Сценарій "Вінок Кобзареві"
1
Свято «Вінок Кобзареві»
Святково прибраний зал.
У кутку сцени – стіл з портретом Т. Шевченка
Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Шевченка. До неї підходить хлопчик.
Хлопчик. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?
Мати. Так, синочку, правда.
Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?
Мати. Це, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та
свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає.
Бачив?
Хлопчик. Бачив, матусю, бачив. Матусенько, а чому одні зірочки ясні, великі,
інші ледь видно?
Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли
добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини
світить ясно і світло.
Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила.
Мати. Старайся, мій хлопчику.
Виходять
Вчитель. Все йде, все минає… Та залишається пам’ять, добра слава про
людей, що мандрують у світи в пошуках краю землі, у пошуках
істини та правди. В історії залишаються імена, які з гордістю
вимовляє, пам’ятає і шанує все людство. До них належить і ім’я
Тараса Шевченка.
9 березня – день народження великого поета, людини світлого
розуму, чистих помислів і трагічної долі – Тараса Григоровича
Шевченка. 10 березня – це той день, коли людство вшановує
пам’ять генія, що увійшов у безсмертя.
Ці дві дати злилися в одну – Шевченківські дні. Протягом недовгих
літ життя Тарас Шевченко зорав свою ниву і засіяв її словом добра,
любові, правди та волі.
Тож давайте і ми кинемо чисті зерна великої вдячності на
Шевченкову ниву.
Учень. Ти пройди по селах рідної Вкраїни:
В кожній хаті – книга, на стіні – портрет,
В рушнику розшитім, квітчаний в калині,
Бо в святій пошані у людей поет.
Учень. То співець-предтеча, наш Кобзар Шевченко,
Знають його люди і широкий світ.
Внук Дніпра-Славути, син Вкраїни-неньки,
Він живе в народі, як і «Заповіт».
На сцені куточок селянської хати. До хати заходять мати і хлопчик в
українських строях.
Хлопчик. Стомилися, матусю?
Мати. Нічого, синку. Де руки й охота, там спора робота. А без роботи, кажуть,
І день роком стає. Нумо готувати вечерю, бо скоро й батько надійде.
.Порається біля печі.
Заходить батько, вітається.
Батько. Вечеря готова?
Мати. Готова.
Батько відрізує всім по скибці хліба. Вечеряють.
Мати прибирає зі столу.
Батько. А почитай-но, синку, «Кобзаря».
Хлопчик дістає із-за ікони томик Шевченка.
Хлопчик (читає). У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Схиляються над «Кобзарем».
На авансцену виходять читці.
Учень. І вже бреде сліпий кобзар,
І Гонта кличе на пожар,
Кавказькі гори, в млу повиті,
Рясною кровію политі,
Чолом підводяться до хмар.
І Катерина півжива
Дитя в хуртечі сповива.
Сніги колишуться над нею…
Орел жадібний Прометею
Криваве серце розбива.
Учень. По «Кобзарю» отім старім
Учились грамоті щасливо;
Росли задумані від «Дум»,
Гострили гнів за Катерину
І клали в серце тихий сум
За слізну долю удовину.
Нам снились Гонтові сини,
Що батько вбив за честь і волю, -
Сувора правда давнини
Ішла, мов клятва, в нашу долю.
Учень. Перед нами Шевченків «Кобзар». Довголітнє і прекрасне життя
безсмертної цієї книги, яку читали сучасники великого поета, їхні діти,
внуки і правнуки. Наші прадіди, діди й батьки. А сьогодні в рядки
«Кобзаря» вчитуємося і ми.
Учень. І кожен з нас може повторити, як свої власні, слова Миколи Бажана:
«Я розгортаю томик «Кобзаря» і мені здається, що я кладу руки на
трепетне гаряче людське серце – серце, що так багато пережило і так
багато пізнало, і я відчуваю його потужний пульс у пристрасних
ритмах Шевченкового вірша».
Учень. Беру «Кобзар», як хліб, з благоговінням,
Як тисячі людей «Кобзар» беруть.
Поезії великої промінням
Освітлюю душі своєї суть.
І відчуваю: так зростають сили,
Як днина прибуває навесні,
І за плечима тополині крила
Підносять догори блакить мені.
Учень. Беру «Кобзар» і вірую: допоки
На світі люди, житимуть слова:
«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива».
Беру «Кобзар» - безцінний скарб духовний
І, українцем будучи завжди.
Горджуся, що на українській мові
«Кобзар» я маю щастя осягти.
Учень. Він був сином мужика, а став володарем у царстві духа. Він був
кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури. Він був
самоуком, а вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним
ученим.
Учень. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри. Доля
переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла
перетворити золота його душі на ржу, ані його любові до людей на
ненависть і погорду, а віри в Бога у зневагу і песимізм.
Отакий він і є для нас, українців, Тарас Шевченко.
Пісня «Рушничок»
Виходить молодий Тарас у чорному сюртуку, білій сорочці, з краваткою.
Тарас. Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду
Нема куди прихилиться –
Хоч згори та в воду!..
В того доля ходить полем –
Колоски збирає;
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.
В записі звучить пісня «Лелеченьки» (сл.. Д.Павличка, муз. О.Білаша).
Тарас слухає, замислився. На фоні музики говорить слова.
Тарас. Єсть на світі доля…
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люди на світі –
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають, -
Ні долі, ні волі!
Візьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози –
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами.
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!
Заходить Доля.
Доля. Я – доля українського Предтечі,
Доля Кобзаря.
Йому мене таку судилось мати,
В якій все власне в попіл вигоря.
Лиш слово правди, вперте, як орля,
Нікому не дає себе зламати.
Нема йому ні дому, ні жони.
Він в меливі постійної війни
З катами волі – рветься на свободу!
Пройде він морок тюрем і ярем
І стане Україні Кобзарем –
Нетлінним знаменом свого народу.
Тарас. Моя порадонько святая,
Моя ти доле молодая,
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду.
Доля бере за руку Тараса і веде за собою.
Учень. І взяла доленька за руку
Малого хлопця, одвела
Його до школи – не в науку –
Носити воду школярам.
Так козаком хотілось стати,
Панів рубати на друзки…
А довелося – у палати
До Енгельгардта в козачки.
Перед крутим чужинцем-паном
Схилялось гордеє чоло.
Великодушні росіяни
З неволі вирвали його.
Він рідну ниву щедро сіяв,
В надії ждав багатих жнив,
За те Микола, цар кривавий,
Його скарав. Один, як перст,
В степу далекім за Уралом
Він ніс тяжкий московький хрест.
Він наші болі взяв на плечі.
Пісня «Зоре моя вечірняя»
Учень. Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люди, що одпочинуть.
А я дивлюся… І серцем лину
В темний садочок на Україну.
Учень. Сім’я вечеряє в саду…
Я так люблю це уявляти,
Як в тихім смерку біля хати
Сім’я вечеряє в саду.
Весела мати, дітлашня,
Смаглявий батько – щойно з поля.
І замовкає гамір дня,
Й парує в мисці бараболя.
І гойдалка. І ген за крок
В траві – малесеньке відерце,
І мов гороховий стручок,
Молодичок на небо здерся.
Я повторю, мов одведу,
Немов якесь замовлю лихо:
Сім’я вечеряє в саду,
І так на світі тихо-тихо.
Пісня «Садок вишневий».
Звучить мелодія пісні «Думи мої».
Учень. Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози…чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?..
Не питали б люде, що в мене болить.
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить», -
Не сказали б насміх…
Учень. Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи, -
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих –
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Входить Тарас у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт селян з
граблями, косами.
Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!
Селянин. Пани-кати…латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають,
бо нічим обуть княжат недорослих!
Дівчина. А он розпинають вдову за подушне… а сина кують…єдиного сина,
єдину дитину, єдину надію у військо оддають!
Жінка. А онде під тином опухла дитина, голоднеє мре, а мати пшеницю на
панщині жне…
Дід. Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?
Дівчина. Чи довго ще на сім світі катам панувати?
Шевченко (задумливо). Пани, пани! Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! Образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! Глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засудять, і премудрих
Немудрі одурять!
Селянин. Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі вірші.
Шевченко. А що мені буде?
Селянин. У москалі оддадуть…
Шевченко. Нехай.
Виходять.
Учень. Ну щоб, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Йдуть межи люди.
Учень. …Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих…Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Учень. Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І словом, розумом святим
І оживи, і просвіти!
…Молю, ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Україні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово – Божеє кадило,
Кадило істини.
Пісня «Слава тобі, Україно»
Виходять читці
- Не на шовкових пелюшках,
Не у величному палаці –
В хатині бідній він родивсь
Серед неволі, тьми і праці.
- Нещасна мати сповила
Його малого й зажурилась…
І цілу ніченьку вона
За сина-кріпака молилась.
- І Бог почув молитву ту,
І дав душі убогій силу,
І в руки хлопцеві вложив
Співоцьку чародійну ліру.
- І виріс він, і кобзу взяв,
І струн її торкнувсь рукою,
І пісня дивна полилась,
Сповита вічною тугою.
- В тій пісні людям він співав
Про щастя, про добро, про волю.
Будив зі сну, пророкував
Їм вищу і найкращу долю.
- І пісня голосно лилась…
Але недовго: ворог лютий
Підкрався нишком – і замовк
Співець, кайданами окутий.
- Замовкла пісня на устах,
Але в душі жила, бриніла
І в серці бідного співця
Огнем палаючим горіла.
- Він рвався серцем із тюрми
На волю, до ланів широких,
До синіх хвиль Дніпра-ріки
До тихих тих могил високих.
- Та сил в співця вже не було…
Остання пісня продзвеніла
І в небо тихо піднялась
Душа поета наболіла.
- Умер співець! І привезли
Його на рідну Україну
І коло синього Дніпра
Йому насипали могилу.
- Умер співець! Але живуть
В серцях людей слова безсмертні.
І тихо по Вкраїні всій
Бринять його пісні славетні.
Пісня
- Гордий, величний, палкий і нескорений
Наш незабутній славетний Кобзар.
Лине в безсмертя над нивами й горами
Помислів, дум і сердець володар.
- Ти ж свою музу шляхами колючими
Вів мимо синіх гаїв і дібров.
Там, де народ України замучений
Звівсь, щоб помститись за сльози й за кров.
- Доля з тобою ніяк не лукавила,
В руки торбину порожню дала
І в хуртовину, що крила розправила,
За Катериною вслід повела.
- В сяйві пожарів пішла з гайдамаками,
Лютої помсти світила вогні,
В чорній неволі з Оксаною плакала,
Слала катам свій караючий гнів.
- Серце розбитеє ядом не вигоїш,
Гнівом священним палає воно.
Ти не ховався, Тарасе, під кригою,
Кликав народ під борні знамено.
- Каратись, мучитись, страждати,
Не застогнати і на мить.
Із кріпаків піти в солдати
І в тому пеклі не згубить
Людської правди ні росини,
Все зберегти в душі святій
І через горе України
Усіх знедолених на бій
Покликати і научати,
Як бідарю на пана йти…
О чудодійна земле-мати,
Якого сина маєш ти!
- До злиднів, карцера, до скелі
Прикутим бути все життя,
І не оглухнути в пустелі,
І не сказати каяття!
- О ні! Крізь камінь правду чути
І віще мовити світам,
І ще й бадьорити закутих…
Як не пишатись, люди, нам!
- Любити, мріяти, творити,
Не збитись в темряві з путі,
І з сонцем, з сонцем, з сонцем жити,
Яке й не сходило тоді,
А тільки велетню видніло
З-за чорних мурів вікових
І думи, думи освітило…
Як не молитися на них!
- Між берегами вічності клекоче час,
Дзвенить нового дня весела повінь.
Живуть, Тарасе рідний, поміж нас
І голос твій, і пензель твій, і слово.
- Твої думки, діла і заповіти –
Як вічне світло, як весняні квіти
Цвітуть, живуть
І будуть вічно жити.
- Над Дніпром і над Невою,
За Уралом – всюди
Тобі пам’ятники світлі
Збудували люди.
- Спи спокійно, поет,
Образ огненний твій
Не зітерти ні бурі, ні часу,
В українській сім’ї – славній, вольній, новій,
Ми тебе не забули, Тарасе!
Пісня «На високій дуже кручі»
про публікацію авторської розробки
Додати розробку