Становлення і розвиток наукового стилю української мови

Становлення і розвиток наукового стилю української мови

Науковий стиль СУМ почав формуватися ще в давній книжній українській мові за зразками і під впливом грецької і латинської мов (латина на той час була мовою наук усієї Європи). Частково науковий стиль формувався з власне українських мовних засобів шляхом спеціалізації їх вжитку і термінологізації значень.

Хоч «наука» Київської Русі була популяризаторською, все ж вона мала істотне значення для становлення наукового стилю української мови. Визначними творами наукової літератури того часу були історичні переклади, зокрема переклад світової історії Іоана Малали (VIст.), що являв собою історію Давньої Греції, Риму та Візантії; «Хроніка» Георгія Многогрішного, в якій йдеться про історію Візантії. 

Елементи наукового викладу є і в «Ізборнику» Святослава (1073). Крім історичних творів, у X–XIст. були поширені й природничі. Це насамперед «Шестодневи» – виклад природознавства у формі коментаря до історії шести днів творення світу. Популярним тоді був «Фізіолог» – збірка оповідань про навколишній світ. Науковий характер мав також збірник сентенцій знаменитих людей «Бджоли» та ін.

У XVI-XVII ст. наукові книги готувалися і видавалися українськими вченими в Острозькій академії, Львівському братстві, Києво-Могилянській академії, Києво-Печерській лаврі та в інших навчальних закладах, братствах, монастирях України. У Києво-Могилянській академії, наприклад, було розроблено теорію онтології терміна, виділено властивості наукових номінацій.

Відсутність українських наукових установ та вищих навчальних закладів в Україні у часи бездержавності, постійні заборони урядів різних держав викладати українською мовою і друкувати книги негативно позначилися на розвитку наукового стилю.

Науковий стиль сучасної української літературної мови почав розвиватися з середини XIX ст., коли журнал “Основа” почав друкувати науково-популярні статті. Свого часу російський письменник М. Чернишевський писав: “Настане час, коли українською мовою видаватимуть не тільки ху­дожні твори, а всякі книги, серед них і учені трактати з усяких наук”.

Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П. Житецькому (1836-1911). Він накреслив перспективу його розвитку, брав активну участь у вироб­ленні норм українського правопису, написав глибокі наукові досліджен­ня з історії української мови, літератури, фольклору. Проте умов для практичної реалізації цього не було ще тривалий час.

Першою українською науковою установою справедливо вважають Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1893); засноване у 1872 році як суто літературне, у 1893 році воно з суто літературного було перетворене на загальнонаукове.

Українське нау­кове товариство у Києві було засновано в 1907 р.

Ці наукові установи видавали “Запис­ки”, а також спеціальні збірники секцій (філологічна, історико-філософська, математична, природничо-технічна, медична). З кінця XIX ст. більш-менш інтенсивно розгортається видання наукових праць, перед­усім науково-популярних, українською мовою переважно з гуманітар­них дисциплін (історія, література), менше з економіки, права, філо­софії; поодинокі наукові праці з географії, біології, геології, медици­ни; майже не видавалися з фізики, математики, хімії. Оцінюючи цей факт, відомий український мовознавець І. Верхратський 1910 року писав: “У нас літератури наукової руської немає”.

Від 90-х рр. XIX ст. науковий стиль української мови починає від­носно активно розвиватися. У його розвиток великий внесок зробили українські вчені М. Драгоманов, І. Франко, А. Кримський, В. Гнатюк, К. Михальчук та ін. Переважно це сфери гуманітарна та суспільна. У лексиці української наукової літератури кінця XIX – початку XX ст. вже помітно представлена загальнонаукова термінологія, напр.:аргу­мент, аспект, аксіома, гіпотеза, дедукція, дефініція, експеримент, елемент, класифікація, принцип, система, теорія, форма, формула та ін.

Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на XX ст. Він досягає тако­го рівня розвитку, що дає змогу передати найскладніші здобутки люд­ської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматич­них засобів загальнонаціональної літературної мови, а також у ній представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це є показником її стилістичної зрілості та багатства.

Наприкінці XX ст. з утвердженням незалежності України, з прийняттям Закону про мови, яким за українською мовою визнано її статус державної, почався процес оздоровлення науки, наукової термінології, збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку наук питомо українськими термінами і терміносполученнями.