Стаття "Епістолярна спадщина відомих українців"

Про матеріал

Стаття присвячена розгляду епістолярію українських літераторів Василя Стуса та Лесі Українки. Проаналізовано мовленнєвий етикет українських письменників, оскільки епістолярна проза не менш важлива з естетичної точки зору, ніж художні твори.

Перегляд файлу

Епістолярна спадщина відомих українських письменників

Стаття присвячена розгляду епістолярію українських літераторів Василя Стуса та Лесі Українки. Проаналізовано мовленнєвий етикет українських письменників, оскільки епістолярна проза не менш важлива з естетичної точки зору, ніж художні твори.

 

Ключові слова: епістолярій, мовленнєвий етикет, лист, спадщина.

 

Українська епістолярна спадщина багата й різноманітна, тому що умови бездержавності народу часто змушували його найвидатніших представників, діячів культури, політиків висловлювати свої думки, пропагувати і обстоювати ідеї у спосіб листування з найближчими, довіреними особами, однодумцями, друзями. У досліджуваних листах відображено типові для українського епістолярію структурно-семантичні ознаки, які творчо перероблені в конкретних текстах. Кожен лист можна розглядати як окремий завершений акт комунікації.

 

Аналіз актуальних досліджень. Сьогодні звернення до епістолярної спадщини відомих українців є актуальним, цілком обґрунтованим викликом доби та нагальною потребою україністики.

Листи є складовою частиною епістолярної прози, не менш важливої з точки зору естетичної цінності, ніж художні твори їхніх авторів. Вони дають запаси тематичної і стильової свободи, тобто легкості переходу з предмету на предмет залежно від його важливості. Відкритість різним стилям, властивість листів стенографувати найменші душевні порухи, дає можливість пізнавати не лише події і факти, а й саму людину.

З усього розмаїття приватної кореспонденції особливий інтерес  становлять листи письменників. I не тільки через можливість досконаліше пізнати особистість їхніх авторів, сферу людських почувань і стосунків. Листування митців є також своєрідним автокоментарем до їхньої творчості. А в окремих випадках епістолярні твори літераторів становлять самостійний інтерес для реципієнтів як повновартісне мистецьке явище.

Спостереження над стилем листування дає багато цікавої інформації щодо індивідуально-авторського стилю письменника загалом. Листи письменників у цьому контексті мають важливе значення, вони зафіксовують процес народження нового образу, теми, у них знаходить вияв індивідуальний спосіб мислення автора, стиль, духовне життя митця й багатий біографічний матеріал. До того ж епістолярна спадщина письменників ХХ ст. із часом стає унікальним літературно-критичним та біографічним джерелом, адже сьогодні епістола як засіб спілкування майже не функціонує у зв'язку з розширенням меж інформаційних полів. Епістолярна спадщина ХІХ ст. – це випробування тем, образів, що пов'язано як з історичними обставинами розвитку української літератури, так і загальними тенденціями розвитку світової літератури. Листовна розмова ХХ ст. – це розмова про почуття людини в добу науково-технічного прогресу. Епістолярну спадщину ХХ ст. можна назвати психологічною, такою, що повідомляє не лише про події, факти, а переважно про передпочуття, думки, вболівання, душевні порухи, тому епістолярій ХХ ст., зазнавши кількісних змін, набуває нової якості – психологічності, інтимності, задушевності, сердечності.

Мета статті: розкриття особливостей епістолярної комунікації та мовленнєвого етикету приватного листування таких відомих митців, як Василь Стус та Леся Українка.

 

Об'єктом дослідження є листи Василя Стуса, Лесі Українки.

Предметом – індивідуально-авторська специфіка жанрово-стильових модифікацій листів як особливого типу творчої практики.

Найцікавішими у цьому сенсі є листи видатних майстрів художнього слова, бо у них знайшли своє відображення етапи духовного зросту письменників, коло інтересів, обговорення культурних та літературних проблем. Епістолярна творчість розкриває, з одного боку, внутрішній світ, мотиви творчості видатної особистості, а з іншого – є хронікою доби, філософським осмисленням епохи крізь призму світогляду митця.

 Одним із  представників цього кола є український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників Василь Стус (1938–1985).

Епістолярну спадщину В. Стуса можна поділити на 3 групи: листи відкриті, які характеризуються порушенням актуальних політичних та культурних проблем, листи до приятелів та листи до рідних – сина, дружини, сестри тощо. Відмінність їх полягає у тематиці, структурі, мовних ознаках.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег.

Особливість таких звернень на рівні мовленнєвого етикету в тому, що відсутні формули звертання та прощання. Зневажливе ставлення до адресатів В. Стус виражає вживанням займенника вас з малої літери: “Слава Богу, вам уже є кого нищити: після кривавої доби сталінщини на Україні з’явилася інтелігенція” (редакторові “Вітчизни” Л. Дмитеркові, 1969 р.). Особисту позицію автор висловлює так: “Потреба здорового діалогу все зростає… На жаль, здорове обговорення багатьох питань заборонене. Щоправда, це обговорення ведеться, але в ненормальних умовах – або на закритих партійних засіданнях, або в самвидавівській літературі” (редакторові “Вітчизни” Л. Дмитеркові, 1969 р.). а далі знаходимо: “безцеремонне вторгнення малокомпетентних осіб в поетичну робітню надовго травмує його як громадянина, письменника, людину” (голові Президії Верховної Ради УРСР О. П. Ляшкові, Секретареві ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренкові, 1970), “Я певний того, що рано чи пізно КДБ будуть судити – як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію” (Я обвинувачую, 1975 р.). Поодинокими є прохання митця: “прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації” (1975 р.). Висловлення жалю, гіркоти, болю відображено у словах: “І через це я тужуся пригадати твоє півзабуте лицарське обличчя – і в очах мені стоять сльози” (Відкритий лист до Івана Дзюби, 1975 р.); “інші, на жаль, навіть окремі “семидесятники”, каються і починають співробітничати з КДБ” (Василь Стус про лікарні. З інтерв’ю політв’язнів мордовських таборів 1975 р.). Наприкінці знаходимо припис – Василь Стус.

Таким чином, відкриті листи В. Стуса – публіцистичні виступи, що мають всезагальний інтерес, майже позбавлені етикетних формул.

На відміну від такого епістолярію, листи до приятелів та рідних насичені доброзичливістю, любов’ю, повагою. У них використовуються такі форми звертання: “Дорогі Світлано, Юрку! Дорогі Льолю, Надіє, Павле!” (до приятелів, 1977 р.); “Вельмишановний Іване Микитовичу” (до І. Чинченка, 1978 р.), “Моя дорога, моя люба, моя далека сестро!” (до Христини, 1978 р.), “Дякую, моя товаришко, я твій лист” (до Христини, 1979 р.). У листах зустрічаємо такі етикетні формули: – слова подяки: “Я дуже вдячний за Ваші поштові марки та всякі поштівки” (до Христини, 1978 р.), “Велике спасибі Вам і за щасливий квиток…” (до Ірини Корсунської, 1979 р.); “Дякую за листа для Євгена С.” (до приятелів, 1977 р.); – прохання: “Прошу – при нагоді – передайте їй великий привіт!” (до Ірини Корсунської, 1979 р.); – вибачення: “Не майте гніву й Ви – надто багато листів зникає” (до прияте- лів, 1977 р.); – прощання: “З найліпшими побажаннями Василь Стус” (до Ірини Корсунської, 1979 р.); “Із сердечним привітом Василь”, (до Христини, 1979 р.); – побажання, які розміщені наприкінці листів: “З найкращими побажаннями” (до Христини, 1978 р.); “Бажаю щастя тобі і твоїм ближнім” (до Христини, 1979 р.); “Най Вам щастить!” (до І. Чинченка, 1978 р.).

 Як бачимо, листування з однодумцями, близькими та рідними роз- криває В. Стуса з іншого боку. Наявні етикетні формули є показниками авторського ставлення – свідченням прихильності, пошани до адресатів.

Наступним відомим діячем є Леся Українка (справжнє ім’я: Лариса Петрівна Косач-Квітка)— українська письменниця, перекладач, культурний діяч.

Сьогодні епістолярна спадщина Лесі Українки складає понад 750 листів. Відомо понад 40 адресатів Лесі Українки, листи до яких зібрані частково. Серед них листи до її найближчого родинного (мати, батько, брати, сестри, родина М. П. Драгоманова) та літературного оточення (І. Я. Франко, М. І. Павлик, О. Ю. Кобилянська, В. С. Стефаник, О. С. Маковей, М. М. Коцю-бинський, А. Ю. Кримський).

Листи Лесі Українки дуже різноманітні та надзвичайно змістовні. У них письменниця порушувала безліч важливих питань, що турбували літераторів того часу.

Через листування невиліковно хвора письменниця підтримувала зв’язки не тільки з рідними, знайомими, а й цілим літературним і мистецьким світом. В окремі дні, коли дозволяло здоров’я, вона писала до десяти листів. Хоч, як відомо, сама Леся Українка рішуче висловлювалася проти того, щоб оголошувати друком листування письменників. Листи, мовляв, це інтимна справа кожної людини. Проте саме там віддзеркалюється вся багатогранна палітра взаємин автора з людьми, особистісне сприйняття суспільно-історичних подій, культурного середовища відповідної доби. Образи митців, культурних і громадських діячів постають перед читачем у природному, невимушеному стані, адже «найкраще пише чоловік тоді, коли не думає про своє писання» (З листа до Антоніни Семенівни Макарової 11 січня 1895 р.).

 Листи поєднували Лесю Українку, яка вимушено вела міграційний спосіб життя, зі світом, «оживляли» дні її самотності. Вона зізнавалась, що тривала відсутність новин з дому викликала в неї хворобу листування. Як ніхто інший, Леся добре знала ціну листам «з рідного краю», хоч не раз жалкувала, що доки дійдуть вони на чужину, «то мають вже не сучасний, а хіба історичний інтерес». З гіркотою Леся писала й про те, що листи не можуть, однак, замінити не тільки розмову, а й «навіть мовчання удвох, сам на сам», бо «якби могло писане слово справді вимовити все, що так глибоко почувається, а то воно все виходить наче холодне чи офіційне...».

 Насправді її листи – то дивовижно глибинна й чиста криниця людського духу, високого й сильного, нескореного й жертовного, культура її почуттів і тонке знання мови рідного краю. А зізнання, що начебто вона «не вміє листів писать», бо їй «бракує» епістолярного таланту, а тому її листами «ніхто не задоволений, а менше всього сам автор» свідчить насамперед про Лесину вимогливість до себе.

Листи вона писала українською мовою, лише зрідка російською – до російськомовних адресатів. Питання мови як найважливішої ознаки національної свідомості, етнічної самобутності було надзвичайно важливим для Лесі Українки. Свої думки, враження, оцінки суспільно-політичних, наукових, культурних подій і звичайні побутові турботи вона передавала рідною материнською мовою. Для письменниці було принциповим зізнання: «ніколи іншою мовою, як тільки своєю, листів не писала і, певне, не писатиму».

 Саме слово лист у Лесі Українки має різні синонімічні найменування: лист, листище, «книга», «універсал», карточка, одкритка, закритка, графійка. Наприклад: «Одкриток я взагалі не пишу, а на «книги» не завжди є час і сила. (Сестрі 16 листопада 1899 р). «Я така рада завжди, коли отримую «графійку» від моєї Лілеї лілейної! Так воно славно дряпає завжди і такого багато різного наскребе».

Епістолярій Лесі Українки складають листи найрізноманітнішого стильового регістру: «листи-розмови, листи-рецензії, листи-спогади, листи-діалоги, листи-звіряння, листи-зізнання, листи-мрії».Залежно від обставин, умов, ситуацій, настрою і стану душі авторка сама характеризує лист: «довгий», «довжелезний», «справжній», «хватаний», «порядний», «безтолковий», безладний, «фактичний», «товариський», «короткий», «ласкавий», «милий» якийсь «авторський», довге «слово», довга «книга» тощо.

Лексика епістолярної спадщини Лесі Українки переконливо свідчить про глибоке знання писемно-літературної, розмовної і фольклорної стихій, високу мовну культуру автора. У її листах поєднуються розмовні вислови з книжними і науково-термінологічними. Хоч письменниця не брала участі в лінгвістичних дискусіях, але з її листів, а головне з мовної практики випливає, що вона «дотримувалася усталених на той час літературних традицій, наслідувала не лише Т. Шевченка, але й користувалася виробленим у Галичині культурним лексичним мінімумом і не цуралася діалектизмів, зокрема волинських типу начиння «посуд», повіз, копняк «удар ногою» та ін.

Разом з тим на її мові позначився і полтавський діалект. У листі до

О. Маковея Леся Українка висловлює думку, «що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діалектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі. Я не такий завзятий лінгвіст, щоб так уже «преломляти копье» за мову, маю надію, що мене розуміють усі добрі люди і в Галичині, і на Україні. Принаймні мене в Галичині розуміють і старі і діти. «Незалежно від діалектних явищ її мова надзвичайно багата лексично, граматично й фразеологічно. У цьому розумінні вона використала українську народну мову так, як ніхто інший з українських письменників».

Мовна свідомість письменниці вбирала в себе всю різноманітність українського дотепного гострого слова, і воно допомагало Лесі Українці в її листовному спілкуванні. Її листи – це джерело різних форм усної народної творчості: сталі словосполучення: «в ступі улучати»; «байдики бити»; «волами не вивезеш»; «закинула гадку за грядку»; прислів`я, приказки: «Обіцянка цяцянка, а дурневі радість!»;  «Біс біду перебуде одна мине, друга буде»; «Баба з возу, кобилі легше»; «Прийшла коза до воза!» ; «Не кажи гоп, поки не вискочиш»; «Не було змалку, не буде й до останку» ; «В нещасну годину родилася, в нещасну і помирати буде».

 Кожний із таких образних висловів завжди доречний і переконливий з погляду стилю приватного листа. Один з листів до матері (від 26 жовтня 1897 р.), де йдеться про постановку драми «Блакитна троянда», Леся починає з вибачення, що лист буде «діловий» і просить вмовити «головну актрису, хто б вона не була, щоб вона не передавала куті меду, себто, щоб не впа дала занадто в істерику…

У листі до дядька М.П. Драгоманова (10 грудня 1892 р.): «…коли Ви мене отак сварите, то «крається серденько начетверо моє», як співають в одній нашій пісні.».

З іншого листа до матері: «…читаючи лист Франка, я не могла не подумати: «прийшла коза до воза». Тимчасом я відповіла йому в дуже ґречному тоні, без жодних натяків на козу…».

 У листі до М.І. Павлика (31 січня 1895): «Не хотілось би, щоб на моїй книжці стояв невидимкою епіграф: «Бігла через місточок. вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, тільки ж я пила й їла».

Використання письменницею усної народної творчості свідчить про високий рівень володіння мовою, образне мислення, здатність влучно характеризувати будь-яке явище.

Українська мова в Лесиних листах стає відкритою до всіх культур світу, до літературних надбань інших народів. Поряд співіснують українська приказка, народний дотеп і французький усталений вислів, польський фразеологізм і латинський афоризм, російський літературний зворот і поетичний рядок із відомого твору німецького пись менника. Ці іншомовні вкраплення функціонують як емоційно-експресивні засоби

Мовна особистість Лесі Українки в епістолярному дискурсі увиразнення індивідуального стилю, точніше – як форма передачі емоційного стану особистості, яка відчувала внутрішню форму образного вислову, яка жила в світі іншомовних літератур і постійно трансформувала цей світ в український інтелектуальний контекст. У цьому виявляється своєрідний мовний європеїзм Лесі Українки. рос.: «С глаз долой, из сердца вон»; лат.: «Otempora, omores!»; французькою: «Laisserfaire, laisserpasser» («Хай буде, як буде»); «А laguerrecommealaguerre» (на війні, як на війні»); «faisgnetudevars, advinneguepourra» («Роби, що треба, хай буде, що буде»); «Quandonestbete, c`estpourtoujuors» («Коли хто дурний, то це вже назавжди»); італ.: «VederNapoliepoimorire» («Побачити Неаполь, і потім вмерти»); польською: «Niemilaksiadzuofiraidi, cider, dodomu» («Не мила панові жертва – іди, теля, додому»).

Це засвідчує, що письменниця добре знала не лише рідну мову, а й інші. Про своє знання європейських мов Леся Українка писала в листі до М. І. Павлика 27 березня 1903 р., де йшлося про можливість викладати мови в га- лицьких гімназіях. Французьку, німецьку вона знала так досконало, що могла писати статті цими мовами; вільно володіла італійською, польською; за її словами теоретично знала англійську. Могла розмовляти, як довідуємося з інших листів, болгарською мовою. Сама відзначала, що вимову в російській мала гіршу, ніж у французькій. У листах письменниця часто торкається теми вивчення чужих мов: «Серед киян молодих останнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою» (З листа до М.П. Драгоманова 24 грудня 1889 р.).

Вічне питання європеїзму й народництва для української літератури, загалом культури Леся Українка відчувала дуже тонко. Воно стояло для неї як у перекладній практичній діяльності (вибір тем, літератури для просвіти народу), так і в мові як словесно-художній творчості. У листі до брата М. П. Косача 25 лютого 1891 р. вона дуже образно передає тодішні суперечки в Галичині, подібні до таких: «…що краще – Міллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т.п.». Це засвідчує, що письменниця добре знала не лише рідну мову, а й інші.

Головний критерій словодобору, яким Леся Українка керувалася під час написання листів до рідних, друзів, знайомих, – живе мовлення її сучасників.  Мовна особистість Лесі Українки в епістолярному дискурсі виступала проти засмічення літературної української мови просто безграмотними виразами і фонетичними помилками.

Отже, навіть часткове дослідження епістолярної спадщини Лесі Україн-ки засвідчує, як можна і треба володіти українською мовою. Лесине слово в епістолярному дискурсі, її мовомислення свідчать про певний рівень інтелектуального й культурного потенціалу особистості.

 

Висновок: Таким чином, пропоноване дослідження здійснило спробу проаналізувати індивідуально-авторську специфіку мовленнєвого етикету Василя Стуса та Лесі Українки.

Однак, наше дослідження не є вичерпним, зроблено лише крок до розуміння індивідуально-авторського стилю письменника, хоча очевидно, що подібні розвідки є актуальними та заслуговують на пильну увагу науковців.

 

ВИКОРИСТАННА ЛІТЕРАТУРА

  1. Стус В. Листи до сина. – Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.- 192с.
  2. Українка Леся. Твори: В 2 т. –К.:Наукова думка,1986.
  3. Українська література6 підр. Для 10 класу/семенюк Г.Ф., Ткачук М.П., Слоньовська О.В.- К.: Освіта, 2010. – 416с

1

 

doc
Додано
13 серпня 2018
Переглядів
638
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку