ІВАН ПЕТРОВИЧ КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

1769 – 1838

 Іван Котляревський – перший класик нової української літератури, автор сонячно-іскристої “Енеїди” і пісенної “Наталки Полтавки”. Звернувшись до народного життя і народної мови, сміливо запровадивши живе слово в свої твори, письменник-новатор спрямував українську літературу на нові шляхи – шляхи становлення і розвитку справді народного, суспільно значущого, глибоко національного мистецтва.

 Іван Франко в одному з прекрасних сонетів надзвичайно образно визначив роль Котляревського в духовному житті українського народу: як той “орел могучий”, що, знімаючись із снігової вершини, відбив крилом “груду снігу” і спричинився до руху могутньої нездоланної лавини, автор “Енеїди” дав поштовх розвиткові нового українського письменства, нової української культури.

   Так Котляревський у щасливий час

   Вкраїнським словом розпочав співати,

   І спів той виглядав на жарт не раз.

    Та був у нім завдаток сил багатий,

    І огник, ним засвічений, не згас,

    А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

 Іван Котляревський належить до тих великих митців, пам’ять про яких збережеться навічно в людських серцях. Він стоїть у ряду тих, що своєю діяльністю, своїм громадянським подвигом поклали початок новому етапові у розвитку національної культури свого народу. Котляревського справедливо називають у числі тих незабутніх, до творчості яких знову й знову звертаються вдячні нащадки, намагаючись визначити їх близькість і співзвучність своїй добі, визначити їх сторичну роль у розвитку прогресивної культури світу.

 Творчість І.Котляревського – справді епохальне явище в духовному житті українського народу. Нова тематика, новий ідейний зміст його творів у порівнянні з літературою попередньою, постановка важливих проблем, звернення до живлющих джерел рідного слова, щедре використання багатющих скарбів народної поезії характеризують новаторство автора “Енеїди” і “Наталки Полтавки”, визначають його заслуги перед українською культурою.

 

1769

 Невеличке полкове місто, що майже нічим не відрізнялося від навколишніх степових сіл. Біленькі хати, криті соломою, з призьбами та ґанками, ховалися в зелені вишневих садків; з-за дерев виглядали, красуючись, тільки передні стіни, на яких веселими візерунками вигравали навпроти сонця дерев’яні різьблені одвірки та коники, красувалися розмальовані віконниці. Біля в’їздів у місто численні вітряки, що розмірено помахували крилами. Задумливі верби помахували крилами. Задумливі верби над тихою мальовничою Ворсклою, просторі луки, оточені блакитними стінами лісів. Такою була Полтава в другій половині VХІІІ ст.

 На одній з мальовничих околиць міста, на високому пагорбі, з якого відкриваються чарівні краєвиди на Ворсклу і зарічанську сторону, навколишні хутори і ліси, в затишному гайочку заховався старенький будиночок з химерним високим дахом, з ґанком на півтора східця, з невеличкими віконцями. В ньому 9 вересня 1796 року народився Іван Петрович Котляревський. 

 Рід Котляревських давно відомий у Полтаві. Дід Івана був дияконом у соборній Успенській церкві. Батько належав до дворян, мав невелику маєтність, але, щоб утримувати родину, мусив тягти лямку канцелярської служби. Одним словом, Іван Котляревський зростав і виховувався у звичайній для тих часів дрібно панській українській сім’ї з  живими ще традиціями і звичаями козацького  побуту.

 Дитинство хлопця минуло серед чарівної природи полтавської околиці. На берегах красуні Ворскли, у товаристві сільських хлопчаків-ровесників промайнули дитячі літа Котляревського. Народні обряди і звичаї, стихія народної мови й пісні – ось найперші і, звичайно, найсильніші чинники у формуванні естетичних почуттів підлітка, ось джерела розуміння прекрасного.

 Першою школою хлопця було навчання грамоти у дяка. Навчання відбувалося у хаті дяка, де окремі столи складали певний клас: “буквар, часослов і Псалтир”. У першому класі тільки читали; писати ж починали з другого класу – спочатку розведеною крейдою на провоскованих випалених чорних дощечках, а згодом уже чорнилом  на папері. З третього класу набиралися бажаючі в особливий “ірмолойний клас”, де навчали церковному співу – взимку в тій хаті, а навесні – на свіжому повітрі під навісом. Найхарактернішою ознакою цієї школи був неймовірний гамір: у класі знаходилося 30 – 40 учнів, і кожен з них на весь голос читав чи співав щось своє.

 

1780 – 1789

 Навчається у Полтавській семінарії. Навчання було нецікаве, схоластичне, основане здебільшого на зубрінні. Викладачі керувалися старими, часто-густо схоластичними методами та настановами. Хоча формально семінарія вважалася духовним закладом, проте вона давала, як для тих часів, досить широку освіту. В ній, крім богословських предметів, викладалися історія, географія. математика і особливо багато уваги надавалося вивченню мов. Студіювання класичних зразків старогрецької та римської літератур, ґрунтовне знайомство з російською та західноєвропейськими літературами пробуджувало у семінаристів цікавість до художнього слова, сприяло виробленню естетичних смаків та уподобань.

 Відповідно до вимог курсу шкільної піїтики семінаристи мусили обов’язково займатися віршуванням. Спочатку вони наслідували рекомендовані латинські зразки, перекладали їх, а згодом бралися за складання й своїх власних віршів. Котляревський виявляв неабияку пристрасть до віршування і відзначався серед семінаристів умінням до будь-якого слова  майстерно добирати вдалі, часто дотепні чи несподівані рими, за що й був прозваний своїми шкільними приятелями “рифмачем”.

 Саме в семінарські роки Котляревський особливо захопився творами Вергілія. Звичайно, не можна категорично твердити, що вже тоді в юнака визрів задум “перелицювати” весь геніальний твір римського поета рідною мовою. Проте є вісі підстави гадати, що семінарист Котляревський міг вправлятися в переробці окремих уривків античної поеми, адже у тодішній шкільній практиці таке “перелицьовування” було звичайним явищем.

 Улітку, під час вакацій, семінаристи, як правило, намагалися дещо собі заробити на майбутній навчальний рік. Вони влаштовувалися домашніми вчителями в поміщицьких родинах та півчими по навколишніх церквах та монастирях, працювали садівниками та городниками, ходили групами по козацьких хуторах, виступаючи з вертепними виставами, пародіями, гумористичними віршами, а то й просто жебрали. Як одного з кращих учнів, Котляревського в 1788 році хотіли направити для дальшого навчання до петербурзької Олександро-Невської головної семінарії,  але, за свідченням його сучасника, “не могли відшукати, тому що його на цей раз не було в місті”. Цілком ймовірно, що семінарист Котляревський ще не повернувся тоді з своїх “кондицій”; він знав латинську, вільно володів французькою мовою і, як правило, займався вихованням дітей у панських маєтках.

 

1789 – 1793

 Енергійного, кмітливого, дотепного юнака, напевне, не дуже приваблювала попівська ряса, і він, не закінчивши повного курсу семінарії, залишає її. Кілька років Котляревський служить у штаті т.зв. Новоросійської канцелярії, виконує обов’язки протоколіста Полтавської дворянської опіки, а потім, скуштувавши чиновницького хліба, пройнявшись відразою до тих порядків, що процвітали в чиновницькому середовищі, переходить з 1793 року на вчительську роботу.

 

1793 – 1796

 Як домашній учитель, Котляревський займається вихованням дітей у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту на Полтавщині. Це була нелегка праця: запрошеного на “кондиції” вчителя поміщик часто примушував виконувати найрізноманітнішу роботу, дуже далеку від навчання та виховання: переписування паперів, догляд за садом чи городом, виконання господарських доручень.

 Весь вільний час Котляревський присвячує вивченню побуту, звичаїв, обрядів українського селянства. Часто його, перевдягненого по-селянському, можна було зустріти на досвітках і вечорницях, на святкових гуляннях молоді. Разом з парубками та дівчатами він співав пісень. брав участь у різних забавах, записував народні прислів’я та приказки,  легенди й перекази, прислухався до гострого дотепного слова. Саме тут, у гущі народного життя, в період захоплення   народною  мовою  і  усною  поезією викристалізовується заповітна

мрія Котляревського. формуються його художні смаки і уподобання.

  Та в житті юнака  відбуваються різкі зміни. Щиро полюбивши свою вихованку Марію, дочку золотоніського поміщика, і діставши відмову від батька (дівчина ще раніше була заручена з іншим), Котляревський на другий день залишає своє учителювання і записується кадетом розміщеного на Полтавщині Сіверського полку.

 

1794

Молодий вчитель був справді не тільки дотепним співрозмовником, хорошим співаком та здібним скрипалем, не тільки пристрасним збирачем народної мудрості; вже в ці роки його художня обдарованість виливається в дзвінкі строфи “Енеїди”. Починає писати “Енеїду”.

 

1798

 Перше видання “Енеїди” (Петербург, видав Парпура М. без відома автора).

 

1796 – 1808

 Дванадцять років перебував І.Котляревський на військовій службі. Під час армійської служби постійно перебував у колі тих інтересів, якими жив український народ, що позитивно впливало на його працю над “Енеїдою”. Локальні полтавські спостереження і враження лягли також в основу іншого твору поета – “Пісні князю Куракіну” (1804).

 В складі Сіверського полку Котляревський брав участь у Задунайському поході російської армії під час війни з турками в 1806 – 1807 роках. Тоді він, маючи звання штабс-капітана, виконував обов’язки ад’ютанта генерала Мейєндорфа і за його дорученням вів “Журнал военных действий 2-го корпуса войск”. Котляревський виявив хоробрість і мужність в усіх найголовніших операціях воєнної кампанії – при облозі і здобутті Бендер, у боях за Ізмаїл. Відзначився він також у переговорах з буджацькими татарами, переконавши їх не чинити опору російським військам і мирно приєднатися до Росії. За вміле виконання складного дипломатичного доручення його нагороджено орденом.

 Наприкінці 1807 року переводять у псковський драгунський полк, дислокований у Литві. Але тут він затримався недовго. На початку 1808 року подає у відставку, а через кілька місяців у чині штабс-капітана залишає військову службу.

 Всі враження і спостереження армійських “порядків” він використав в останніх частинах “Енеїди”.

 

1808

 Друге видання “Енеїди” (Петербург, перевидання першого без відома автора).

 

1809

 Третє видання “Енеїди” (Петербург, вперше здійснене самим автором).

 

1808 – 1810

 Залишає армійську службу, якийсь час перебуває в Полтаві, а незабаром за прикладом багатьох дворян, їде до Петербурга сподіваючись знайти в столиці яку-небудь посаду.

 

1810 – 1835

 Невдовзі повертається до рідного міста, де в батьківській хаті ще жила його мати. Тут, у Полтаві, 1801 році він дістає скромну посаду наглядача місцевого Будинку виховання бідних дворян. Цей своєрідний навчально-виховний заклад засновано з ініціативи й за проектом відомого російського письменника В.Капніста.

 Як вихователь, він палко підтримував той напрям освіти й виховання, що був вироблений за проектом Капніста. Гуманне ставлення до дітей, створення всіх необхідних умов для розвитку їх природних здібностей – ось ті педагогічні принципи, якими керується Котляревський у своїй виховній діяльності.

