"Шмуель Йосеф Агнон Нобелівський лауреат родом з України, Бучача", позакласна робота

Шмуель Йосеф Агнон:

нобелівський лауреат родом з України, Бучача (Тернопільщина)

 

 

Ведучий 1. Кожен має свій Бучач. Є ті, що тут народились і живуть понині; є ті, для кого ця земля стала першою, на якій вони зробили свої кроки, проте навчившись ходити швидко і вправно, вони пішли далеко за межі рідного міста; а є ще ті, які не були тут народжені, але яких привели сюди незнані сили. Я належу до останніх.

 

Ведучий 2. Якщо говорити про тих, кого манить Бучач з різних причин, то і тут можна легко відшукати мотиви подорожніх: давня історія, цікава архітектура, нетипова для даного регіону ботаніка, шедеври й загадки Пінзеля, закодована творчість Аґнона…

 

Ведучий 1. Саме бучацька земля породила Аґнона й обдарувала його всіма тими здібностями й талантами, що дали змогу створити неповторні тексти, визнані бути гідними Нобелівської премії.

 

Ведучий 2. Знаю, що порівнюють Бучач з ямою чи ровом, мені ж воно нагадує колиску. У ньому так затишно й спокійно, що здається, тільки тут може відпочити душа, тільки тут вітри здатні заколисати на глибокий та міцний сон. Якщо дивитись на Бучач з пагорба, де єврейський цвинтар, видно місто, яке немов скотилося з навколишніх пагорбів.  На протилежній стороні  височіє іще один пагорб Федір, на якому були поховані поляки й українці. Так немов вони домовились між собою, що не було ніколи ворожнечі між трьома народами, вони зайняли різні пагорби на протилежних частинах міста зумисне, щоб стерегти життя та сон живих. Це тому тут так спокійно, адже світ мертвих охороняє колиску світу живих.

 

Ведучий 1.

Перенесемося в той час, коли життя євреїв вирувало паралельно з життям українців та поляків. І певно, що вони мали свої розбіжності, але важко сказати, чи так вже ворогували між собою сусіди. Досить лише зауважити незначні відстані між костелом, церквами та синагогою. Усім ставало місця на дбайливих долонях маленького міста. Але зараз про це майже ніхто не говорить.

 

Ведучий 2. Мало хто з місцевих знає усіх тих, хто вийшов із цієї землі, щоб крокувати далі. Напевно, треба відійти на певну відстань, звідати інші краї, щоб зрештою краще побачити свій. Не кожен зможе розказати, що з міста та околиць вийшов не лише Шмуель Йосеф Аґнон, але й Соломія Крушельницька, Йосиф Кнебель, Осип Назарук, Ян Францішек Адамський, дід Всеволода Нестайка та Зиґмунда Фройда.

 

Ведучий 1. Давай ми сьогодні поговоримо про Шмуеля Йосефа Аґнона. Попросимо долучитись аудиторію

 

1. Шмуель народився та зростав у містечку Бучач, у заможній, освіченій родині й уже змалку виявив схильність до творчості.  Для самого майбутнього письменника першим духовним вихователем був насамперед його рідний батько. Свій перший літературний твір Агнон написав у п’ятирічному віці на ідиші. Сталося це у дні, коли батько перебував у від’їзді, на ярмарку у «Лешковицях». Те Агнонове «місто Лешковіци» (Лешкович) – не що інше, як наші Улашківці у минулому. Колись це містечко було відоме своїми великими ярмарками на свято Івана Хрестителя.

 

2. Отже, Шмуель Чачкес–старший перебував у Лешковіцах, його хлопчині було тоскно за батьком, він не міг дочекатися його повернення – і оце напружене почуття чекання відобразив у вірші… Цей епізод дитинства він згодом настільки часто згадує у своїх творах, що він набуває глибокого символічного звучання: «Почав я складати вірші від туги за Батьком». Батько у нього немовби втілення живого Бога. У ньому: і людське тепло, і духовна опора, і світло біблійної мудрості, і життєвказ, і прощення за помилки та гріховні вчинки.

 

3. Батько Агнона, рабин Шолом Мордехай Леві Чачкес, був хасидом Чортківського цадику, багатим торговцем худобою та хутром і водночас знавцем єврейської релігійної літератури. Мати, Естер Фарб, також вирізнялася освіченістю та начитаністю. Зважаючи на зорієнтованість галичанських євреїв на німецьку культуру, не викликає подиву, що Агнон вільно володів німецькою, тим більше, що його рідною мовою була споріднена з німецькою єврейська народна мова ідиш.

 

4. Окрім домашніх занять (мати ознайомила його з німецькою літературою, а батько — з творчістю Рамбама, тобто Моше Маймоніда — середньовічного коментатора Талмуду, та хасидів), Агнон навчався у хедері, де студіював Тору і Талмуд на івриті. Спілкування з досить широким колом освічених людей сприяло ранньому залученню Агнона до світу мистецтва та літератури.

 

5. Свої перші вірші й оповідання він написав у 8-літньому віці: спочатку мовою ідиш, а згодом — і на івриті, основній мові своєї творчості. Публікуватися розпочав у 15 років, а починаючи з 16 років, Агнон — постійний автор краківської газети «Аміцпе». Ще підлітком майбутній письменник став активним сіоністом, що призвело до неминучого вибору між двома світами – Бучачем і Палестиною. Свої перші вірші та оповідання восьмирічний Шмуель Чачкес писав їдишем, однак сюжети із життя євреїв розвивалися на тлі мальовничих тернопільських краєвидів.

 

Учні діляться враженнями від самостійно прочитаних ранніх творів письменника

 

6. У 1906 році 18-річний Агнон вирушив до Львова, куди його запросили в єврейській газеті. Будучи активним прихильником сіонізму, у Палестині, відвідав древній Єрусалим, до якого зберігав трепетну любов протягом усього життя. Причиною від’їзду почасти стало й бажання ухилитися від військової служби: «дев’ятнадцять з половиною років виповнилося йому, і був він міцним хлопцем, і зрозуміло було, що заберуть його на військову службу. А в армії їдять заборонену їжу та не дотримуються суботи»

 

7. І до виїзду в Палестину разом із групою бучацьких євреїв влітку 1907 року письменник встигає опублікувати на західноукраїнських землях близько сімдесяти своїх ранніх творів. Агнон  виїхав з Бучача до  Палестини ще до першої світової війни. Роман “У серцевині морів” ( “На морській глибині”) відтворює ті часи. Перед від’їздом  ідуть просити благословення у мертвих – до могил батьків і близьких. Потім обходять всі будинки та вулиці міста, прощаючись із живими. Просять кожного зустрічного – чи єврея, чи поляка, чи українця - пробачити будь-яку образу й помилувати...

 

8. Проживши рік в палестинському місті Яффа, молодий Шмуель Чачкес вирішує переселитися до Єрусалиму. Там йому доводиться жити з уроків, випадкових заробітків, працювати конторником, секретарем юдейського суду, служити в юдейських радах… Водночас, покинувши рідний Бучач, він припиняє писати ідишем. Назва одного з ранніх, написаних на івриті, творів Шмуеля – невеликої повісті «Агунот» («Залишені дружини») – дала письменникові літературний псевдонім: Agunot у перекладі з івриту означає «залишений». Хтозна, можливо, цей псевдонім – своєрідна спокута перед тернопільським містечком, яке Шмуель залишив, відчувши “поклик предків”?

 

9. 1913 року Агнон переселяється до Берліна, де вивчає класиків, читає лекції з єврейської літератури, дає уроки івриту, виконує обв`язки наукового консультанта. У той самий час знайомиться з німецьким комерсантом єврейського походження Залмапом Шокеном, який 1915 року надає йому п’ятирічну стипендію для заняття літературною творчістю за умови, що Агнон редагуватиме антологію єврейської літератури. З часом Шокер відкриває в Берліні власне видавництво, де друкує переважно твори Агнона. На початку 30-х років твори Шмуеля Агнона повсякчас публікуються німецькою мовою, проте 1938 року нацисти ліквідують видавництво Шокена, і видавець, аби й далі друкувати твори письменника, змушений переїхати до Тель-Авіва. Наприкінці Другої світової війни Шокен відкриває філію видавництва в Нью-Йорку й починає публікувати книги Агнона ще й англійською мовою. Автор отримує світове визнання та славу – так помалу починає торуватися шлях до Нобелівської премії.

 

10.  Близько шести років Агнон прожив у Німеччині: спочатку в Берліні, де одружився з Естер Маркс, «любою Естерляйн», як називатиме її вдома та в листах, а згодом — у Гамбурзі. У Гамбурзі народилися їхні діти: дочка Емуна («Віра») та син Шалом Мордехай, якого звали Хемдатом («Прагнення душі»). У 1924 році у його гамбурзькому домі спалахнула пожежа. «…Я тоді перебував у лікарні, — розповість згодом письменник, — спалахнув вогонь, і весь мій дім згорів; усе моє майно та всі мої книги, майже чотири тисячі томів, здебільшого рідкісних, стали жертвою вогню… Тоді ж згоріли всі мої рукописи, результат вісімнадцятилітньої праці. Серед них — великий роман «Спільність Вічно живих», близько 60 друкованих аркушів»
    
11.  Цього ж року Агнон повернувся в Палестину, яка після Першої світової війни відійшла у підпорядкування Великобританії, і саме тоді літературний псевдонім «Аґнон» став його офіційним прізвищем. Після арабського погрому 1929 року, коли будинок Аґнона було пограбовано, він покинув на короткий час Єрусалим. Саме в цей період він відвідав містечко свого дитинства — Бучач. Враження від поїздки згодом вилилися в романи «Гість на одну ніч» («Ореах натах лалун», 1938-1939) та «Проста історія « («Сіппур пашут», 1935).
12.  Навряд чи Шмуель Агнон зміг би лишитися в Бучачі. Україна – місце народження, однак письменник-сіоніст був переконаний, що майбутнє єврейського народу пов’язане з Ізраїлем. Згодом головний герой роману «Нічний гість», як і сам автор, повертається до Бучача й бачить його фізичний і культурний занепад після руйнівної, кровопролитної війни – все це та правда, яку бачив Агнон, ненадовго повернувшись із Німеччини до України.

 

 

Відео. На єврейському кладовищі у м. Бучачі

 

Вчитель знайомить учнів з романом Ш. Агнона  «Нічний постоялець»( 2013 рік, Харків, видавництво «Фоліо»)

 

– Шибуч!  – оголошує контролер на залізничній станції, і з цього моменту починається сюжет роману «Нічний постоялець» Нобелівського лауреата Шмуеля Йосефа Аґнона. Від’їздом з цього міста (а йдеться про рідний письменникові Бучач) книжка й завершується.

Події роману «Нічний постоялець» розгортаються переважно після Першої світової війни в Галичині. В основі сюжету роману – повернення безіменного уродженця Бучача (фактично самого автора), людини, яка після багатьох років розлуки прибуває в рідний «штетл».

Він називає місто «Szibucz» або «Shibush» («Шибуч(ш)»). Його дім у Палестині зруйновано, і автор приїздить на побачення з батьківщиною, але тут уявляє себе лише гостем на одну ніч, постояльцем готелю.

Головний герой роману — «гість» повертається в містечко, де народився, досягнув успіхів у літературній творчості, але застає тут повну руїну — матеріальну, духовну, моральну. Разюче змінилося життя єврейських громад: в них немає пам’ятного з дитячих літ відносного достатку і духовності. Перша світова війна, а потім і повоєнна криза кинули населення у розпач, спустошили й душі євреїв, які вціліли. Куди не кинеш свій погляд, пише Агнон, всюди самі лише злигодні. Є в Бучачі (Шибучі) «лише одне місце, де ти не почуваєш поруч біди, — це наша стара синагога».

Згубним смерчем прокотилася війна Західною Україною, залишивши після себе тисячі загиблих та безліч скалічених людей — українців, євреїв, людей інших національностей. «Від великих будинків у два, три  або чотири поверхи не лишилося нічого, окрім порожнього місця... На перехрестях вулиць не видно було ані хлопчиків, ані дівчаток, ніхто не співав і не сміявся; вода із джерела витікала просто на вулицю, омиваючи помираючий квартал... Усе стало не таким, яким бачилося мені, коли я був малим, не таким, як привиділося мені уві сні перед приїздом...» (ст. 4-5)

Західноукраїнські містечка і села, окуповані Польщею, слідом за окупацією австрійською, зображено в романі «Нічний постоялець» у гротескному страхітті — церкви та єврейські синагоги пусті, школи зруйновані, галичани знедолені. За таких умов особливо мають виявлятися співчуття, милосердя і взаємодопомога людей різних національностей — жертв однієї загарбницької війни.

 

Ось один із промовистих епізодів цього роману. Вибухнула війна:

«Увесь Шибуш взяв ноги в руки і чкурнув навтьоки, хто на возах, а хто пішки, бо більшість коней уже було реквізовано на цісарську службу».

Тож Цоммер, жінка-єврейка, мати трирічної Рахілі, прилаштувала хвору дівчинку за спину, і так вони вирушили в невідому дорогу. Трійко її інших дітей подріботіли слідом, тримаючись за материну спідницю.

Тікали на Захід у гурті «гебрейських біженців». Під час втечі подалі від фронту згубилися хлопчики, але мати продовжувала йти з донечкою у безвість. На неї, змучену, з опухлими ногами, зглянулася удовиця з іновірців. «Все, що я маю в хаті, — твоє і моє, — сказала жінка. Може так статися, що поки ти у мене, мій син може бути у якоїсь із твоїх сестер, тому у відповідь на мою доброту до тебе вона буде доброю до мого сина».

 

Як переконує Агнон, спільна біда виявила моральну чистоту і взаємодопомогу простих людей, нівелювала міжетнічні та міжрелігійні бар’єри.

Рахіль поталанило відшукати інших своїх дітей у Відні — голодних, вкритих виразками. Після війни сім’я все ж таки зібралася в Бучачі, куди повернувся з фронту і їхній батько — приголомшений та без жодного гроша в кишені. Зате в нього, пише автор, була... «залізна медаль».

 

«У ті часи, — продовжує Агнон, — Бучач лежав у руїнах, його мешканці були виснажені й пригнічені, метушливі, злі та бездомні, ніхто й гадки  не мав, де харчуватиметься наступного разу та де заночує...»

Родина Цоммер, за підтримки благодійного фонду, заходилася облаштувати свій батьківський дім під готель, в якому автор роману був «нічним постояльцем».

Проте після війни, стверджує автор, траплялися погроми й різанина. Як висловлюється один із персонажів роману, на війні «...ми з моїм сусідом-іновірцем стали братами по нещастю і стояли у битві пліч-о-пліч, як одна людина. Та коли нам пощастило вижити в тій війні й повернутися додому, він знайшов свої поля та садки неторкнутими, а я ж не знайшов нічого. І тоді він підняв на мене руку, щоб убити...»  («Нічний постоялець», с. 20—21).

 

Проте руїна залишила надто глибокі шрами на землі, на тілах скалічених і на душах людей.

Ось над річкою Стрипою стоїть хата старої самітньої Фрайди. Війна пощадила цю вбогу халупу. У хатині — портрет загиблого чоловіка Фрайди Єфраїма Йосселя у військовому однострої. Фрайда впевнена, що він «викапаний імператор, хіба ні? ». І місцеві жартівники називали вже старого Є. Йосселя, коли був живий, Францом-Йосифом.

Поруч із його світлиною — світлини їхніх чотирьох синів, які загинули на війні, — всі з шаблюками та в уніформі. А де ж світлина п’ятого сина — Елімелеха? Її мати сховала за дзеркалом, бо впевнена, що світлини живого сина, який, мабуть, десь далеко, не вішають на стіну. Фрайда живе самотньо і чекає на сина. Їй співчувають сусіди, але ніхто до неї не заходить. Вдова розмовляє з тінями, а вони її «слухають». Фрайда чекає Елімелеха і приходу Месії. Померла, не дочекавшись ні сина, ні Месії... (ст. 438-440)

 

Серед найтепліших картин  роману — зустріч із другом хлоп’ячих літ Кубою. У дитинстві автор навчався в хедері, а Куба (Якоб Мільх) ходив до школи, створеної бароном Гіршем. Хлопці заприятелювали, коли автор долучився до спілки сіоністів, а Куба навчався в гімназії. Куба став лікарем. Друзі уважно розглядали один одного, зворушені зустріччю, пригадували дитинство і юність, розповідали про пережите, розпитували про дружин, турботи і працю. Між іншим, автор посилається на спостереження лікаря Куби:

«...що більшу відстань тримав лікар од решти людей, то більше його поважали, і що більше грошей він правив за свої послуги, то досвідченішим фахівцем його вважали. Доктор Мільх не робив нічого зі згаданого вище; навпаки: він зустрічав людину і говорив із нею як з приятелем, а якщо пацієнт був бідний, то він іще й давав йому необхідну їжу. І за це люди зневажали його та глузували позаочі» («Нічний постоялець», с. 632).

 

Автор роману намагається знайти в поруйнованому місті своє родинне гніздо — і не знаходить його. Агнон пам’ятає три будинки, в яких він проживав із батьками, братами і сестрами. Адже, пише Агнон, «батько, мир його праху, не спорудив власного будинку і тому переїздив з дому до дому і з помешкання до помешкання. В одному з них я почав вивчати Біблію, у другому — Гемару, а в третьому — Шулхан Арух.

Деякі з тих будинків перетворилися на руїни, деякі зруйновані частково, а від деяких залишилося тільки порожнє місце» (с. 614). Руїни міста навівають на автора глибокий смуток. Навіть криниця, з якої король Ян Собеський пив воду, коли повертався з війни переможцем над турками, викликає сумні почуття: її сходи розбито, затерся напис на пам’ятній табличці, а мох довкола був червоний як кров, ніби ангел смерті обтер об нього свій меч. Йому гірко на душі від того, що війна викликала розгубленість у душах євреїв Галичини.

Дороге автору колишнє провінційне життя стало остаточно втраченим і ніколи не повернеться. Хоч у творах Агнона загалом не буває однозначних тверджень.

Письменник-гуманіст розмірковує про повоєнну долю своїх одновірців — юдеїв у Галичині та ставить наскрізні запитання: а чи є тут перспектива нормального існування євреїв у майбутньому? І проводить одну відповідь — негативну.

 На думку дослідника творчості Агнона — І. Орена, письменник крізь товщу майбутніх змін у долі єврейства «прозорливо бачить на горизонті нові смертельні небезпеки і ніби попереджає — виїздіть, поки не пізно...».

Літературні герої Агнона — звичайні люди. Вони моляться в синагозі та грішать, кохаються і сперечаються про все на світі, кепкують із сусідів, торгують і чекають приходу Машіаха (єврейського Месії).

 

Створює також образи героїв, які вміли збагатитися навіть під час війни. Такий Антось Якубовіц із роману «Нічний постоялець», що замолоду був «різником-свинарем», говорив мовою їдиш і глузував над тими, хто не знав Тори чи світської мудрості, а на старості він зробився «поважним громадянином, багатим грошима та маєтністю». Коли прийшла війна і Бучач зайняли росіяни, відомі громадяни міста евакуювалися, але Якубовіц залишився та навіть товаришував із багатьма офіцерами, став правою рукою командувача Г. В. Страшила.

 

Письменник симпатизує літературним героям, які дотримуються заповітів батьків, доброзичливі до сусідів та іновірців.

З особливою симпатією описує містечка Галичини, над якими зірки як «воїнство небесне».

 

Центральним пунктом роману є не місто, і не готель, в якому надовго зупинився постоялець, і навіть не сам ліричний герой, а Бейт-Мідраш – місце поблизу синагоги, де місцеві євреї збиралися для читання й інтерпретування Тори.

Там виголошують промови мудреці, проповідники й духовні наставники, там людина може почитати в тиші й спокої духовні книги, там спільно можна помолитися й подискутувати. Простіше кажучи, коли ми читаємо Біблію, то притчу про задоволення голоду кількома рибами теж сприймаємо не буквально, а як метафору; так само й євреї у Бейт Мідраші читали свою Тору, вишуковуючи у ній підтексти, що можуть дати підказки для праведного життя.

Тож ключовим у сприйнятті роману Аґнона є притчевість оповіді. Скажімо, автор описує ситуацію, коли героя вшановують честю мати (оберігати) ключ від Бейт-Мідрашу. Та невдовзі ключ десь зникає, й доводиться замовити в слюсаря новий. Здавалось би, це історія про те, як розтяпа-герой загубив ключ, а потім спохватися й виготовив собі копію. Якщо ж читати цей фрагмент через доречну оптику, то відчуємо, наскільки віховою є для тексту ця історія.

З новим ключем відбувається певний злам у сюжеті, герой наповнює Бейт-Мідраш теплом (розпалює піч), а відтак і життям (на тепло приходять місцеві гебреї з базару, всідаються, а потім і собі починають читати Тору, повертаючись до духовного). Саме такого «ключа» потребуємо й ми, щоб правильно зрозуміти месиджі письменника.

 

Або інший приклад: починаються перші осінні холоди, тож герой замовляє собі нове пальто. Кожному потрібен теплий одяг, але для роману він має ще один сенс – нове облачення змінює й самого героя, поступово змінюючи й ставлення місцевої бучацької людності до нього.

З цієї зовнішньої метаморфози розпочинається цілий ряд інших  – внутрішніх, коли ліричний герой знаходить в собі сили (й потребу) чинити добро, навертати збіднілих гебреїв до віри, кріпитися у відповідь на драми власного життя (зруйнований будинок в Ізраїлі, розлуку з сім’єю) мудрістю Священної Книги.

Дружина крамаря, в якого герой купує тканину на пальто, пропонує сама віднести її до шевця, але чує таке: «… яка різниця, коли я носитиму своє пальто – до його пошиття чи після?». В тридцяті роки така репліка звучала як ознака мудрості.

 «Прийшов поштар і приніс мені листа. Для мене головне – це лист, а його носій – то другорядне, але для поштаря головне – він сам, а другорядним є лист, бо якби не він, то Шибуч був би відрізаний од усього світу і ніхто б не знав, що діється за його межами». Звучить дотепно, але з такими дотепами автор явно передав куті меду.

 

Ведучий 1. Скажу відверто, 730 сторінок роману подужає не кожен, але хто здолає цей шлях, поставить собі логічне запитання: за що ж Аґнону дали Нобелівську премію? Здається, крім політичних мотивів (писання на івриті і перша Нобелівка для ізраїльського письменника), була і ще одна причина. Провінційність автора, провінційність його письма.

 

Ведучий 2. У хорошому значенні цих слів, бо йдеться про те, що Аґнон описав маленький замкнутий світик євреїв, що живуть десь у загубленому на сході Європи містечку.

Описав до війни, а Нобелівський комітет відзначив його тексти пізніше – коли євреїв не залишилося не тільки у літературному Шибучі, а й у реальному Бучачі.

 

Ведучий 1.

Із середини 30—х років у творчості Агнона настає період песимізму, зумовлений нелегкими випробуваннями, що спіткали його народ після приходу до влади у Німеччині нацистів. Окрім нацистського геноциду євреїв, у тогочасній Палестині (1936—1937) протистояння між місцевим арабським населенням і єврейськими колоністами переросло у взаємний терор.

 

Ведучий 2. 

У 1966 року Шмуелеві Йозефу Агнону, першому серед народжених в Україні й першому серед тих, які писали івритом та ідишем, було присуджено Нобелівську премію в галузі літератури «за глибоко оригінальну й майстерну прозу за мотивами життя єврейського народу», за талановите відображення загальнолюдських проблем сучасності, за його «комічну майстерність», «багатство й глибину творів». Агнон здобув цю найвищу відзнаку як громадянин держави Ізраїль, тоді як кращі його твори описують долю галицьких євреїв!

 

Ведучий 1.   У нобелівській промові Агнон наголошував на тому, що роки, проведені в Бучачі, заклали міцний фундамент його таланту й мали неабиякий вплив на його подальшу творчість. Однак він завжди відчував себе євреєм, а тому його місце – в Ізраїлі. Саме цей розрив між двома батьківщинами – історичною й географічною – зробив Шмуеля Чачкеса Агноном. Це не його особиста травма, це травма всього єврейського народу, однак саме Агнон вперше її оприлюднив.

Та чи маємо ми право вважати цю «нобелівку» і своєю першою? Можливо, так. Але все ж ліпше почекати, поки Нобелівська премія буде нашою не частково, а беззаперечно.

 

Ведучий 2. Аґнон став національною гордістю Ізраїлю, особливо після присудження йому в 1966 році Нобелівської премії. Розповідають, коли в Єрусалимі неподалік дому, де жив письменник, розпочалися будівельні роботи, мер міста Тедді Колек розпорядився встановити табличку: «Дотримуйтеся тиші! Аґнон працює!» Аґнон працював до кінця свого життя. Писав повісті, оповідання, нариси, опрацьовував для дітей народні казки, стародавні легенди.

Помер 82-літній письменник 17 лютого 1970 року в Єрусалимі від серцевого нападу і похований на Єлеонській горі.

 

Учнівська аудиторія.

 

1. Його обітовані землі — Бучач і Єрусалим. Тернопільщина — батьківщина і творча колиска лауреата Нобелівської премії Шмуеля Йосифа Агнона. Яке значення має творчість Ш. Й. Агнона для світової спільноти та єврейського народу, вже зрозуміло. Яке значення він має для України, ще належить усвідомити й оцінити. Агнона визнали видатним письменником XX століття, справедливо називають класиком єврейської літератури. Йому першому серед тих, хто пише івритом (стародавня мова євреїв) та ідишем (сучасна мова євреїв) і першому серед письменників, народжених в Україні, присудили Нобелівську премію (1966 р.) за «глибоко оригінальне мистецтво оповіді, навіяне єврейськими народними мотивами».
2. Проте до сьогодні цей великий майстер слова з Галичини продовжує залишатися майже невідомим на батьківщині.  Батьківщина постійно снилася йому, її він зображував навіть у казках. Через усе тривале життя й далекі мандрівки Агнон проніс невичерпну любов до міста свого народження, до людей Тернопільщини. Упродовж довгого творчого життя він оспівував дві свої обітовані землі — Бучач і Єрусалим.
3. Любов до землі батьків Агнон передав у спадок дітям. У жовтні 1996 року Тернопільщину відвідала (разом з групою французьких тележурналістів, які створюють телефільм про Ш. Й. Агнона) його донька Емона Чачкес-Ярон із своїм чоловіком.

 

4. 2010 року із США прилетіла внучка Агнона Яель Блау, з Ізраїлю — дослідник його творчості, професор Тель-Авівського університету Дан Лаур, письменник-сатирик Марк Галесник та багато інших відомих у цій країні людей, а також члени єврейських громад з України, Тернопільської організації нобелівських студій, науковці, мешканці міста. Внучка Агнона, професор Яель Блау дослідила, що у його творах родинне місто згадується 1790 разів!

 

Відео. Приїзд внучки Ш. Агнона у м. Бучач Яель Блау

 

5. Завдяки діяльності Літературного центру імені Аґнона містечко Бучач на Тернопільщині посідає виняткове місце на літературній мапі України. У 2012 році група митців у Бучачі організувала мистецький майданчик «Арт-Двір», який існує й сьогодні і де зручно робити альтернативні та цікаві події. Для малого міста цей проект став своєрідним проривом та моделлю того, як можна організувати силами громадської ініціативи якісне культурне дозвілля для мешканців. Як куратор літературної сцени, з часом я збагнула, що варто створити проект-сателіт до «Арт-Двору». Таким чином виник Літературний центр у Бучачі.

 

Ведучий 2. Ш.Й. Агнон заслужив інтерес і повагу до себе всюди. Проте для увічнення його пам’яті в нас зроблено ще мало. Усе ж ім’ям Агнона названо одну з вулиць у Бучачі, що пролягає поруч з вулицями Т. Шевченка та А. Міцкевича.

 

Ведучий 1. Думаю, у Бучачі треба народитись чи прожити певний час, щоб побачити всі його явні та приховані скарби, розгадати давні таємниці. А варто спробувати.

До літературного заходу підготовлена презентація