«Соціалізація молодших школярів з обмеженими фізичними можливостями в умовах ЗОШ».

«Соціалізація молодших школярів з обмеженими фізичними можливостями в умовах ЗОШ».

Постановка проблеми.

На сьогоднішній день діти з проблемами фізичного розвитку в Україні не мають належного доступу до процесу навчання та виховання в загальноосвітній школі. В українському законодавстві існує чимало законів, постанов, кодексів та інших нормативно-правових актів, які певною мірою звертаються до таких питань, як: пенсії, реабілітація та освіта дітей з обмеженими фізичними можливостями (Закон України «Про освіту» (1991), Закон України «Про загальну середню освіту» (1999), Закон України «Про початкову освіту» (2001), Закон України «Про професійну освіту» (1998) та Закон України «Про вищу освіту» (2002). Нагадаємо, що у Законі України «Про освіту» (1991) наголошується, що освіта є правом усіх українських громадян «незалежно від їх стану  здоров’я, і повинна також надаватися системою загальноосвітніх закладів для дітей з особливими потребами фізичного розвитку» [1]. Проте, сучасне законодавство зосереджене переважно на створенні й збереженні мережі закладів спеціальної освіти для дітей з особливостями фізичного розвитку, а не на максимальному використанні ресурсів загальноосвітніх шкіл у цьому плані.

Таким чином, з одного боку, в Україні забезпечується певний рівень освіти дітей з обмеженою дієздатністю, а з іншого – унеможливлюється їх повноцінна інтеграція в соціум, оскільки діти з особливими потребами в умовах спеціалізованої школи не мають можливості спілкування і взаємодії зі здоровими дітьми, що виступає необхідною передумовою їх ефективного саморозвитку і самореалізації.

Зауважимо також, що діюча законодавча база, яка регулює питання соціального буття інвалідів, розроблялася в Україні переважно без повного урахування позиції батьків, які виховують дітей з особливостями фізичного розвитку та громадських організацій, що відстоюють права неповносправних.  Для того, щоб створити суспільство, яке б сприяло ефективній соціальній інтеграції дітей з особливими потребами, необхідно поглиблювати знання громадськості щодо соціальної природи неповносправності, а також розуміння й усвідомлення суспільством цінності кожної дитини, пріоритетів людської гідності і забезпечення рівних прав та можливостей для всіх людей, не зважаючи на фізіологічні конституційні відмінності.

Окрім того, в сучасному соціокультурному середовищі спостерігається низка протиріч між:

                 поступовим уведенням інклюзивних технологій в освітньо-виховний простір і непідготовленістю шкіл до включення дітей з особливими потребами у нормальне шкільне середовище;

                 недостатнім використанням потенціалу шкільного соціального педагога у роботі з дітьми з обмеженими фізичними можливостями і наявною потребою у професійній допомозі соціального педагога дітям-інвалідам в умовах шкільного виховного простору.

Аналіз останніх публікацій. Соціально-педагогічні особливості діяльності шкільного соціального педагога з дітьми з обмеженими функціональними можливостями в умовах соціокультурного та сімейного середовища представлені в працях: В. Кобильченка, В.Мартинова, О. Мастюкова, В. Ляшенка, Л. Ханзерук, М. Тютюнника та ін. Вивчення проблеми інтеграції та позитивної соціалізації особливих дітей в суспільство знайшли своє відображення в роботах Н. Грабовенка, А. Капської, І. Беха, І. Звєрєвої, В. Бондарчука, Л. Боршевської, А. Зібрової. Різним аспектам адаптації та реабілітації дітей з особливими потребами присвячено праці вітчизняних і зарубіжних науковців (В. Тесленко, Н. Грабовенко, М. Чайковський, О. Шароватов, А. Катаєв, Р. Вайнола, С. Певзнер, Л. Фомічова).  

Необхідно зазначити, що провідною ідеєю багатьох світових освітніх систем є спільне навчання та виховання здорових дітей з дітьми, що мають вади фізичного розвитку (Канада, Норвегія, США, Швеція та ін.). На сьогодні в Україні існують лише поодинокі спроби запровадження інтегрованих класів при шкільних установах загального типу. Так, плідним виявляється досвід вітчизняної громадської організації «Крок за кроком» щодо впровадження подібних класів у таких обласних центрах, як Київ, Львів, Івано-Франківськ, Одеса та Полтава. Однак запровадження у загальноосвітніх закладах інклюзивних технологій вимагає сьогодні від соціальних педагогів, як фахівців, покликаних допомагати особливим дітям, спеціальної підготовки у напрямі роботи з дітьми-інвалідами, з сім’ями, які виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями, та в цілому з соціальним середовищем.

Мета статті вивчення особливостей професійної діяльності соціального педагога з дітьми з обмеженими фізичними можливостями в шкільному середовищі.

Основний виклад матеріалу. Отже, сьогодні у соціально-педагогічній практиці склалися такі основні напрями роботи з дітьми та молоддю з обмеженими функціональними можливостями, як: вивчення соціально-психологічного стану осіб з обмеженою дієздатністю, проведення соціально-педагогічних досліджень особливостей соціалізації дітей-інвалідів з різними типами захворювань, побутова реабілітація дітей-інвалідів (навчання елементам самообслуговування та нормальної соціальної поведінки в різних мікросоціумах).

Важливими напрямками діяльності шкільного соціального педагога з дітьми з обмеженими функціональними можливостями є проведення   психологічного   консультування  хворих дітей з   особистісних проблем, здійснення психолого-педагогічної корекційної роботи, організація   консультпунктів для   родичів  молодих  інвалідів  з  юридичних, правових, психолого-педагогічних питань й розвиток потенційних творчих можливостей дітей-інвалідів. Також соціальний педагог у роботі з хворою дитиною повинен приділяти увагу формуванню   якостей   особистісної   самодіяльності   засобами   спеціально розроблених психотренінгів та психотренуючих ігор, організації культурно-дозвіллєвої діяльності дітей-інвалідів через проектування та впровадження різноманітних програм і форм роботи соціальних служб, здійсненню профорієнтаційної роботи серед молодих інвалідів, вихід з конкретними пропозиціями щодо поліпшення життя молодих інвалідів у суспільстві та координації   роботи   з  різними   соціальними   інститутами,   що   опікуються проблемами дітей-інвалідів у суспільстві.

Одним із важливіших напрямів соціально-педагогічної діяльності з дітьми з особливими потребами є профілактична робота, яка спрямована на превенцію соціальних проблем чи життєвих криз молодих інвалідів, а також обмеження поширення окремих негативних явищ, що мають місце в суспільстві. Соціально-педагогічна діяльність у межах профілактики зосереджується в різноманітних осередках допомоги особистості з фізичними вадами розвитку: реабілітаційних центрах, дружніх клініках для  дітей з обмеженими фізичними можливостями, анонімних кабінетах, громадських приймальнях.

Необхідно відзначити, що профілактична робота може здійснюватись на кількох рівнях: особистісному, сімейному, соціальному. На особистісному рівні профілактичні заходи спрямовані на формування таких якостей дітей-інвалідів, які забезпечують підвищення рівня особистісної відповідальності особистості з метою попередження виникнення різних проблем. До провідних форм профілактики на особистісному рівні можна віднести консультування та тренінгові заняття. Сімейний рівень профілактики має на меті вплив на найближчий «мікросоціум» дитини - сім'ю, з метою попередження виникнення різноманітних проблем як для конкретної особистості, так і всієї сім'ї. Соціальний рівень профілактики сприяє актуалізації проблем пов'язаних з окремими негативними явищами в суспільстві, а також зміні суспільних норм стосовно осіб, які мають вади фізичного розвитку.

Провідними напрямками підтримки дітей з обмеженими можливостями є соціальне обслуговування та соціальні послуги. Соціальне обслуговування є головним видом соціальної діяльності державних та недержавних органів, що спрямований на забезпечення матеріальних, оздоровчих, освітніх, естетичних та інших потреб дітей-інвалідів, і здійснюється на принципах адресності, доступності, добровільності, гуманності, пріоритетності надання соціальних послуг неповнолітнім, які знаходяться у важкій життєвій ситуації, конфіденційності. Воно реалізується у формі соціальної допомоги та соціальних послуг.

У роботах О.Безпалько соціальна  допомога, досить ґрунтовно, визначається як вид соціальної діяльності, спрямований на підтримку осіб та соціальних груп, що знаходяться в життєвій кризовій ситуації. Розрізняють такі різновиди соціальної допомоги: 1) матеріальна допомога (матеріальне забезпечення у разі тимчасової чи постійної непрацездатності, безкоштовне забезпечення одягом, продуктами харчування  та іншими  речами,  окремі виплати  в системі соціального забезпечення); 2) медико-соціальна     допомога     (реалізація     різних     форм     медичного обслуговування, гарантованих державою; благодійна діяльність недержавних органів; допомога, спрямована на реабілітацію інвалідів); 3) психолого-педагогічна допомога (коригування, виправлення психологічних вад, виявлення та зміна поведінкових та діяльнісних моделей особистості, вироблення навичок самодопомоги) [Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. –с. 35].

У сучасній літературі соціальні послуги характеризуються як комплекс дій державних, громадських організацій, спрямованих на забезпечення та покращення умов життєдіяльності особистості чи окремих груп. За тривалістю дії соціальні послуги поділяються на  постійні (всі види соціального страхування; послуги, гарантовані діяльністю соціальних   служб,    спрямовані   на   вирішення   соціальних,   правових, культурних, психологічних та інших проблем);  тимчасові (пов'язані з необхідністю отримання важливої для особистості інформації,  консультації чи  організації її дозвілля   в  певний  проміжок життєдіяльності). Відповідно до особистості клієнта, місця надання послуг та їх виду, вони бувають безкоштовні та платні. Рівень розвитку соціальних послуг в державі є показником спрямованості її соціальної політики та індикатором вирішення соціальних проблем [Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. –, 34-35].

Діти з обмеженими фізичними можливостями повинні бути забезпечені соціальною підтримкою з боку суспільства і держави. У нашій державі діє Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», який відповідно до Конституції України визначає основні принципи створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров'я і функцій організму, функціонування системи підтримки інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної і матеріальної незалежності. Найбільш поширені соціальні проблеми дітей з функціональними обмеженнями стосуються майже всіх аспектів життєдіяльності цієї категорії населення.

Необхідно зазначити, що проблеми медичної, психологічної та соціальної допомоги, догляду та обслуговування в сім’ї або поза нею хворих дітей, пенсійного забезпечення, доступу до архітектурних споруд і транспортних засобів, реалізації творчих здібностей, освіти й працевлаштування, комунікації (зв‘язку, спілкування, отримання і надання інформації тощо), інші соціальні проблеми, пов’язані як з об’єктивними чинниками стану здоров’я дітей з особливими, так і з суб’єктивними – недосконалістю діючої системи соціальної допомоги, підтримки та захисту цієї категорії населення.

Отже, питання дитячої інвалідності з-поміж інших соціальних, економічних та політичних проблем сучасного світу набула значної ваги і є надзвичайно гострою у світовому вимірі. Саме її актуальність спонукає міжнародні інституції, національні уряди, громадськість різних країн приділяти велику увагу пошуку, розробці і впровадженню моделей соціальної підтримки, які б найкраще відповідали потребам дітей з функціональними обмеженнями й оптимально пристосовалися до місцевих умов, традицій та ресурсних можливостей.Розділ ІІ.

Висновок Аналіз наукової літератури з проблеми соціалізації дітей з особливими потребами засвідчив, що в Україні існує комплекс проблем пов’язаних з інтеграцією дітей з обмеженими функціональними можливостями у соціокультурне середовище. Ставлення суспільства до особливої дитини є певним мірилом його цивілізованості. Донедавна особливих дітей намагалися ізолювати від суспільства в спеціальних закладах. Перебуваючи в умовах спеціалізованого закладу або на вихованні у сім’ї, хворі діти та їх сім’ї деякою мірою ізольовані від суспільства і позбавлені можливості вести повноцінний образ життя у відкритому середовищі, яке аж ніяк не відповідає їхнім особливим потребам.

Дитячій інвалідності, як соціально-педагогічній проблемі присвячено велику кількість наукових розробок, широке коло сучасних досліджень вітчизняних та світових науковців. Але основні напрямки цих досліджень стосуються, в основному, лікувально-профілактичного профілю. В той же час, залишається недостатньо вивченим широке коло соціальних проблем особливих дітей, які вимагають негайного поглибленого дослідження.

 Перспективу подальших досліджень

Подальшого вивчення потребують питання, які пов’язанні з розробкою програм та методик для роботи педагогічних колективів з особливою дитиною.

Вищезазначене й обумовлює необхідність упровадження у шкільну соціально-педагогічну систему спеціального фахівця (шкільного соціального педагога), головним завданням якого було б сприяння включенню «особливої» дитини у шкільне соціокультурне середовище