніжинського історико-філологічного інституту.

З 1919 по 1921 рік Марія Заньковецька була артисткою Державного народного театру, українського театру в Києві, який з 1922 року носить її ім’я.

У 1923 році Україна урочисто святкувала 40-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання народної артистки республіки. Вона вирішила виступити в ролі Зіньки у виставі «Дві сім’ї» Марка Кропивницького.62-річна артистка потрясла і глядачів, і артистів силою свого темпераменту, свого могутнього таланту. Це був її останній виступ на сцені.

1934 року Великої Актриси не стало.

Жила в Україні така геніальна жінка, людина виняткового таланту, великого серця і доброї душі. А ми, її нащадки, повинні бути горді тим, що саме на ніжинській землі зійшла зірка Великої Актриси.

Більше 20-ти років прожила Марія Костянтинівна в Ніжині, підтримуючи в ньому високий рівень театральної культури.

 

Художниця Катерина Білокур

 

  Студент : Творчий доробок дивовижної художниці різноманітний – натюрморти, портрети, пейзажі. Та найбільше захоплювали Білокур квіти. Дивовижною силою своєї фантазії народна майстриня зуміла передати на полотні незвичайну красу, розмаїття квітів рідної землі. У доробку художниці є чимало пейзажів, у яких вона зуміла тонко відчути та відтворити природу рідного краю.

 студент : Надзвичайно скромна в житті , такою вона зображає себе й на автопортретах . Сіро-білі тони, простий селянський одяг,замислений, спокійний погляд розумних очей.

Талант цієї жінки в тому, що вона надзвичайно тонко відчувала красу життя, усього того, що оточує людину.

Її життя – то як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були і конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була одержимість, нездоланність, відданість мистецькому покликанню. Народжена холодного зимового дня К. Білокур принесла в цей світ стільки тепла, що гріє нас і досі.

Ведуча: А зараз давайте послухаємо сповідь художниці Катерини Білокур.

(Відеоматеріал)

 

Золотий голос України Ніна Матвієнко

 

 студент : Лине пісня, негучна, гарна. Народна пісня. І витончена її мелодія бринить легко, наче натхнення  самої весни. « Піснею до серця – серцем до народу», - кажуть у народі, а отже, до далеких коренів нашої історії.

Пісня – вона серце народу ,його душа, його крила. Витворена народом, пісня пахне травневими дощами, синіми льонами, материними руками. Скільки людей, затамувавши подих, слухали її трепетне і лагідне тужіння…

Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна – дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний, оригінальний. Він, як чисте ранкове повітря, непомітно проникає в серце, зачаровує магією м’якого голосу, глибиною почуттів, трагізмом людським. Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка Ніною Матвієнко захоплювались у багатьох країнах. Найбільшої глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні.

Її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд, балад, від мудрої селянської філософії, в основі якої – розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.

Народилась вона на Житомирщині. У сім’ї було одинадцятеро дітей. У дитинстві вчилась перекрикувати пташок, іржати, як коні, бо батько пас їх, і, мабуть, ця обставина сприяла тому, що з дитинства виникла в неї любов до тварин. Любила спорт, зокрема ручний м’яч. Була і в акробатичному гуртку. Після школи пішла на корост енський завод «Хіммаш», улаштувавшись кранівницею. Мрією Ніни Матвієнко було поступити до студії театру. Закінчивши в університеті факультет української мови та літератури, пізнавши історію пісні, вона стала співачкою

Коло її захоплень різноманітне, але найближчою стала пісня.

Прислухайтесь, як звучить пісня Ніни Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими в помислах і ділах своїх.

 

Улюблена поетеса сучасності Ліна Костенко

 

Вірш Л.Костенко «Осінь» - відео.

 студент : Жінка з легенди – так називають Ліну Василівну Костенко, найяскравішу зірку на небі сучасного українського письменництва.

