Сценарій виховного заходу: "Не забуду, не прощу нічого..."

Не забуду, не прощу нічого...

Тихо звучить «Реквієм» Моцарта, за столом, на якому палає свічка, сидить хлопчик . Він читає щойно написаного листа

Хлопчик: Дорогий наш батьку і вчителю Й. В. Сталін, здрастуйте! Пише до Вас учень 7 класу Жигайлівської школи Шевченко Сергій Васильович. Пробачте, дорогий за турботу, адже ви весь час зайняті. Але прошу виділити 1-2 хвилини такого дорогоцінного часу на читання цього листа і ухвалити відповідне рішення. Ставлю до вашого відома, що в нашому селі такий жахливий голод, що Ви собі уявити не можете. Зима, мороз, віхола, голод. Мертвих людей ніхто не ховає. Витягують на кладовище в гробах, ящиках чи на дошках, вкутаних і ув'язаних мотузками. Багато сімей вимерли повністю. Багато спорожнілих хат. Учнів на уроках стає все менше і менше. У нашому класі було 45 учнів, лишилося в живих 25. Я змушений був кинути школу. У голоді відпадає інтерес до усього. Я Вам, як батькові, як опорі нашого життя вирішив дати знати про жахливу картину голоду в селі. Дуже прошу вашого сприяння в організації порятунку ще не померлих моїх односельців

Завіса

Музика голоснішає. Від завершальні акорди виходять двоє ведучих і двоє читців.

1-й ведучий. Багатостраждальна доля нашого народу. 1932 - 1933 роки - найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного до того, що випав на долю наших предків.

2-й ведучий. Не прийде на допомогу Сергію як і мільйонам вмираючих від голоду Сталін. Йому було добре відомо про те, що діється в українському селі, адже це були свідомі дії влади, яка цілеспрямовано винищила близько 9 млн. українців.

1-й ведучий. Взимку 1932 - 1933 років помирало в Україні 17 чоловік щохвилини, 25 тисяч щодня. 22 місяці голоду штучного, рукотворного. Особливо він лютував на Півночі та Сході України.

1-й читець.       Пекельні цифри та слова

У серце б'ють неначе молот. Немов прокляття, ожива Рік тридцять третій... Голод... голод...

2-й читець. Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам .. .Хоч радість легше памятать, Та треба памятать і горе.

1-й ведучий. До цього голоду держава підштовхнула село, яке відмовилося прийняти колгоспну систему з початку колективізації. Протягом січня листопада 1930 року в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба. За такий же період 1931 року державні заготівлі становили 380 млн. пудів. Але цього було досягнуто в результаті знекровлення села. У багатьох селян вилучили все зерно, у тому числі посівний матеріал.

2-й ведучий. Жительці с. Боромля Л. Полулях тоді було 10 років. Вона згадує: «...ходили по хатах, як тоді їх називали «виконавці», які перевіряли чердаки, погріби, навіть під припічком у горшках вигрібали все і забирали. Куди? Я звичайно не знала. Я знала лише одне - хочеться їсти..»

1-й ведучий. Узимку 1931 - 1932 років привид голоду вже стукав у двері селянських хат. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести посівну кампанію 1932 року. На 20 травня у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ.

Внаслідок неякісного обробітку загинула частина посівів.

2-й ведучий У романі У. Самчука «Марія» відображене українське село напередодні великого голоду.

Читає уривок з роману. Супроводжується демонстрацією кадрів документального фільму

„Весна довго пручалася і перемогла. Зацвіли дерева, як і завжди. На Великдень боротьба за церкву. Манастир вже давно замовк. Взялися за сільську і почали знімати дзвони. Всього тридцять людей попало на Соловки, і церкву добровільно самоліквідовано.З боязні, щоб не спізнитися в сівбі, почали сіяти в грязюку. Привезли з центру ярину - овес, ячмінь.

-1 треба було ото з ними возиться, - гуторять дядьки. - То відвозять, то привозять...

Трактори пороли мокру скибу. Зерно дали у гливку землю і приволочили. Скиба злилася і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа і стала репатися. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла.

З центра нове начальство, матюки та зміна директора. Знищені поля наново переорюють і наново засівають. Не хватило чим подруге досіяти, а що й засіяли, було вже спізнене. Зійшли по полях буйні бур'яни. Зерно перемішане. Овес-зеленяк, овес-скорода, ячмінь-гранчак, ячмінь-плескач, - все нараз. Щось таки виросте. І щось виросло.

Це було в останньому році п'ятилітки. Літо минало. Країна нічого не думала. Нічого не знала крім думи про хліб. Хліб, хліб і хліб. Україна вкрита бур'янами. З Москви б'ють тривогу. „Україна позорно атстайот! Партія і вся страна ждут от України полнаво випалнєнія плана хлєбозаготовкі... К кулакам нада прімєнять самиє жестокіє мери воздєйствія..."

-Чекай, чекай того пляна, - говорять голодні обідрані кулаки. - Ми знов винні. Винні, що в грязюку сіяли. Винні, що зерно змішане. Винні, що спізнилися. Ми винні!.. Але чекай. Колись знайдемо того винного. Знайдемо і примінемо міри...

Сади обнесли ще з літа. Голодні діти їли де що трапилося. Нема вже осини, нема запахів горілого бара боління, нема шелесту кукурудзяного листа й розцілованих барвистих яблунь. Село-колгосп згортається, село гнеться до землі. Село ціпить зуби і нащітинюється".

1-й ведучий. А Москва вимагала виконання плану хлібозаготівель. У жовтні 1932 року в Україну була направлена комісія на чолі з Молотовим., яка мала надзвичайні повноваження. Вона перевела Україну на блокадне становище.

2-й ведучий. Те, що відбувалося в 1932-1933 роках ніде в документах не зафіксовано, бо Сталін наказав ставитися до Голодомору як до неіснуючого явища. Заборонялась будь-яка допомога з боку міжнародних організацій, нещасним прохачам не можна було подавати навіть милостиню. Щоб перешкодити втечам голодних людей за межі України, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ, які нікого не пускали. Прагнучи врятувати дітей, селяни часто везли їх у місто і там залишали в установах, в лікарнях, просто на вулиці.

1-й читець.                Бозю! Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще - дитинка,

Тож підрости хоч би трохи бодай.

2-й читець.                 Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я - пташенятко, прибите в дорозі. Хоч би одненьку пір'їночку дай. Тато і мама - холодні мерці. Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось! Холодно, Бозю, Сніг дуже білий. Бозю, що там у тебе в руці?...

1-й ведучий. В архівах збереглися свідчення жительки Тростянця 3. Підлісної: « У моєї тітки було шестеро дітей. Залишилась в живих одна дівчинка. Йдеш було на роботу, а вже возик від сільради( Тростянець тоді був селом) везе підводу-сани мертвих на кладовище в загальну могилу, яку не закопували до наповнення (лише присипали), ніхто не знав, хто там похований. Ховали людей і в дворах, садках, ніхто не реєстрував. Нікому не було справи до цього жаху...»

1-й читець. Ні труни, ні хрестів. І ні тризни! Прямо в яму. Навіки-віків! Чорна сповідь моєї вітчизни

 І її затамований гнів.

2-й читець. Ні віночка, ні навіть барвінку...

Наче падалиць — під вітрюган!

То причастя твоє, українко! Українцю,

Це твій талісман.

1-й читець. Ні могили, ні хресного знаку.

Щоб нам пам'ять розтерти на дерть! Це тобі, Україно, подяка!

Щоб на всі покоління. Ущерть!

2-й ведучий. Не всі очевидці Голодомору мають сміливість і силу розповісти навіть сьогодні правду. А треба розповідати, щоб ми знали! Щоб більше таке не повторилося. Як ніде, може, стогне від трупів українська земля. Від кісток похованих без трун у спільних могилах. Від зойків закопаних напівживих.

1-й читець. Не забуду, не прощу нічого:

Ні образи, ні малої кпини,

Ні розбою денного й нічного,

Ні сльози, ні крові крапелини.

Ні хлібини, ані бадилини -Видурених, вкрадених, віднятих, З пожарища - жодної вуглини, Сподівань - потятих, розіп'ятих...

2-й читець.

Все затямлю: зламану присягу, Небо чорне від німого крику,

Злиднями зацьковану відвагу,

 А відтак покору без'язику.

 Думки, що труїлася навмисне

Чадом безсоромної облуди,

Мученого слова, болю пісні,

Доки жити буду - не забуду.

Серця невигойної оскоми,

Терну, що не п'яти - душу коле,

Разом. Не забуду, не прощу - нікому!

Не забуду, не прощу - ніколи!

1-й ведучий. Слово надається очевидцю, тих страшних подій....

2-й ведучий. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля -перевернутись- від того, що сталося. Але світ не розколовся. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями...Прийшов час вшанувати, із спізненням у кілька довгих десятиліть, жертв небаченого в історії людської цивілізації Голодомору.

Оголошується хвилина мовчання. Вмикається хронометр. Присутнім роздають запалені свічки.

1-й читець. Не звільняється пам'ять.

Відлунює знову роками.

Я зітхну. Запалю обгорілу свічу.

Помічаю.

Не ззамки-твердині, а храми

Скамянілий чорнозем-потріскані стіни плачу

Піднялись.

2-й читець. Озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам'яної гори. Надійшли. Придивлюсь:

«Україна. XX століття.

І не рік, а криваве клеймо «33»

Демонструється кліп на пісню «Свіча» у виконанні О. Білозір.