Сценарій виховного заходу "А.Малишко. Сонячна дорога пам яті"

 

 

 

Сценарій вечора-спомину

з нагоди 100 – річчя

 від дня народження Андрія Малишка

«Сонячна дорога пам'яті»

 

 

 Підготувала

 вчитель української мови і літератури

Ковбасюк Т.М.

2013 р.

Сценарій вечора-спомину, присвяченого Андрію Малишку

Сонячна дорога пам'яті:

     Звучить пісня "Стежина".

      Ведучий І: Сьогодні нашу зустріч ми присвячуємо автору слів цієї чудової пісні, видатному українському поету Андрію Самійловичу Малишку, чиє життя знаменне не круглою цифрою років, а його творчістю. Художній світ, створений поетом - це великий і щедрий дар рідній Україні, своєму народові. Ввійдемо ж у нього, в цей художній світ, придивимось і переконаємось - це свята правда.     

      Ведучий 2: "Ота стежина в нашім краї" почалася в Обухові на Київщині серед своєрідної природи, де поєдналися напівгірські краєвиди з широчінню Дніпра.

      Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в родині шевця. "Сім’я наша, - згадує він, - була велика, - одинадцятеро дітей та батько з матір’ю, старенька бабуся. Землі ж батько мав біля двох десятин - всіх не прогодуєш. Хочеш не хочеш, доводилось займатись шевським ремеслом, а в засушливі роки ще весною він ішов зі своїми сусідами на заробітки в далеку Таврію, в бориславські і каховські степи".

Ось той місток, де я колись ходив,

Де знав любов і тиху вів розмову,

Встеляє день симфонію кленову

В долоні хмар, у лоно теплих нив.

Кого я ждав? І що я полонив?

З далеких мандрів повертаю знову

На вогник у вікні, на щиру мову,

Де крихта щастя, наче диво з див     

      Ведучий І: Його дитинство було нужденне, але освітлене родинною злагодою і материнською ласкою,

Мати поета, Ївга, чудово співала . Андрій Самійлович в «Автобіографії» (1959 р.) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя.Їй поет згодом присвятить вірш «Материнська»).

Бувало мати, Ївга Базилиха –

До неї й досі спогадом лечу, –

В зимовий вечір заспіває стиха

І доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську,

І щиру пісню переллє сама,

І перемріє, погойда колиску.

І до вервечок руку підійма.

 

 Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака – поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку. А трохи пізніше Андрій почав складати вірші...

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета; вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім'я чого він працює.

Та вершиною поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окрилена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої популярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена тридцятьма п'ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушникові, нашому оберегові, з яким в українців пов'язано все – від народження до останнього шляху.

(Звучить «Пісня про рушник»)     

      Ведучий І: Почав писати вірші Андрій Малишко ще в школі. Маючи тонку і вразливу душу, вірне, спостережливе око, природний талант, майбутній поет свідомо і підсвідомо вбирав у себе звичаї народу, перлини його поетичної творчості, його духовне багатство, лад рідної мови, щоб потім на цьому родючому грунті виростити свою оригінальну, самобутню, чарівну поезію.

 Задаток незвичайного таланту побачив в них учитель географії В.Грушецький. Він підтримав поривання Андрія вийти на широку дорогу життя. В 15 років Малишко виходить на цю дорогу. Поет потім писав:     

      Читець:

      Коли я йшов у люди на світанку

      Весни, моєї супутниці, у мандри,

      Високе небо барви позичало

      У синь-морях, і явори столітні

      Мені вклонились низько до землі...

      Я поминув їх, бо шукав дороги...

      Андрій Малишко дуже шанував своїх вчителів Обухівської школи.      Так  у вірші "Трохиму Тарасовичу" він пише:

      Та де б не був, де б не шукав дороги

      Я не забуду вчителя старого.

На знак вдячності вчителям він пише "Пісню про вчительку", музику до якої написав Платон Майборода. Її співають на шкільних випускних вечорах, і в будні. Це улюблена пісня і вчителів, і учнів, нинішніх і колишніх.

      Виконується "Пісня про вчительку".

У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи.    Цей вибір був помилковий, але хлопець думав тоді лише про те, як би скоріше "стати на ноги. Дізнавшись про додатковий набір в Інститут народної освіти, майбутній поет вирішив здати екзамени. Вступний екзамен з літератури у нього приймав М.Зеров, який одразу ж помітив у абітурієнта літературні здібності. Згодом він представив його своїм товаришам, зокрема Максиму Рильському, який бере його під свою опіку

Закінчивши у 1932 р. Київський Інститут народної освіти, викладає літературу в Овручі, на Житомирщині. З 1934 р. по 1935 р. служить у армії, а потім працює у Харкові, як журналіст.

Протягом 1936-1940 років Малишко видав вісім збірок. З цього доробку поета досі зберігають свіжість не заідеологізовані фрагменти його інтимної лірики.

      Читець:

      Я тебе вимріяв ніжну й жагучу.

      Читець: "Батьківщино моя, бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвонять у синьому небі, пшениця колосом шумить від Полісся до Приазов’я. Дніпро розлився так, що не видно де його береги, ширший за Дунай і глибший за Чорне море. А в містах і селищах людина любить людину, пошана й честь живуть в сім’ї, без лицемірства і зради, без кровопролиття, нужди і наруг, без насильства і розстрілів виростають твої діти.

      Стоїш ти, як веселка після дощу, висока та барвиста, як дівчина, струнка і привітна, в яблуневому саду, чи може, як мати, що чекає на своїх синів.

      Я схиляю голову перед тобою, бо бачу невимовну красу твою, чую мелодію невідомих пісень, яких ми не знали, але хотіли створити, чую казки твої, про які ми тільки мріяли в криваві жорстокі дні".

            Ведучий І:   Саме повсякденна ніжна, синівська любов Андрія Малишка до Батьківщини, до українського народу так власно вабить до його пісенних віршів, балад, поем, У пісні "Білі каштани", музику до якої написав Платон Майборода, поет звертається до Києва:      Виконується після "Білі каштани".

    Ведучий;2: Поет низько схиляв голову перед генієм Тараса Шевченка. Він створив оригінальний поетичний образ Кобзаря, його неспокійного нескореного духу. В поезіях збірки "Вищий голос" автор з великою емоційною силою стверджує, що духовний голос Шевченка, його заповіти на віки увійшли в душу українського народу, У вірші "... І слово те огнисте і суворе..." цієї збірки, автор показав, яку магічну силу мало і має слово Кобзаря:     

      Читець:

      ...І слово те огнисте і суворе

      В кріпацьку душу билося, як море,

      Як вал дев’ятий, мчало з далини,

      Рвучи заграти й куті кайдани.

      Його хотіли троном залякати,

      На нього слали муштру і гармати.

      Піски пустель, неволі суховій,

      І сам царьок звивався наче змій.

      Та все дарма у тім пустім труді,

      Сліпі ставали зрячими тоді.

      Спізнавши мову, плакали німії,

      І раб стрічав надію в безнадії.

      А слово те, зламавши заборони,

      Робило тліном трони і корони...     

      Ведучий І: Дуже шанував Андрій Малишко Івана Франка, зачитувався його творами, натхненно малював поетичні портрети Каменяра. В одному з віршів циклу "Син Яця-коваля" він пише:     

      Читець:

      Уже давно немає тієї кузні,

      Що дихала блакитна-червонястим

      Рясним вогнем з дубового вугілля,

      І молотом дзвеніла день при дні.

      І коваля немає. Жовта стежка

      Черемхою та безом поросла.

      А син Іван забрав отой вогонь

      І перелив у літери залізні

      Любові й смутку, вогняні троянди

      Посіявши для матері, й діток,

      І для землі, що зветься Україна,

      Заквітчана трояндами й вогнем.   

Ведучий І: Багато щирих друзів було у Андрія Малишка. Разом з Остапом Вишнею, Олександром Довженко, Максимом Рильським вони складали славний квартет. На тій дорозі, якою йшли вони всі, враз лишився він один. Коли туга спогадів нестерпно тиснула на серце, друзі оживали на папері:

            Читець:

      Дорога є, а друзів тих немає

      Що так її любили у житті...

      І їхнє слово щире не лунає

      В привітній хаті не на салюті.

      Послалась їм стежина невидима

      Де Вишні сміх і посмішка Максима...

      Лягає степу кована підкова,

      Плине Десна, Довженкова ріка,

      І над усім веселка тонкоброва

      Шатром високим сяє здалека,

      Де сіють хліб і зерну ставлять проби

      Мислителі звичайні хлібороби.

Як  усі генії і справжні таланти, А. Малишко не був щасливий в особистому житті. Різкий, поривистий, емоційно виснажений, він спалахував диким полум’ям гніву, навіть люті – все викладав одразу, не задумуючись. Але в особистих, інтимних справах був надзвичайно стриманий, цнотливий, делікатний. Навіть – сором’язливий. У нього закохувалися жінки і дівчата – мало хто міг встояти перед чарами його поезії. Але родинне життя в цього бунтівливого, пристрасного лірика не склалося.

 

      Читець:

      Ти прийшла у дні погожі,

      Хай без цвіту й солов’я.

      Стала в серця на сторожі,

      Як провісниця моя.

      Освітила кожен кутик,

      Кожну рисочку чола,

      Медяного хмелю жмуток

      Біля серця заплела.

Перша дружина народила молодому Малишкові дочку. Потім війна розвела їх. Не склалося життя і з другою жінкою – білявою, тендітною, з товстою косою і обличчям та натурою Мавки, яка ще студенткою закохалася в Малишка. Третя – Любов Забашта, теж красуня з красунь, – прийшла до Малишка сама. Доля звела разом дві непересічні особистості, з несхожими характерами і темпераментами, двох неоднакових за рівнем таланту поетів з деякими відмінними поглядами на життя взагалі, і на творчість зокрема. Можна лише дивуватися з того, що вони змогли так довго прожити разом ще й надихали до останніх днів одне одного чуттям високої поезії, без якої не уявляли свого життя.

      Ти, - злиток сонця,

      Ти - вогонь і грім,

      Ти - тихий дощик, що напоїть душу,

      Ти - зрілий муж, якому все під силу,

      І ти - дитя, хлоп’я мале і ніжне,

      Ти - шлях до степу, легкий і білосніжний,

      І ти - важкий буремний океан.

      Ведучий : Пісенність - це одна з найголовніших і найдорогоцінніших прикмет усієї поезії Малишка як ліричної, так і лірико-епічної. Упродовж усього життя і завжди з великим бажанням він працював як пісняр. Ніжною блакитною стрічкою вплелася Малишкова пісня у розмаїття пісень українського народу.     

На слова поета написали більше 100 музичних творів такі видатні композитори як: Л.Ревуцький, Г.Козицький, М.Вербицький, А.Штогаренко, О.Білаш, брати Платон і Георгій Май-бороди та інші.

      Особливо плідно він працював із Платоном Майбородою. Їхні пісні - наслідок рідкісного споріднення двох талантів.     

      Часто поет писав слова до вже створеної мелодії і робив це завжди високо поетично. Він тонко розумів і відчував слово в музиці і структуру майбутньої пісні. Характерною в цьому відношенні є робота над піснею „Ми підем, де трави похилі". Платон Майборода імпровізував на роялі цю мелодію, а Андрій Малишко натхненно відтворював її у словах.

      Виконується пісня "Ми підем, де трави похилі".

Майже чотири десятиліття Малишко сипав зі свого поетичного неба на землю розмаїті зірки-поезії, викликаючи захоплення у своїх шанувальників. Минають роки. Пролітають весни і осені. Та Малишко залишається для нас співцем життя, молодості і любові.

Її не купиш цвітом провесен,

Ані горлянкою, ні чином.

Поезія – це діло совісне,

Не грайся з нею безпричинно.

Така собі, не знає старості

І на чолі не ставить дати,

Із чорним попелом і паростю

Стоїть одвічно біля хати.

І не легкими переливами –

Важкою кров’ю серце крушить,

Сяйне крилом своїм малиновим,

А чи обніме, чи задушить.

Андрія Малишка називають «солов’їним серцем України» за його невмирущі пісні, що живуть у народі й сьогодні. Його щирі і задушевні твори ввійдуть до золотого фонду нашої літератури як свідчення величі і краси мистецтва слова. 

      Ведучий І: Помер Андрій Самійлович Малишко 17 лютого 1970 року. Йому було 57 літ, і його скроні, як і його останні вірші, були молодими. Смерть його сприйнялась як несправедлива, глибоко трагічна для української літератури подія. У своїй поезії "Пам'яті побратима" Микола Нагнибіда написав:     

            А смерть він зустрів

      наче птиця, -

      В польоті, у небі мрій...

      І сниться Вкраїні, сниться       Жайворонком в небі Андрій.       (На фоні мелодії пісні "Стежина")