  • Чи потрібні мужність і сила жінці сьогодні?
  • Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?

Спасибі вам, спасибі за цей пріоритет.

Постане всіх віків була потрібна  Муза.

А жінці хто потрібен, якщо вона – поет? – стверджує Ліна Костенко.

  • А чи легко бути жінці поетом? Кожна з поетес відповідає на це запитання по-своєму.

Яка різниця – хто куди пішов?

Хто що сказав, і рима вже готова.

Поезія  – це свято, як любов.

О, то не є розмова побутова!

І то не є дзвінкий асортимент

Метафор, слів, - на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

в якому плачуть сни мого народу.

 студент : Українській літературі таланить на великих жінок. Ліна Костенко – поетеса вищої інтелігентності та порядності, не ласа ні до слави, ані до почестей. У творчому житті вона залишалася сама собою.

Ніжний лірик, глибокий філософ – привернула увагу до своєї поетичної творчості ще в 1950-1960 роках. Її справедливо називають однією із предтеч поетів-шестидесятників, її самобутній талант шукав нові теми та проблеми, нові барви до своєї творчої палітри.

Шлях поетеси в літературі був складним, неоднозначним. Перший успіх. А потім16 років вимушеного мовчання. Л. Костенко з тих поетів, які здатні крізь людське бачити національне, переходячи одразу на загальнолюдський рівень. Поетеса не байдужа до проблем нашого сьогодення.

 студент : Поезія Л. Костенко торкає серця читачів, по-справжньому хвилює та змушує замислитись про сенс свого власного життя.

Студент читає вірш «Летять на землю груші, як з рогаток»

Летять на землю груші, як з рогаток

Скот вибрідає з куряви доріг

Усохлий дуб, насупившись рогато,

Червоний обрій настромив на ріг.

 

Стара дзвіниця й досі ловить гави

Серед мого колишнього двора

Стоїть дівча, таке, як я, біляве,

Очима світ у душу набира.

 

Мене веселий смуток заарканить

Я задивлюсь на дівчинку чужу.

Невтримний час до білого паркану,

Немов коня баского, прив’яжу.

 

Зайду у хату… озирнусь… притихну…

Час б’є копитом. Встигну, не біда.

Час б’є копитом. Я сказала – встигну!

Ось трохи відпочину – і гайда!

 

 студент:Її самобутня творчість характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і лірико-епічних творів. Свого часу Ліна Василівна стала легендою  в українській літературі, як і героїня її твору Маруся Чурай. Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів.

 студент : Щастя… У кожної людини воно своє. Якою ж буде та життєва стежина? Хочеться жити відкрито, не ховаючись, не тікаючи від труднощів.

Найбільше щастя – відчувати, що ти потрібен людям. Прожити своє життя так, щоби бути людиною в широкому розумінні цього слова. Старовинна мудрість каже, що людина – творець свого щастя. Справжнє щастя – це передусім уміння любити життя й людей. І вчить цього нас безсмертна поезія Ліни Костенко :

Все повторялось : і краса, й повторність.

Усе було : асфальти й скоріші.

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

Ведуча: Уявіть собі, що стерлась границя між віками, і змогли зустрітись дві неповторні жінки – Ліна Костенко та Маруся Чурай. Про що вони могли б розмовляти?

Ліна: Інколи мрії збуваються. Мені так хотілось заглянути краєм ока через віки, побачити тебе, поспілкуватись. Скажи, чи легко тобі, Марусю, було творити пісні?

Маруся: І легко, і складно водночас. Пісні жили в душі і починали проситися на волю, я давала їм крила для злету, я давала їм життя.

Ліна: Я повернула твоє ім'я із забуття, чи не сердишся ти за те, що повернула тобі болючі спогади?

Маруся: Ні, Ліна, мабуть, ти зробила добре, бо дала мені ще одне життя.

Ліна: Скажи, Марусю, чи вдалося мені відтворити твою нетлінну, горду душу?

Маруся: Ти, Ліно, наділила мене власною гордістю і нескореністю, силою духу і невмирущим талантом. Ти бачила мене такою, якою була сама.

Ліна: Чому ж, Марусю, ти отруїла Гриця, ти ж так його любила?

Маруся: Мені замало півлюбові, мені або ціла, або ніщо. А Гриць не мав любові так багато, щоб наділити нею і мене, хоч я його і не вбивала. Це зілля було моє, я просто не хотіла жити. А ти, Ліно, хіба вчинила б по іншому? Хіба тобі достатньо півлюбові?

Ліна: Я, Мабуть, теж не змирилася б. І чимось ми з тобою схожі, немов твоя душа через віки увійшла в мою і поєдналась. Я справді вкладала, Марусю, у твої уста те, що бачила, чула, казала сама.

Ведуча : Дивне створіння – жінка.

Одним поглядом в силі викликати сильне почуття.

Одним порухом брови розвіяти його на порох…

Її люблять і зневажають, обожнюють і затоптують в бруд.

А все ж стають перед нею на коліна…

Тому що все високе в людині від жінки.

Жінка дає життя, леліє, зігріває, допомагає зробити перші кроки.

Вона порадниця й захисниця.

Предмет обожнення та поклоніння, щастя й натхнення.

Сила жінки звичайно безмежна.

І не дивлячись на те, що чоловіки – сильна половина перед нашою слабкою, але ж перед прекрасною половиною вони схиляють голови. Дійсно, жінки гідні цього. Та як їх можна не любити, коли вони все знають, усюди встигають: виховати дітей, зберегти тепло родинного вогнища, бути водночас хорошим спеціалістом на роботі й доброю господинею вдома. Вони успішно вирішують усі ці проблеми й залишаються перш за все жінками.

Студент читає вірш «Я – жінка»

Я – жінка! Ви чуєте, люди, я – свічка,

Запалена Господом Богом на Віки.

Неправда, що я – ребро чоловіче.

Цю казку придумали чоловіки.

Я – жінка. Я – річка бурхлива й неспинна,

Що в повінь зриває верхи берегів.

Хто каже, що я підкорятись повинна?

Це ще одна вигадка чоловіків.

Я – жінка. Природою створена пісня,

Яку чоловік заспівать не зумів.

Я – мрія і спогад. Майбутнє й колишнє.

Я – щось незбагненне для чоловіків.

Я – жінка. Я вільна, як думка одвічна.

На думку не можна надіть кайдани.

Це ти мене в рабство продав, чоловіче!

І грішна я стала з твоєї вини.

Та я – лише жінка. Я прагну кохання

І все пробачаю тобі наперед.

З твоєї криниці я – крапля остання.

Для вуст твоїх згірклих я – липовий мед.

Я – жінка. Я враз перекинусь на зілля

І гоїти рани візьмуся тобі.

Я – непередбачена, незрозуміла,

Я плачу від щастя, сміюся в журбі.

Я – жінка. Я, дійсно слабка половина.

Нехай переможцям лаврові вінки!

Історію творять, звичайно, мужчини.

Але лише так, як захочуть жінки.

 

Ведуча: У кожній квітці – своя чарівність. Так само, як у кожній жінці. Треба лише вміти бачити, уміти дивитись.

До цих прекрасних слів хочеться додати побажання здоров’я, щастя, любові та поваги. Кохайте і будьте коханими.

 

Викладач: Отже, на засіданні гуртка , ми з вами поглибили знання про видатних жінок України, яких завжди хвилювало і хвилює доля українського народу, котрі віддали весь свій талант нам та нашим нащадкам. Тож переосмислимо історію, переосмислимо своє життя, очистимо душі свої – і тоді перед нами відкриється ясна зоря майбуття. Дякуємо за увагу.

 

 

doc
Додано
5 листопада 2019
Переглядів
86
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку