Шановні учні!

Пропоную Вам спробувати вивчити деякі теми з географії самостійно.

Для цього перегляньте, будь ласка, рекомендовані матеріали, опрацюйте відповідний матеріал у підручнику (параграф 3). Бажаю Вам успіхів!

Записати в робочий зошит дату і тему.

Тема. Секторальна  модель  економіки країни. Форми суспільної організації виробництва

Національне господарство (економіка) є комплексною системою й складається з багатьох видів людської діяльності. 

Одні з них спрямовані на виробництво матеріальних благ – виробнича сфера, інші – на надання послуг – невиробнича сфера, або сфера послуг.

Виробнича сфера

До виробничої сфери належать промисловість, сільське та лісове господарство, будівництво. 

Кожен з видів виробничої сфери має важливе значення для розвитку економіки країни. 

Одні виробництва видобувають сировину, інші її переробляють на готову продукцію. 

Саме у сфері матеріального виробництва в основному формується ВВП країни.

Промисловість – сукупність підприємств (заводів, фабрик, електростанцій, шахт), що виготовляють засоби виробництва та предмети споживання, забезпечують потреби господарства у сировині, паливі та електроенергії.

Залежно від характеру продукції промисловість умовно поділяють на важку, а також легку й харчову. 

Важка           промисловість виробляє засоби виробництва – машини, обладнання, сировину, паливо, електроенергію. 

Легка й          харчова        промисловість виробляють   предмети    споживання: тканини, одяг, взуття, продовольство тощо. 

Проте такий поділ є достатньо умовним. Види промисловості, які займаються видобутком сировини з надр, вод, лісів, називають добувною промисловістю.  Це, наприклад, нафтогазова, вугільна, залізорудна промисловість. 

Ті виробництва, що випускають кінцеву продукцію з сировини, відносять до переробної промисловості.  Це, зокрема, металургія, хімічна, текстильна, харчова промисловість.

Сільське       господарство –    сукупність підприємств, діяльність яких організована на землі й спрямована на виробництво для населення продовольства, а для ряду промислових виробництв – сільськогосподарської сировини.

Сільське       господарство        складається з рослинництва (землеробства) та тваринництва.

Лісове           господарство –    сукупність підприємств, які займаються вивченням, обліком, відновленням, охороною лісових ресурсів та контролем за їх використанням. 

Лісове господарство також покликане підвищувати продуктивність лісів, боротися зі шкідниками лісу, іноді й організовувати лісовий туризм.

Будівництво – сукупність організацій, які займаються зведенням, ремонтом та  реконструкцією будівель виробничого та невиробничого призначення.

Будівництво передбачає проектноконструкторські, геолого-розвідувальні, будівельно-монтажні та експлуатаційні роботи.

Більшість установ невиробничої сфери не виробляють матеріальні блага, але рівень їх розвитку визначає комфортність життя людини. 

Разом з тим існує низка закладів сфери послуг, які виробляють продукцію, наприклад, громадське харчування (ресторани, Сфера послуг – види господарської діяльності, які мають на меті обслуговувати  людей, а також задовольняти їхні духовні й фізичні потреби.

Від неї залежать матеріальне становище, рівень освіти, здоров’я, відпочинок та побут людей. 

Від рівня розвитку сфери послуг залежить кількість вільного часу людини та можливість його використання для саморозвитку особистості. 

Останнім часом частка працюючих у сфері послуг неухильно зростає в усіх країнах світу. 

Цей процес називають «революцією послуг». 

До традиційних видів послуг належать банківсько-фінансові, культурно-освітні, соціально-побутові, лікувально-оздоровчі, транспортні, управлінські. 

У зв’язку з бурхливим розвитком науки та інформаційно-технологічною революцією у наш час виникли нові види послуг: інформаційні, науково-технічні, ділові, туристичні, нові засоби зв’язку (електронна пошта, супутниковий зв’язок).

Для нормальної роботи господарства необхідна інфраструктура.

Інфраструктура – сукупність будівель, служб та систем, що необхідні для функціонування матеріального виробництва (виробнича інфраструктура) та забезпечення нормальних умов життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура).

 До виробничої      інфраструктури належать, зокрема, дороги, канали, лінії електропередачі, нафто та газопроводи, порти, комори, системи зв’язку тощо.   

До соціальної – заклади культури, освіти,

охорони      здоров’я,    житловокомунального, курортного господарства та ін.

Враховуючи існування різних видів господарської діяльності виробничої та невиробничої сфер, у 1930–1940-х рр. ХХ ст. британські економісти Алан Фішер та Колін Кларк, а також французький економіст і соціолог Жан Фурастьє створили теорію про трисекторну модель економіки. 

Економічна модель — це система взаємозв’язків між економічними змінними (показниками), яка дає змогу прогнозувати результат.  Економічні моделі використовують для передбачення того, до яких змін економічних результатів призведуть зміни певних економічних умов. Деіндустріалізація — це докорінна зміна у співвідношенні сфер матеріального і нематеріального виробництва, що зумовлює домінування сфери послуг або фінанЗгідно з цією теорією економіка складається з трьох секторів.

Первинний сектор займається видобутком сировини для інших галузей.  Це сільське господарство, рибальство, лісове господарство, мисливство та добувна промисловість. 

До нього також часто відносять діяльність, пов’язану зі збиранням, пакуванням, очищенням і переробкою сировини на місці.

Вторинний сектор економіки займається промисловою переробкою сировини на кінцеву продукцію, що готова до споживання. 

Тому до нього відносять переробну промисловість та будівництво. 

Вторинний сектор використовує сировину первинного сектора й виробляє на її основі продукцію, призначену для споживання, продажу або використання в інших галузях. 

Підприємства вторинного сектора зазвичай споживають багато енергії й потребують складних машин та технологій.

Третинний сектор економіки надає послуги як населенню, так і сприяє роз  витку виробництва, підвищуючи його продуктивність. 

У зв’язку зі стрімким зростанням та диференціацією сфери послуг у наш час деякі теоретики поділяють третинний сектор на два, а то й три. 

Власне до третинного сектора відносять установи, що постачають прямі нескладні послуги як для споживачів, так і для підприємств. 

Це роздрібна та гуртова торгівля, транспортні, житлово-комунальні послуги, догляд за дітьми, індустрія розваг.

Четвертинний сектор пов’язаний з послугами для бізнесу: банківськофінансові, юридичні, інформаційні, страхові.

П’ятинний сектор сприяє формуванню «економіки знань». 

До нього належать послуги населенню, що потребують особливо високого рівня кваліфікації персоналу: освіта, медицина, наукові дослідження та розробки, що необхідні для удосконалення виробництва. 

У розвинутих країнах третинний, четвертинний та п’ятинний сектори економіки найбільші за кількістю працюючих і зростають найшвидшими темпами.  Колін Кларк помітив, що зі зростанням рівня економічного розвитку зменшується попит людей на продукцію сільського господарства. 

Попит на промислові товари спочатку зростає, а потім, досягнувши певного рівня насиченості ринку, скорочується.  Попит же на послуги постійно зростає.  Тому на історично ранніх етапах розвитку господарства у зв’язку зі споживчим попитом людей переважний розвиток мав первинний сектор економіки.  В період промислових переворотів ХVIII – ХІХ ст. став стрімко зростати вторинний сектор. 

У наш час в умовах розвинутої економіки, коли первинні потреби людини у їжі, житлі, промислових товарах вже цілком задоволено, зростає роль третинного та четвертинного секторів.

Отже, баланс між секторами економіки за часткою у ВВП, а також за рівнем зайнятості населення залежить від рівня економічного розвитку країни або регіону. 

Оскільки рівень розвитку не однаковий, баланс між п’ятьма секторами економіки суттєво різниться як між різними регіонами світу, так і між країнами і навіть між територіями однієї країни.

Економіка кожної країни історично проходить три етапи розвитку, протягом яких змінюється роль її різних секторів, –  аграрний, індустріальний та постіндустріальний.

Економічний розвиток – це зміни в економіці    країни,          що      супроводжуються значними структурними і організаційними зрушеннями у господарській сфері.  Для аграрного (сільськогосподарського) суспільства характерне переважан  ня первинного сектора економіки (де працює понад 70 % населення), особливо низько продуктивного сільського господарства, у якому переважає важка фізична праця. 

Саме воно дає левову частку ВВП.  При цьому у вторинному секторі зайнято близько 20 % працюючих, а у третинному – лише близько 10 %. 

Цей етап являє собою суспільство не розвинутої науки й незначного використання техніки та механізмів. 

Такий тип економіки був характерним для більшості країн Європи до промислових переворотів. 

Цей період називають ще доіндустральною епо хою. 

Аграрний тип еко  номіки притаманний і донині найбільш слаборозвинутим країнам Африки, Океанії, Азії.

 Індустріальне      суспільство характеризується створенням потужної технічно розвинутої промисловості (індустрії) як основи і провідного сектора економіки. 

При цьому зростає частка населення, що зайняте на заводах і фабриках (до 40 %), тому промислове виробництво домінує над аграрним. 

Індустріалізація супроводжується високими темпами урбанізації. 

Швидке зростання промисловості, що спричинене механізацією та автоматизацією виробництва, використанням досягнень науково-технологічного прогресу, зумовлює значні якісні зміни і в інших сферах суспільного життя: соціальнопобутовій, політичній, культурній, духовній. 

В результаті зростає попит на техніку. 

Паралельно відбувається скорочення працюючих на виробництві, тому зростає роль невиробничої сфери, у якій зайнято до 20 % населення. 

Більшість розвинутих країн світу пройшли цю стадію розвитку в ХІХ – ХХ ст. 

Нині індустріальний тип суспільства притаманний ряду країн, що швидкими темпами розвивають свою промисловість, залучаючи науково-технічні досягнення та передові технології розвинутих країн. 

Це, зокрема, Китай, Індія, Бразилія. У наш час в економіці високорозвинутих країн Європи, США, Японії переважають третинний та четвертинний сектори. 

Цей    етап   розвитку      називають постіндустріальним (інформаційним) суспільством. 

При ньому в первинному секторі зайнятість скорочується до 10 %, у вторинному – до 20 %. 

Натомість у третинному та четвертинному секторах працює до 70 % працездатного населення. 

Це стає передумовою для формування «економіки знань». 

У первинному та вторинному секторах виробництво повністю механізоване та автоматизоване, тому в них попит на робочу силу спадає. 

Значна частина працюючих переходить у сферу послуг. 

Така модель економіки була вперше обґрунтована американським соціологом Деніелом Беллом у другій половині ХХ ст.  Учений визначив постіндустріальне суспільство як таке, «в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до надання послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень все більшою мірою залежить від досягнення теоретичних знань. 

Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи». 

Центральною ознакою постіндустріального суспільства є панування науки. 

Основними елементами цієї структури є університети, наукові інститути, науково-дослідні організації.

Вам уже відомо, що до важливих показників ефективності розвитку виробництва належать продуктивність  праці та собівартість продукції. 

За умов ефективного господарювання продуктивність праці має тенденцію до зростання, а собівартість продукції – до Цьому сприяє багато чинників. 

Передусім, це форми просторової організації виробництва та врахування чинників його розміщення. 

Оптимальний їх добір залежить від характеру продукції, що виробляє підприємство, та технології її виробництва. 

Зростанню ефективності виробництва сприяють форми його суспільної організації.

Форма суспільної організації виробництва – це певний спосіб проектування  роботи підприємства, який дає змогу підвищити ефективність його роботи.

Спершу було виділено такі форми організації виробництва, як концентрація, комбінування, спеціалізація та кооперування. 

У наш час до цього переліку додалися кілька нових, зокрема агломерування виробництв. 

Яке підприємство здатне ефективніше працювати, витримувати конкуренцію за ринки збуту продукції, глибше запроваджувати новітні досягнення науки і техніки у виробництво: велике чи мале? Звісно, більше шансів на це у великих підприємств. 

Їх створено на основі концентрації виробництва. 

Концентрація (зосередження) – оптимальне зосередженням виробництва на великих підприємствах.

Концентрація проявляється у збільшенні розмірів       підприємств,         тобто зосередженні виробничих процесів, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на підприємствах-гігантах. 

Укрупненню підприємств сприяють як зростання потреби в окремих видах продукції, так і інформаційно-технологічний прогрес.

Концентрація виробництва має ряд переваг і недоліків.

 Перевагою цієї форми суспільної організації виробництва є те, що підприємства-велетні краще оснащено новітніми технологіями, адже мають можливість фінансувати та виконувати великомасштабні науково-дослідні, пошукові, практичні роботи зі створення і поширення нової техніки. 

На великих підприємствах економніше використовуються матеріали і паливо, заощаджуються кошти на транспортні витрати. 

Зі збільшенням обсягу виробництва скорочуються витрати на сировину та паливо, що сприяє зниженню собівартості продукції.

Водночас концентрація виробництва збільшує навантаження на навколишнє середовище, тобто створює значні екологічні проблеми. 

Тому велетенські підприємства слід розміщувати за межами населених пунктів. 

Це, в свою чергу, вимагає додаткових витрат на перевезення людей до місця роботи. 

Також ускладнюється процес управління великим підприємством. 

Надмірна концентрація виробництва призводить до посилення монополізму і через це заважає розвитку конкуренції на ринку. 

В Україні зі значним ступенем концентрації виробництва створено підприємства чорної металургії, електроенергетики, хімічної промисловості. 

Через негативні наслідки концентрації відбувається і зворотний процес –  деконцентрація (дисперсія або розосередження) виробництва.  Це спричиняє появу широкої мережі малих і середніх підприємств. 

Серед них виживають лише економічно ефективніші, тобто ті, що технічно й технологічно краще оснащено та більш чутливі до зміни попиту і пропозиції на певні види товару на ринку.

Деякі підприємства називають не заводами, фабриками або майстернями, а комбінатами через те, що їх створено на основі форми просторової організації виробництва, яка називається комбінуванням.

Комбінування – це поєднання на одному підприємстві кількох виробництв. Виробництва в складі комбінатів є технологічно та організаційно взаємопов’язаними настільки тісно, що кожне з них не може функціонувати самостійно, хоч і має чітку виробничу спеціалізацію.  Також комбінат має єдину систему управління. 

Основою для поєднання виробництв може бути кілька чинників.

По-перше, спільність чи комплексна переробка сировини на підприємстві. 

Це можливо за наявності кількох напрямів переробки вихідної сировини. 

Наприклад, під час нафтопереробки добувають багато різних нафтопродуктів.  М’ясокомбінат виробляє десятки видів кінцевої продукції з єдиної сировини. По-друге, послідовна переробка вихідної сировини. 

При цьому кожна наступна стадія використовує як сировину продукцію попередньої. 

Так, на комбінаті чорної металургії повного циклу послідовно здійснюються збагачення руд, виплавляння чавуну, сталі, виробництво прокату. 

На льонокомбінаті, бавовняному або шовковому комбінаті після первинної обробки сировини одержують нитки, з яких потім виготовляють тканину, а на останній стадії її оздоблюють: фарбують або набивають малюнок.

По-третє, спільність використання енергетичних, транспортних, складських засобів або інших приміщень (комбінат побутових послуг).

По-четверте, інколи відходи одного виробництва можуть бути використані як сировина для іншого. 

Наприклад, зі шлаків металургійного комбінату виготовляють цемент, з відходів коксування вугілля – нітратні добрива, з тирси чи стружок меблевої фабрики – деякі хімічні речовини (каніфоль, скипидар, ефірні олії). 

Таке комбінування часто поширене також у хімічній та харчовій промисловості. 

З позицій економіки комбінування є однією з найпрогресивніших форм просторової організації   виробництва,        оскільки сприяє найповнішому використанню всіх ресурсів підприємства, що зменшує витрати сировини, створює безвідходні виробництва,        забезпечує безперервність технологічного процесу, зменшує об’єм транспортних перевезень.  Проте в Україні резерви комбінування ще недостатньо використано. 

Формою суспільної організації виробництва протилежною комбінуванню є спеціалізація.

Спеціалізація – це процес зосередження підприємства на випуску певних видів  товарів чи послуг, тобто процес виробництва однорідної продукції.

Залежно від глибини прояву існує кілька видів спеціалізації: технологічна, подетальна та попредметна. Технологічна           спеціалізація передбачає існування самостійних підприємств з виконання окремих стадій технологічного процесу. 

Наприклад, існують ливарні, ковальсько-штампувальні, складальні заводи в машинобудуванні; прядильні фабрики у текстильній промисловості; чаєрозважувальні – у харчовій.

Подетальна спеціалізація спрямована на виготовлення підприємством окремих деталей для подальшого їх складання у кінцеву продукцію. 

Наприклад, є заводи тракторних агрегатів, двигунів для автомобілів або літаків, електроустаткування, будівельних конструкцій, гумотехнічних виробів. Попредметна спеціалізація передбачає випуск підприємством певного виду кінцевої продукції, готової для використання та споживання. 

Це, наприклад, тракторний завод, взуттєва фабрика, кондитерська фабрика.

Існує також функціональна спеціалізація підприємств, спрямована на обслуговування потреб виробництва або людей. 

Так, зокрема діють ремонтні заводи, машиносервісні організації тощо.

Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухильного підвищення ефективності їхньої господарської діяльності. 

Вона зазвичай супроводжується ширшим застосуванням прогресивних технологій, спеціалізованого обладнання. 

Це разом з використанням кваліфікованої робочої сили підвищує якість продукції. 

Однак спеціалізація має й певні недоліки.  Один з них – монотонність праці, уникнути якої можна завдяки автоматизації виробництва, тобто впровадженню промислових роботів. 

Окрім того, надлишки спеціалізованої продукції створюють проблему її реалізації.   

Наслідком різних форм спеціалізації є потреба у кооперуванні роботи кількох підприємств. 

Якщо спеціалізація розділяє виробничий процес на окремі складові, то кооперування зводить його докупи. Кооперування – встановлення регулярних, спеціально зумовлених виробничих зв’язків між підприємствами, спрямованих на виробництво кінцевої продукції. Основна умова кооперування – наявність широкої мережі подетально,  технологічно спеціалізованих та територіально відокремлених виробництв. 

Кооперування послідовно повторює форми спеціалізації, тобто воно може бути технологічним, подетальним та попредметним. 

Кооперативні поставки, відповідно, будуть представлені послідовними стадіями i технологіями обробки деталей та вузлів, самими деталями та вузлами й, нарешті, готовими виробами.

Спеціалізація та кооперація набули значного поширення у транспортному машинобудуванні, де потрібно для випуску літака або автомобіля об’єднати поставками кілька тисяч спеціалізованих підприємств з виробництва двигунів, шин, електронних засобів, скла тощо.  Кооперування передбачає неодмінне дотримання підприємствамисуміжниками відповідних технікотехнологічних вимог до замовлень підприємств, що випускають готові до споживання вироби. 

Для більш ефективної роботи сучасних виробництв потрібна розвинута інфраструктура, що задовольняла б потреби як самих підприємств, так і людей, які на них працюють.

Агломерування виробництв – це процес робництв на основі спільної виробничої та соціальної інфраструктур.

Агломерування полягає в зосередженні незалежних одне від одного підприємств i установ у межах окремих населених пунктів або промислових зон, які називають індустріальними парками.  На цій території підприємства пов’язані лише спільною інфраструктурою та сферою послуг. 

Вони являють собою спеціальні території з високим інфраструктурним облаштуванням для розміщення різноманітних виробництв. 

Домашнє завдання:

Економічний ефект агломерування зумовлений економією коштів, необхідних для інфраструктурного забезпечення даного підприємства порівняно з його розміщенням поза наявною інфраструктурою.  Ефект агломерування особливо помітний у розміщенні новітніх підприємств: зокрема автомобілебудування та хімічної промисловості. 

Найбільш ефективним є розміщення таких підприємств у великих містах за рахунок їх розвинутої інфраструктури. 

-          Прочитати параграф 3, усні відповіді на питання в кінці параграфа.

-          Вивчити конспект.

ВСІ ВИКОНАНІ ЗАВДАННЯ в робочому зошиті 

ФОТОГРАФУЄМО І НАДСИЛАЄМО В ГУГЛ КЛАС