Сценарій вистави "Тарасова любов" до Шевченківських днів

СЦЕНАРІЙ П’ЄСИ «ТАРАСОВА ЛЮБОВ»

За мотивами твору В. Стефаника «У бур’янах»

Автор Ольга Заїка

Звучить автентична музика ( Ансамбль «Божичі»)

Ведуча: За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам'яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга — царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити — заказано, ходили німі...

Ведучий: Україна — країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої — велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня...

Ведуча: Тяжкий сон, подвійна неволя і темна ніч, як ворон. Тільки Дніпро з очеретами, тільки вітер з степовими могилами шепотіли ночами: гай-гай... умер прекрасний край...

Ведучий: Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село огник: народилась нова панові кріпацька душа, а Україні — її великий співець Тарас Шевченко.

                                                  Дія перша

Декорація хати, чути шепіт, прокидається сестра Катря. Мати на печі. Стара жінка стояла на припічку і полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печі. Батько сидів на прилавку і гомонів з бабою.

КАТРЯ:  Катерина схопилась і сіла. Що воно таке?

БАБА: Прокинулась? Буде тобі забавка — будеш мати кого глядіти... Знайшли тобі в коноплях братика.

БАТЬКО: Вже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче — буде за няньку.

КАТРЯ: Еге! це ж у нас дитина знайшлася?

БАТЬКО: А скажіть шановна, кажуть ви долю дитини бачите? То скажіть, що бачили?

БАБА: Е, Григорію, бачито то бачила, а казати охоти не маю.  Яка вже буде-така й буде, ми не обміняємо.

Заляскало щось палицею у двері, 

КАТРЯ: Злякано Кождий день стукає, а ніяк не звикну.

ПАНСЬКИЙ ДЕСЯТНИК: Григор — на тік молотить, Катря — до пані прясти Зараз, бо світає!

БАТЬКО:  Сьогодні у мене свято — сина бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті.

ПАНСЬКИЙ ДЕСЯТНИК: Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.

БАТЬКО: Хоч би ж було поснідати чим.

Знову залящало в двері.

БАТЬКО: Зараз!

 Кусок хліба з столу  в кишеню, шапку на голову, з хати.

БАБА: Кат би тебе постукав.

Баба у вікно заглядає.

КАТРЯ: Бабо, а скажіть, скажіть що бачите там.

БАБА:  Доля якраз талан твоїй дитині готує...  .

КАТРЯ: Нам усім — один талан — і дідові, і батькові, і дитині — довічне панське ярмо. 

БАБА: А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобі буду казати,  У нас, у бабів, є така приміта, що коли перше ніж зайти до породильниці в хату та заглянеш знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую — не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати.

КАТРЯ:  І що ж ви, бабусю, побачили?

БАБА: А побачила я — сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством — мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так і обімліла і дивитись далі побоялась... Так бач, що виходить, виросте твій брат неабияка людина — буде змагатись з панами та з царями... А за що — сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме... Хто знає — може, це й він.

КАТРЯ: Волю? Мій братику! Рости ж та набирайся сили.

БАБА: Оце я тобі кажу, Катре, а ти щоб про це нікому ні слова, бо довідаються, борони боже, пани — і вирости не дадуть — із світа зживуть.

 

Друга дія

ВЕДУЧИЙ: Ясно сонце світить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузі, а як усього того наслухається, — то й день йому стемніє, отьмариться сонце, і дерево зажуриться — осмутніє... Аж раптом заграє в ньому якась радісна сила, буйна й непокірна. Зірве хлопця із призьби, і помчить він круг майдану жеребчиком, іржучи й фицаючись... І весь сум з хлопця як вода змила.

Вибігає Тарас

ТАРАС:  Оксано! Оксано!

ВЕДУЧА: Далі біжить до сусідиного двору, од воріт якого летить йому назустріч, радісно розставивши руки, вірний і постійний товариш хлопців, кучерявенька кароока Оксана. 

ОКСАНА:  Ба, глянь, Тарасе, що в мене є?  показує крамну, безносу куклу,   Це моя дитина, а ти будеш кум.

В змайстрованій хаті із буряну Тарас порозставляв у курені черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сів, дожидає гостей

ТАРАС: А випийте ще, кумо!

ОКСАНА: Не можу! Не можу, хіба трішечки! Ой, яка пекуча!

ТАРАС: Закусіть, кумо, чим бог послав.

 Беруть із порожніх черепків, як із мисок, махають руками, плямкають губами, ніби п'ють і їдять. Планово, церемонно. 

ТАРАС: Як у вас в полі і в городі, кумасю? Чи обсіялись, чи обсадились?

ОКСАНА:  Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тією клятою панською роботою світу не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме?  Стиха  Ви не чули — кажуть, у Шандри яконома вбили?

Тут із бур'янів виглянуло зо три червоних од хвилювання й цікавості дитячі завожені личка; уважні, таємничі. Радісний вигук:

ХЛОПЕЦЬ: Ось де вони!

 І раптом гуртовий, добре зорганізований спів чи декламація:

РАЗОМ: Молодий — молода,

Як собака руда!

Тарас вхопив у кутку куреня в обидві жмені печиння, нагнав непроханих геть за бур'яни.Виходять матері.

МАТИ ТАРАСА: От здружили — і водою не розіллєш.

МАТИ ОКСАНИ: Де ви бачили, там — без Тараса і дихнути не може. Тільки прокинеться, не їсть, не п'є, зразу біжить на вулицю. З язика в неї не зіходить Тарас.

МАТИ ТАРАСА: Мо' колись справді сватами будемо.

МАТИ ОКСАНИ: Рано загадувати. Хай ростуть здорові.

Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти.

Оксана: Дожидай, Тарасе, я зараз прийду.

Хлопець у бур'яні сам. Вже вечір, а йти небезпечно: розвалять "вороги" хатину.Дожидає.

ТАРАС: Високі будяки, як злодії, з кіллям... Страшно й цікаво... А що тут діється пізньої ночі? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак під голову, ліг: "Я трошки".

Чується вдалині:

КАТРЯ: Тарасе! Тарасе"

ТАРАС: Оксана?

КАТРЯ: Сердито й лагідно: Ось де він, заволока! Ану, вставай та зараз до хати!

                                                    Дія третя

ВЕДУЧИЙ: Скоро мова мовиться, та не скоро діло робиться. Який не був радісний світ хлопцеві, як не тікав він од тих злиднів, що завжди сиділи в рідній хаті, як він не одмахувався рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалі і йому часом тьмарився світ.

Ведуча:  Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, — злидні та праця матір поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хаті. Батько женився вдруге, взявши вдову теж із дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори, плач — пекло, що завжди буває в хаті, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх — сварка готова.

ВЕДУЧИЙ: Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився він у дорозі, помер слідом за матір'ю — сиротам не стало життя в своїй хаті. Найбільше перепадало Тарасові, як найстаршому, до того упертому, правдивому і гарячому перепадало найбільше.

ВЕДУЧА: Пригрівало вранішнє сонце, обіщаючи рівний, гарячий травневий день. Майдани пахли розпареними бур'янами, городи буяли зеленою городиною, як море! На городі підгортала картоплю з небогою тітка. Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент.

                                                                  Дія третя

ОКСАНА:  Тітко, що воно за крик? 

Тітка-молодиця сперлася на сапу, слухає.

ТІТКА: Комусь дають порки!

СУСІДКА: Чуєте?  Із за тину Це знову катують того безталанного Тараса. Впіймали сонного.

ОКСАНА: Хто? За що? 

СУСІДКА: Та все ж за ті гроші, що вкрадено було у москаля. Уже йому і гроші ті вернули — продала мачуха хустку покійниці Катерини, і москаля того немає, а вона, відьма, і досі мучить того нещасного хлопця. Сама вже не подужа, так вона гукнула свого дівера Павла. Там, кажуть, катюга, що його й світ такого не бачив. То катував своїх дітей, а тепер за братових сиріт узявся. Впіймали хлопця, втягли в сіни та й чинять той глум. Та ще, може, й не він брав.

ОКСАНА: Брехня, казали ж, що то не він гроші ті вкрав. Діти бачили на улиці у мачушиного Степана.

ТІТКА: Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч і не він, то кажуть — він!..

Лемент то затихав, то лунав дужче. Долітали якісь нерозбірливі слова.

ТАРАС: Рятуйте, вони мене закатують! 

ОКСАНА: Тітко, біжіть обороніть.

ТІТКА: Ай справді! Як сирота, то вже його і замучити можна? Ходімо, Химо!

СУСІДКА: Хто ви йому такі, що взялися мордувати хлопця, — батьки чи судді? Раді, що нікому заступитись за сироту, то таке — хоч і каліч дитину? На громаді треба сказати про це.

Виходять. Заскакує Тарас: лице в патьоках і в болоті, червоне як жар, гнівне, залиті сльозами очі мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без міри обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом:

ОКСАНА: За що ж вони тебе так, Тарасику? Це такий дядько? Це — рідний? Спалить такого дядька, щоб з душею згорів!

ТАРАС: І спалю! Хату й клуню — все спалю! А за що, по якому праву ви мордували мене?.. Не дядько ви мені, а кат!.. Не лякайте, не боюся...Покину, покину, хату рідну!

ОКСАНА: Куди ж ти підеш, Тарасику?

ТАРАС: У найми до дяка піду, скільки наді мною можна знущатися.

ОКСАНА: Тарасику,  баби на седі казали, що п'яницю такого,як дяк  світ не бачив.

ТАРАС: Гірше не буде, Він був одинокий, і служника йому треба. Тож погодиться.  

Вибігають

Ведучий: Далі казка стає ще сумніша. Почалося не життя Тарасові, а мука. Завжди голодний, у немитій сорочці, в драній довгій батьковій свиті, що одна залишилась йому після батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо — тому спадщина йому не допоможе... Босий і простоволосий зимою і літом...

Ведуча: Дяк не дуже піклувався за свого учня-наймита, та й сам він, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита... Тільки й того, що нап'ється за свій дохід, а проспиться, не то похмелитися — пообідать нема чого. Тоді він ганяв свого учня попідвіконню з мішком жебрачити, часом і сам із ним ходив, виспівуючи попідвіконню божественні вірші...

Ведучий: А то посилав красти огірки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, А за невдачу серце зривав завжди на наймиті. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпів усе хлопець, зціплюючи зуби:

Ведуча: Тільки що ж то, бувало, сяє, як золото, у цього жебрака-хлопця, як іноді загадається він, коли в темному кутку без світла? Ні, то так сяють замріяні очі у хлопця після того, як часом зустрінеться у селі з тією кучерявою Оксанкою, що колись приходила до нього гуляти в бур'яни.

ОКСАНА: А ти, Тарасе, все учишся в школі?

ТАРАС: Учуся, бодай я вже так не діждав учитись! Учусь і буду вчитись". — ОКСАНА: Учись, кажуть, з тебе будуть люди".

Гляне на босі ноги у виразках, зітхне:

ОКСАНА: Коли вже тобі твій дяк чоботи пошиє, бодай уже йому те да се! По селу пройшла про тебе недобра слава: "ледащо"... 

Здушив у собі сльози хлопець

ТАРАС: нехай... А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю п'яних дяків розмову, що між п'яним базіканням часом почуєш і щось цікаве од них. Ні, буду терпіти, поки терпиться..." 

ОКСАНА: Гірке, Тарасе, твоє панування, краще б до людей ішов у найми.

 Заходить мати Оксани

МАТИ ОКСАНИ: А-а! Тарасе Григоровичу!   Ну, що будеш казати, пане піддячий?

ТАРАС: Прохав пан дяк, щоб або продали, або так дали сала та огірків.

МАТИ ОКСАНИ: За гроші чи в борг?

ТАРАС: В борг!

МАТИ ОКСАНИ:  То скажи ж своєму дякові, нехай спершу сплатить за ковбасу, що брав на тому тижні.

Тим часом в хату вбігла, цікавими карими очима озираючись, Оксана, смуглява, весела.

МАТИ ОКСАНИ: Ач — то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хаті, то де й узялася, — не то пожартував, не то поглузував батько.

ОКСАНА: Який жених? На чорта він мені, — сердито одказала дівчина, — аби що вигадать.

МАТИ ОКСАНИ: А чим не жених? Подивилась би на нього, — дядько одступив, ніби милуючись на хлопця. А ноги... Зразу не розбереш, що в болоті, ніби в чоботях.

МАТИ ОКСАНИ: Знаєш, Тарасе, що я тобі пораджу. Сліпий лірник із Сміли   шукає поводиря: якраз робота по тобі. Хоч не в'їжно, так уліжно. Та й псалми співати ти майстер.

Шевченко одчув образу, почервонів, опустив очі.

ОКСАНА: Це ви, мамо, дурне вигадуєте, що це він — ні до чого більш не здатний, що ви його в старці посилаєте?

МАТИ ОКСАНИ: Я знаю, що кажу! Отож мовчи краще. Чи правду кажуть, що ви з своїм паном дяком у Мини кури покрали?

ТАРАС:  Хто вам казав?!

МАТИ ОКСАНИ: Люди казали, — невиразно проказав дядько.

Тарас трохи постояв, ніяково попрощавшись, пішов із хати.

МАТИ ОКСАНИ: Так і скажи своєму дякові!   Казали, люди з нього будуть. Які люди? Як зародився ледащом, так і помре ним.

ТАРАС:  І чого мене понесло сюди, дурний! Що ж — вона мені не пара.

 Чути спів. Виходять дві молодиці.

МОЛОДИЦЯ1: І що це воно співає так гарно та жалісно? Дівчина чи хлопець?

МОЛОДИЦЯ2: Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере

МОЛОДИЦЯ1:Це покійного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.

МОЛОДИЦЯ2: Которий? Отой головатий Тарас?

МОЛОДИЦЯ1:А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспівує. А вже й не маленький.

МОЛОДИЦЯ2:Це той, що в школі живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?

МОЛОДИЦЯ1: Він же, він. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горілку пити.

МОЛОДИЦЯ2:Та людям очі драти.

 Молодиці виходять, з’являються Тарас та Оксана.

ТАРАС: Та виріс я в наймах, в неволі,

Та не було долі ніколи, та гей!... Хто? Оксана!

Винувата, задихана. Хлопцеві соромно за сльози, за співи — насупився, не витираючи довірливо сліз.

ОКСАНА: Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потім самій стало сором. Як пішов, то мені так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти співаєш, то ще стало жальчіше. Аж сюди оце прибігла.

Шевченко мовчав, не витираючи сліз.

ОКСАНА: А я й не знала, що ти такий тонкослізий. Я думала, як гайдамака, то він і не плаче.

ТАРАС: Я не гайдамака.

ОКСАНА: А хто ж?

ТАРАС:  Старець! Піду в старці, 

ОКСАНА: Вигадай!

 

ТАРАС: А що ж? Навчуся грати на кобзі та й буду ходить по селах, як Перебендя. 

ОКСАНА: Та хіба ж ти каліка? Перебендя сліпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.

ТАРАС:  А очі мені люди виб'ють, то й буду сліпий. Скажуть-нехай сироті сонце не...

Шевченко не доказав, захлипав.

 ОКСАНА: Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!

Тарас випручав із обіймів непокірну нестрижену голову.

ТАРАС: Виб'ють очі, щоб сироті сонце не світило. Всі одцураються од мене, покинуть... Кому потрібний сліпий неборак...

Дівчина закусила губу, в очах зразу повно стало сліз. Не втерпіла — заридала:

ОКСАНА: Все одно я тебе не покину — буду за руку тебе, бідного, водити...

ТАРАС: А я так мало, небагато

Благав у Бога, тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку…

ВЕДУЧИЙ: ОТАК  плакали в бур'яні: поет і його доля.