Шануй батька свого і матір свою
Яворівська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів
ВИХОВНА ГОДИНА
“ШАНУЙ БАТЬКА СВОГО,
МАТІР СВОЮ…”
Петричук Ганна Федорівна
2005 р.
Виховна година “Шануй батька свого, матір свою…”
Мета: Виховувати любов до найближчих і найрідніших людей – матері і батька. Вчити бути чемними, шанувати батька і матір, допомагати їм, любити і завжди пам’ятати місце, де народилися, рідну оселю, свій народ, рідну мову і неньку-Україну.
Формувати у дітей почуття обов’язку перед батьками, своїм народом, своєю Батьківщиною.
(Родинне свято проводиться у святково прибраній кімнаті)
(Звучить пісня “Шануймо батька, шануймо матір”)
Учитель: Є скарби, заховані в землю, є такі, що розташовані на поверхні і передаються з покоління в покоління, чаруючи людську душу. До таких скарбів належить пам’ять роду, його звичаї, традиції. Мамина пісня, батьківська хата, бабусина вишивка, дідусева казка – все це наша родослівна пам’ять, наша історія, наші символи.
Не вивітрити з пам’яті, зберегти ці символи людського духу від забуття і байдужості – наше головне завдання. Тому помандруємо сьогодні дорогою народної мудрості, наберемося доброти і милосердя, щоб наші батьки ніколи не витирали сліз від нашої невдячності, черствості, а, можливо, й жорстокості.
На домашнє завдання вам було підготувати прислів’я, приказки про батька і матір.
- Шануй батька й неньку – буде тобі скрізь гладенько.
- Добрі діти – батькам вінець, а злі діти – батькам кінець.
- Все купиш, крім мами і тата.
- Рідна мати однією рукою б’є, а другою гладить.
- У дитини заболить пальчик, а у матері – серце.
- Як син батькові обходиться, таких і собі синів матиме.
- Яка хата – такий тин, який батько – такий син.
- Який кущ – така й калина, яка мати – така й дитина.
Учитель: Основою будь-якої сім’ї є мати – берегиня роду. А чому матір, жінку називають Берегинею?
Учень: Ненька – всьому початок. Все прекрасне в людині від променів сонця і від молока матері. Мати – берегиня роду, всього того, що передає він із покоління і покоління. А ще колись в сиву давнину мати – берегиня вогню. Загасне вогонь – прийде в дім біда, – вважали древні.
Учень. Ми відтоді початок лічили,
як муж з камінням і паліччям
за звіром кидався вдогонь,
а жінка берегла вогонь.
Учень. Літа спливають, як вода в Дунаї.
Підростала дитина і раділа мати,
забавляла вона своє дитя піснями,
як живими іграшками.
Учитель. Берегти свій рід – наш обов’язок. У кожному домі є домашні обереги. Справжнім оберегом для кожного із нас повинен бути портрети батька і матері, обрамлені рушниками. А з цього починається повага до свого роду, до своїх батьків. Намагайтесь бути чемними, любіть батьків і турбуйтесь про них, не завдавайте їм прикрощів, як станете дорослими і розлетитесь із теплого батьківського гнізда по всьому світу, пам’ятайте, що батько й мати з нетерпінням чекають ваших листів.
Учень. То нічого, синочку,
Що в листі три рядочки,
Що для мами багато
Ти не встиг написати.
Я твої три рядочки
По чотири разочки
Буду, рідний, читати,
І їх буде багато.
Учень. Не скупіться на теплі слова,
Бо у світі так мало тепла:
Лиш від рідної хати,
Лиш від лагідних рук мами й тата.
Учень. Коли зміцніють крила, щоб літати,
Не забувай про рідних маму й тата,
Та встигни тепле слово їм сказати,
Допоки ти живеш у рідній хаті.
(Пісня “Смерекова хата”)
Учитель. Ненька задумувалась над майбутнім своєї росинки. Мовби сива зозуля побивалась вона, щоб любив син рідну землю, пам’ятав своє коріння, вертав до рідного порогу.
(Пісня “Виростеш ти, сину”)
Учитель. І та материнська мудрість передавалася з покоління в покоління, від матері до доньки. Чи знаєте ви, діти, куди сягає ваше коріння, звідки родом ваші прабабусі, як вони жили, чим займалися?
Розповіді дітей.
Учитель. Чи не розповідали вам бабусі, дідусі, як колись ставились діти до батьків?
Учень. Мені дідусь розповідав, що діти дуже слухались батьків. Їхнє слово було для дітей законом. Вони його ніколи не порушували.
Учень. Мені розповідали, що не було такого, щоб з неповагою ставились до батьків. Вважалося великим гріхом образити матір чи батька.
Учень. А мені бабуся розповідала, що зверталася до своєї мами на “ви”. Наприклад, ішли, взяли, зробили. Це вертання свідчить про велику повагу до мами.
Учень. А я дізнався, що колись мати навчала розуму своїх дітей змалечку, щоб вони добрими були не тільки до людей, а й до природи, були обережними в житті, вміли поводитись в сім’ї і на вулиці. З покоління в покоління передавались такі прикмети:
видереш лелечі яйця – згорить хата;
будеш гратися з вогнем – буде боліти голова;
не доїсиш хліба окрайця – снитимуться старці;
свистітимеш у хаті – по закутках загніздяться злидні;
толочитимеш жито – залоскочуть русалки.
І всього цього навчала дітей мати.
Учитель. А ще, діти, мати вчила дочку прясти, шити, вишивати, білити хату, глядіти дітей, тобто те, що вміла сама, передавала своїм дітям. Особливо старанно навчала мати дочку вишивати рушник, бо що це за хата без рушників. Вони створювали затишок.
Коли діти вирушали в дорогу, мати дарувала їм рушник як оберегу від лиха.
(“Пісня про рушник”)
Учитель. Мабуть, ой як важко було б мамі в житті, якби поруч неї не було тата, якого діти люблять і поважають не менше від мами. Але життя завжди наділяє мамі більше турбот. Недаремно каже народне прислів’я: “Жінка підтримує в хаті три стовпи, чоловік – четвертий”.
Учень. Я хочу сказати, що про матір наш народ складав ще казки, легенди. Я знаю легенду про материнське серце.
ЛЕГЕНДА ПРО МАТЕРИНСЬКЕ СЕРЦЕ
Дівчину вродливу юнак покохав:
Дорожче від неї у світі не мав.
І клявся, божився, що любить її
Над сонце, над місяць, над зорі ясні.
“Тебе я кохаю. За тебе умру…
Віддам за кохання і неньку стару!”
Та мила його не боялась гріха:
Була, як гадюка, зрадлива, лиха.
Всміхнулась лукаво і кажу йому:
“Не вірю, козаче, коханню твому…
Як справді кохаєш, як вірний єси,
Мені серце неньки живе принеси”.
Юнак мов стерявся: не їв і не спав,
Три дні і три ночі він десь пропадав.
І стався опівночі лютий злочин:
Мов кат, витяг серце у матері син.
І знову до милої, з серцем в руках,
Побіг, і скажений гонив його жах.
Ось-ось добігає, не чуючи ніг…
Та раптом спіткнувся і впав на поріг.
І серденько неньчине кров’ю стекло,
І ніжно від жалю воно прорекло…
Востаннє озвалось до сина в ту мить:
“Мій любий, ти впав… Чи тебе не болить?”
Учитель. Чим вас вразила ця легенда?
Учні відповідають.
Учитель. Свого життя не пожаліє мати заради дитини. Все добре, що є у її серці, що вміють мамині золоті руки, передає вона дітям. Цей скарб передається з покоління в покоління.
Учень. Народила мене на світ ненька,
українська мати.
І калини білозорий цвіт,
і небес оксамитові шати,
і в запасках садів село,
і селянський скупий достаток,
і душевних пісень тепло
я одержав у вічний спадок.
Рясноцвіття яскравих барв,
і тривожні гнучкі тополі,
і Тараса святий “Кобзар” –
стали скарбом моєї долі.
Учитель. Ми з вами усі – чиїсь діти. І станемо батьками, дідусями, бабусями. А тому, дивлячись на літніх людей, повинні пам’ятати, що всім нам треба пройти через старість. Отже, коли хочемо, щоб шанували діти і внуки наші літа, ми теж повинні з пошаною ставитися до своїх батьків, бабусь, дідусів. Цього вчать прислів’я:
– Годуй діда на печі, бо й сам там будеш.
– Як син батькові обходиться, таких і синів матиме.
Учень. Я знаю дуже повчальну казку “Як внук діда виручив”. Розповідається у ній, як, дивлячись на вчинки батьків, син вчиться неповаги до них.
Був собі дід, а в нього був син жонатий. Дід був такий старий, що став уже забуватися. От син сидить одного разу із жінкою та й каже:
– Що ми будемо з батьком робити, що не вмира та й не вмира?
– Знаєш що? Візьму лубок здоровий та зсадим його з печі на лубок та винесем на холод, може, простудиться та й вмре до дідька.
Приступили вони до діла.
А маленький внучок сидить у куточку та й дивиться. Винесли старого. Він плаче, проситься:
– Помилуйте, мені холодно!
Вони таки подержали його поки вже він і слова не вимовить, тремтить весь, трохи не замерз.
А внук у куточку грається.
– Що ти там робиш? – питають його батько й мати.
– Оце – лубок, а оце – дідусь! Це як будете ви такі старі, як дідусь, то я тоді й вас – на лубок та й винесу на мороз, щоб і вам було те, що дідові.
Учень. А я у газеті читав про подію, яка нагадує цю казку (“Рад.освіта, 1990 р., “Візок для тата”).
Але то не казка, а бувальщина. Трапилося це на рудниках ще до війни. В одній сім’ї батько наказав синові:
– Приготуй назавтра візка, бабусю повеземо.
Повставали вони до схід сонця. Батько виніс свою матір, посадив на візок, покликав сина і вдвох повезли. Чи віщувало біду її серце? Тільки єдина сльозинка й скотилася по щоці мов по ріллі, та й згасла, ніби зоря…
– Куди ми, тату?
– До шахтного обвалу, бо яка від старої користь, коли тільки сидить, молочко попиває, а робити вже нічого не ладна…
Розвернув батько возика, підкотив до урвища і тихесенько пустив разом із бабусею.
– Що ви наробили, тату?! – закричав син. – Навіщо і возика викинули? А коли прийде час, на чому тоді я вас відвезу на звалище?
Глянув батько на сина й наче прокинувся, ніби полуда з очей спала. Гірко заплакав, аж затрясся і поліз до ями – витягати матір, а заодно і возика…
Учитель. Який висновок повинні зробити ми для себе?
Учень. Треба поважати старість, бо ми всі до неї йдемо. Це те, що нас очікує.
Учень. Ми у вічному боргу перед тими, хто дав нам життя. Тому не маємо права зневажати ні своїх батьків, ні їхню пам’ять, якщо ми – люди.
Ми все перед кимось в боргу залишились,
В боргу, який оплатить не змогли.
Перед тими, від кого на світ появились,
Перед тими, які нам життя зберегли.
Перед тими, які нас безмірно любили,
І любов із собою взяли в небуття,
Стали ранами в серці нам їхні могили
І було каяття, не було вороття.
Ні сльозами не змить у хвилини мовчання,
Не списати на смерть, безсердечну каргу.
І ніколи в тому не знайдеш оправдання,
Що хтось перед нами в неоплатнім боргу.
Плюс і мінус на нуль не зведе рахівниця,
Нам платить по рахунках, допоки снаги,
До останку життя, до пітьми у зіницях
Нам пектимуть несплачені нами борги.
Учитель. Пройдуть роки. Мов лелеки у вирій, розлетитеся з теплого маминого гнізда. Та щасливої погожої днини збере вас, мов чайка чаєнят, матуся до рідної світлиці. І защебече, заговорить, заплаче мамина пісня у ваших серцях. Озветься вона червоною калиною в лузі, стрункою тополею в полі, кучерявою вербою над водою, білокорою берізкою, вишневим садочком, солов’їною мовою, пахучістю трав. І де б ви не були, нехай завжди до вас прилітають легкокрилі лебеді материнства.
Учень. Вірш “Вклоняюсь, мамо, я тобі”
З далекої тривалої дороги,
через печалі й гіркоту розлук
спішу вклонитись отчому порогу
і доторкнутись материнських рук.
Ти вміла ждать. За це тобі спасибі,
за білі короваї на столі.
Ти в путь мене благословляла хлібом,
щоб не цурався рідної землі.
Ділив з людьми і радощі, й печалі і тривоги,
не спотикався і не відступав,
щоб рідного батьківського порога
ніколи у житті не забував.
Ділив з людьми і радощі, й печалі і тривоги,
не спотикався і не відступав,
щоб рідного батьківського порога
ніколи у житті не забував.
Чому мене так вабить рідна хата,
збадьорює, мов подихом весни?
Бо в хаті тій мене чекає мати
у світлому серпанку сивини.
(Пісня “Росте черешня в мами на городі”)
Учитель. Мандруючи дорогою народної мудрості, кожному запав у душу неписаний збірник правил, якими людина повинна користуватися у повсякденному житті.
А зараз ми послухаємо “Наказ дітям” (читає один із батьків):
“Батько і мати дали тобі життя і живуть для твого щастя. Не завдавайте їм болю, прикрощів, страждання. Все, що тобі дають батько й мати – це їхня праця, піт, утома. Умій поважати працю батьків. Найбільше щастя для матері й батька – твоя працьовитість, любов до науки, повага до старших.
Якщо люди вважають тебе недоброю людиною – це велике горе для твоїх батьків. По справжньому любити їх – означає приносити в дім мир і спокій. Твоя сім’я – це не тільки батько й мати. Це і ви, діти. Це твоя поведінка, твої вчинки. Запитай у батька і матері дозволу на те, чого без них робити не можна. Справжня свобода сина й дочки – бути слухняними дітьми. Три нещастя є в людини: смерть, старість і лихі діти, говорить українська народна мудрість. Старість – невідворотна, смерть – невловима, перед цими нещастями ніхто не зачинив двері свого дому. А від лихих дітей дім можна зберегти, як від вогню. І це залежить не тільки від батьків ваших, а й від вас самих.
Бути хорошими дітьми – не допустити, щоб старість батька й матері була отруєна твоїми поганими вчинками. Вмій віддячувати батькам. Близько приймай до серця найважчі душевні муки батька й матері. Бережи здоров’я батьків. Пам’ятай, що ранню старість і хвороби твоїм батькам приносить не тільки праця, втома, а сердешні хвилювання, переживання, тривоги, прикрощі. Найбільше вражає батьків дитяча невдячність, байдужість сина чи дочки. Будьте гідними своїх батьків.
Учень. Ми любим вас, кохані мамо й тато,
Ми вам бажаємо здоров’ячка багато.
Ми хочемо, щоб завжди ви раділи,
І щоб в житті ніколи не хворіли!
Пісня “Найсвятіше на землі”
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку