Сценарій виховного заходу до 155-річчя Лесі Українки «Ні, я жива, і буду вічно жити»

Сценарій виховного заходу  до 155-річчя Лесі Українки

«Ні, я жива, і буду вічно жити»

Бібліотекар. Кожен край народжує свого поета, сподіваючись виявити себе через його слово. 155 років тому на вкраїнському небосхилі спалахнула нова яскрава зірка з доти нікому невідомим іменем.

 ЇЇ життя – це легендарний подвиг жінки , яка втілює в собі силу і мудрість, талант і щиру душу.

Не стерлась райдужна сторінка,

Не вмерла пісня лісова,

Безсмертна Леся Українка

Була і є повік жива.

                        Є люди, як свічки, - згоряють

І відходять в небуття

Є люди, як зірки, горять

І світять все життя.

 

Такою зіркою була видатна поетеса Леся Українка.

 Вогонь пісень Лесі Українки - це незгасимий вогонь таланту, справжнього, від Бога. Донька Прометея, як назвали її люди, несла їм вогонь своїх поезій, цю іскру Божу за життя несе і зараз, устами нашими, її потомків.

 Хто ж така  ця безсмертна жінка із Волині - Леся Українка?

 Окраса і гордість української нації, одна з основоположників нової української літератури, геніальна поетеса, драматург, талановитий прозаїк , перекладач, фольклорист-етнограф, учений літературознавець, публіцист, педагог, видавець, журналіст, поліглот, громадський діяч..

Леся Українка- багатогранна творча особистість, про яку Микола Бажан писав : «В історії світової літератури важко знайти таке ім’я, яке дорівнювало б їй талантом, мудрістю, проникливістю, значущістю»  І світ ще не знав такої поетеси, не знав такої страдниці святої.

Отже,  запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого і цінного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини. (Запалюють свічку.)

Отже, наше музично-літературне свято починається!

Ведуча. Крістіна

Хай палає свічка. Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слова і музика нехай єднають нас.

Учень: Є люди, як свічки, -

Згоряють і відходять в небуття.

Є люди, як зірки, -

Горять і світять все життя.

Та ні, це не зірки холодні, мертві,

Вони – сонця, засвічені у небі,

Які горять й обігрівають все

І не згасають, і не згаснуть…

Ведучий: Сумлінним акордом зима в небесах.

Тужливим відлунням  в’ється в піднебессі.

Ми розповісти хочемо сьогодні вам

Про життя і творчість поетеси Лесі.

Кріс. Ведуча: Жила колись на світі Леся.

Любила мріяти й співати.

Вона  – найкраща із поезій,

Якої нам не написати.

Ведучий: У Лесі очі -  квіти з луків.

А слово - птаха різнопера...

В собі важку  борола муку,

Співаючи “Contra spem spero!”

Кріс. Ведуча: «Дочка Прометея», «Чи не єдиний мужчина в українській літературі», Незламна, Безсмертна, Українка...Лариса Петрівна Косач.  ЇЇ ім’я писане золотом в історії світової літератури. Вшануймо ж сьогодні його.

Кріс. Ведуча: Де ти, Лесю? Де ти,  Жінко, вища своєї слави? Ловили тебе сліпі фотокамери і старанні пензлі художників, щось нам залишили від тебе, може, тінь твою, тінь твого болісного серця, може, силует твого земного буття, безсмертна горлице української долі,  ніжний  соловейко душі, який вічно клекотатиме у завірюсі.

Ім’я свого народу взяла ти своїм найменням і поставила коло себе як стяг! І пломінь твій у твоїм народі, і сонце твоє кипить у духовнім єстві Україні, геніальний поете наш… Чистоголоса Мавко нашої суті, наша незламносте, Совісте наша!

Ведучий: Воскресни нам по краплині, по пилиночці- з волинських озер і полтавських полів, із зелені Буковини - озовися!

З’явися нам хоч одним помахом свого сивого крила! Знайдися нам бодай одним колосом зі свого безмежного золотого лану! Об’явися нам, нині сущим, хоч одним передзвоном-клекотом.  Ти вічний дзвоне нашого неба!

(Заходить Леся Українка)

Леся Українка: Я маю в серці те, що не вмирає…

Хлопчик: Ти себе Українкою звала, -

І чи краще знайти ім’я

Тій, що радістю в муках сіяла,

Як Вітчизна велика твоя!

Дівчинка: Тобі сьогодні хліб, калину й колос

Шкільна родина  принесла.

Ти все життя з недугою боролась,

Та творчістю ти смерть перемогла!

(Діти кладуть хліб на рушнику на стіл. На фоні тихої мелодії йде діалог ведучої та Лесі).

Кріс. Ведуча: Ти, дівчинко, в які світи мандруєш?

Леся: Я до людей.

Кріс. Ведуча: А як твоє імення?

Леся: Леся.

Кріс. Ведуча: А де зросла ти, дівчинко вродлива?

Леся: Мене весна на лузі породила,

Заквітчана у проліски.

Водила вона мене за руки у лани,

На луки дальні, до верби старої,

Розщепленої громом весняним,

Водицею з криниці степової

Щоранку напувала...

Була я вільна і щаслива.

Та якось вдень, коли скінчилася злива,

Я на отаві дудочку знайшла,

Обвітрену, стару, робітникові.

Заграла я й почула дивну мову -

То мова муки людської була...

Так вперше я відчула муку пісні,

Яка співцеві сну не принесла.

Яка його будитиме й вестиме,

І сіятиме слово молоде,

Аж поки сам він хащами густими

Пробуджених від сну не поведе...

І я тепер на шлях ступити мушу.

Я поспішаю... Я до вас іду.

(Леся повільно іде до дітей і сідає біля столика під портретом поетеси).

Ведуча: 155 років тому, 25 лютого 1871 року у метричній книзі Новоград – Волинської Преображенської церкви з’явився запис про народження Лариси Петрівни Косач – Лесі Українки. Мати – відома українська письменниця Олена Пчілка, батько - Петро Антонович Косач, людина прогресивних поглядів.

Ведучий: Майбутня письменниця взяла все краще від своїх батьків.

Любов і страждання – від неньки, озерна задума очей і пророче слово – від неньки, ім’я сонячне і ласкаве «Леся Українка» - від неньки-України.

Ведуча: Тихе мамине слово, виколисане в колисці, освітило любов’ю Лесину душу . Його почув  цілий світ. Дитячим серцем 9-річної дівчинки Леся вже у першому своєму вірші мовила рідній Україні про любов.

Ця поезія присвячена улюбленій тітці Олені Косач, засланій за революційну діяльність у Сибір.

Учень:  Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, -

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна

Ведучий: Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою.

 Жодних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла “на власний хліб”, себто вчилась тільки того, що подобалось, а читала все, без жодної заборони. Правда коректив був в особі  матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважала своїм учителем, бо дуже багато завдячувала йому в поглядах на науку, релігію, громадське життя.

Ведуча: В сім’ї панувало художнє слово. Перекладали, писали твори, переказували історії, записували пісні, звичаї, декламували, дуже часто читали вголос. І весь час — книги, книги, книги.

Ведучий: Надзвичайно обдарована від природи, Леся вся була складена із суцільних захоплень. І це чудово! Чудово тому, що всі її захоплення — чисті, світлі й благородні, одне слово, високі.

Ведуча: В чотири роки вона вже читала.

Ведучий: У шість — невтомна дівчинка сама вишиває улюбленому батькові сорочку, а подаровані їй ножиці й гольник вона пильнує більше, ніж деякі забавки.

Леся : На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зі мною,

Того я щирим серденьком вітала.

Інсценізація драматичної картини «У Колодяжному».)

Ведуча. Колодяжне. Надворі будилася весна. Сніг уже танув, і на дорозі, що вела крізь село Колодяжне, стояли тут і там великі калюжі. Сіяло сон­це. Дорогою поміж хатами бігло дівчатко. Під хатою, що біля самого лісу, поралася бабуся і перебирала якесь сухе зілля.

Бабуся. А куди це ти, дитино, йдеш?

Леся. До лісу, бабусю.

Бабуся. До лісу? А хіба ти лісовика чи русалку не боїшся?

Леся. А чого мені боятися? От я в книжечці читала про русалку, то вона зовсім не страшна.

Бабуся. У книжечці? А хіба ти читати вмієш?

Леся. Вмію. Всі ж уміють.

Бабуся. Дивна ти, дівчинко! Убрана, як усі люди, і говориш по-нашому, і от читати вмієш. Хто тебе навчив?

Леся. Матуся.

Бабуся. То й мати вміє читати? А чия ж ти? Щось я тебе ніде не бачила.

Леся. Бо я недавно із Зв'ягеля приїхала. Я, Косачівна, а зовуть мене Леся.

Бабуся. То ти панова донечка? Я не знала, що з панночкою розмовляю. Пани ж усе по-московському говорять.

Леся. Чого ж нам мови своєї соромитися? Всі родичі так розмовляють. І Лисенки, і Старицькі, і дядько Драгоманов, і тіточка.

Бабуся. Чого ти так засмутилася, моя пташечко?

Леся. Бо тіточку в Сибір вивезли, за те, що по-українському говорила.

Бабуся. Із Сибіру люди вертаються, не плач, моя пташко. А от коли тіточку засудили, то чи не страшно тобі по-українському говорити й одягатися?

Леся. Ой ні, бабусю, нізащо в світі своєї мови не відцураюся!

Бабуся. Що ж, бачу, завзята, рости велика!

Леся. До побачення, бабусю!

Автор. І пішла далі стежиною, замислившись.

Ведуча: Перший літературний твір Лесі, вірш “Надія ”, був написаний, коли їй ішов лише дев'ятий рік, а в 13 дебютувала в літературі поезією «Конвалія», яку надрукував у Львові Іван Франко.

Ведучий: З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали призванням, сенсом її життя.

Учень: Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Ведуча: Серед широкого світу захоплень чільне місце посідає музика.

Ведучий: На думку сестри Ольги, Леся могла б стати не тільки першокласною піаністкою, а й композитором, бо в музиці виливала всю свою душу. І гра її була прекрасною. “Як Леся грала, – згадувала сестра, – то ми всі сиділи тихесенько і слухали – не могли наслухатися її музики”.

Учень: Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

 

Мій друже! Ті хвилиноньки яснії,

Я при тобі найбільше мала їх,

Твої кохані струни голоснії

Будили зграї красних мрій моїх.

 

Від мене, друже, не таїв нічого!

Свої всі гуки ти мені віддав,

На тяжкеє страждання серця мого

Мені лагідную потіху слав!

 

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

Ведуча: Леся мріяла стати художником, бо гарно малювала.

А як захоплено мала Леся бігала з сільською дітворою, плавала, лазила по деревах, грала у рухливі ігри. Весела від народження дівчинка  любила все це.

Учень: Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

Ведуча: І як же треба було долі жорстоко познущатися з Лесі, щоб приректи її на тридцятилітню війну зі страшною хворобою — туберкульозом, який вразив її на порі одинадцятої весни, і поступово руйнуючи організм, привів до тяжких операцій та нелюдських страждань.

(Пісня «Давня Весна»)

Ведучий: Та не вдалося хворобі зламати надлюдську волю поетеси, не вдалося заволодіти її душею і розумом.

Учень: Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння, –

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

А восени… Яка журба,

Чи хто цвіте, чи в’яне,

Тоді й плакучая верба

Злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

Покриє барви й квіти –

На гробі їх вона сама

Розсипле самоцвіти.

Ведуча:  Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, робив Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів.

Ведучий: «Життя самої Лесі Українки є зразком мужності. Таку силу духу ми знали в засланого солдата Тараса Шевченка, у розбитого паралічем І. Франка, таку силу духу ми знаємо у Миколи Островського»,-писав О. Білецький 1951 року.

Ведуча:  По-різному складаються письменницькі долі, як і взагалі людські. Лесина ж доля була незвичайна. Щедро обдарована талантом, наділена ніжним чуттєвим серцем, сповнена палкої любові до людей, поетеса зазнала і великого горя.

Ведучий:  Вони познайомилися у 1897 році. Вона – Леся Українка, він – Сергій Мержинський. Уже через рік Сергій приїжджає в Зелений Гай до Лесі. Їх пов’язують теплі стосунки, що поступово переростають у кохання.

Інсценування фрагменту з «Лісової пісні»

(Звучить сопілка)

Мавка: Заграй, заграй, дай голос моєму серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

Лукаш: Се ти? Ти прийшла,

щоб з мене пити кров?

Спивай! Спивай!

Живи моєю кров'ю!

Так і треба, бо я тебе занапастив.

Мавка: Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос.

Лукаш: Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

(З сумом дивиться на Мавку.)

Мавка: О, не журися за тіло!

Ясним, вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю, —

вкупі водою там зростить вербицю, —

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю..

Грай же, коханий, благаю!

(Звучить сопілка, Мавка йде, за нею Лукаш)

Ведучий. У 1900 році Леся відвідує у Мінську Мержинського, а у січні 1901 року приїздить сюди ж доглядати тяжко хворого коханого, який помирає 3 березня 1901 року.

Учень: Не жаль мені, що я тебе кохаю,

Та в нас дороги різно розійшлись.

Ні, не кажи, що зійдуться колись!

Не зійдуться, мій друже, я те знаю.

Моє кохання – то для тебе згуба:

Ти наче дуб високий та міцний,

Я ж наче плющ похилий та смутний, -

Плюща обійми гублять силу дуба.

Та без притулку плющ зелений вяне,

Я не завяну, я знайду руїни,

Я одягну обдерті , вбогі стіни,

Зелений плющ оздобою їм стане.

В країну смутку вітерець прилине

І принесе мені луну розмови

Від мого дуба любого з діброви, -

І спогад любих літ повік не згине.

Ведучий:  Свого часу Іван Франко зробив висновок, що “… Леся Українка — трохи чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну ”.

Ведуча:  Патріотка до мозку кісток, Леся все своє життя сповідувала високу національну ідею.

Учень: І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, —
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!

Ведучий: В останні роки свого життя Леся Українка працювала з особливим напруженням. Вона поспішала, вона хотіла встигнути якнайбільше сказати людям. До останньої хвилини не залишала вона своєї єдиної зброї поетичного слова.

Ведучий: Видатні митці ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей, із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя.

Ведуча: І час підносить їх над нашими думами і турботами, обдаровуючи безмежною молодістю, і стають вони нашими сучасниками й ровесниками прийдешніх поколінь.

Ведучий: Будуть відходити віки, будуть приходити віки; пилком розвіється скороминуще… а вічне увійде у вічність, не так у бронзу чи мармур, як в очі людські, в надії людей, бо допоки живе надія — живий і народ.

Леся: Інші будуть співці по мені,

Інші будуть лунати пісні,

Вільні, гучні, одважні та горді

Поєднаються в ясній акорді

І полинуть у ті небеса,

Де сіяє одвічна краса;

Там на їх обізветься луною

Пісня та, що не згине зо мною.

Ведуча: То ж учімося терпінню, вірі, любові і надії у нашої неповторної Лесі Українки.