 І.Котляревський полюбив нову службу, хоч вона не належала до високооплачуваних – 300 карбованців асигнаціями на рік. Він багато зробив для поліпшення побуту дітей. З його ініціативи вихованців одягнено в уніформу, у вільні хвилини вони займалися військовими вправами, малюванням, для них відкрито лікарню.

 За зразкове налагодження навчально-виховного процесу в будинку, за ретельність у виконанні службових обов’язків І.Котляревському в 1817 році надається чин майора і пожиттєва пенсія в 500 крб. на рік.

 До глибокої старості працює Котляревський на цій посаді, поєднуючи з 1827 року цю службу з обов’язками попечителя Полтавського “богоугодного закладу”. саме про цей період педагогічної діяльності І.Котляревського йдеться у відомій повісті Т.Шевченка “Близнецы”.

 

1812

У зв’язку з навалою наполеонівських полчищ у Росію І.Котляревського на якийсь час було відірвано від виховної діяльності. Йому як офіцерові було доручено сформувати козацький кінний полк. Котляревський виїжджає в містечко Горошин, Хорольського повіту, і успішно виконує доручену йому справу.  

 

1818 – 1821

 Котляревському належить велика заслуга у пожвавленні культурного життя в Полтаві. Ще з самого початку своєї діяльності в будинку виховання бідних дворян він організовує театральні вистави з участю вихованців. Він бере також активну участь у влаштуванні аматорських домашніх вистав, виконуючи ряд комічних ролей у популярних тоді п’єсах Княжніна.

 Чотири роки у житті і творчій діяльності І.Котляревського позначені щирою дружбою з талановитим актором, основоположником сценічного реалізму в російському театрі Михайлом Щепкіним.

 Котляревський був призначений головним директором Полтавського театру, багато сил і уваги віддає справі піднесення культури сценічного мистецтва у рідному місті.

 

1819

 Перші вистави п’єс “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник” (Полтава).

 

1827 – 1835

 Призначають ще на одну посаду – опікуном “благородного закладу”, куди входили: лікарня, богадільня – притулок для інвалідів і немічних старих, “родильний або шпитальний притулок”. На цій посаді він перебував вісім років.

 

1835

 За станом здоров’я залишає службу і йде у відставку. Мешкав письменник до останніх своїх днів у батьківському будиночку, де на сволоку було вирізано старослов’янською в’яззю рік спорудження – 1705. Улюбленим місцем відпочинку був ґаночок з балюстрадою, куди можна було потрапити прямо з вітальні.

 Коли хвороби почали все дужче дошкуляти, Котляревський не працював. Ще до смерті він відпустив на волю шістьох селян-кріпаків, які дісталися йому від батька, заповів рідним невеликі свої пожитки: книги, речі, будиночок, землю і ту левадку біля будинку, що свого часу була йому подарована князем Віктором Кочубеєм.

 

1838

 З винятковим терпінням переносив він страждання трирічної тяжкої хвороби (подагри) і тихо згас на 70-му році життя 10 листопада 1838 року о другій годині після півдня.

 В останню дорогу, незважаючи на дощову погоду, його проводжало все місто. Поховали письменника там, де він і заповідав: у південному кутку міського кладовища, під розлогою тополею, над Кобеляцьким шляхом, що вів у милі серцю вільні широкі степові простори.

 На смерть Івана Котляревського щирим словом відгукнувся молодий Тарас Шевченко, що тільки починав пробувати свої сили в літературі. Шевченко був знайомий з першими частинами “Енеїди”. Тому у вірші “На вічну пам’ять Котляревському” йдеться про Котляревського тільки як автора “Енеїди”.

 Очевидець Стеблін-Камінський описує це: “Смерть його викликала сльози у друзів і в усіх, хто знав його ... Відаючи останню шану померлому, на похороні біля труни були вихованці закладу, яким 25 років керував покійник. Спонукані чистим почуттям і дружбою до покійника, деякі громадяни Полтави взяли участь у витратах, на похорон була запрошена воєнна музика. Незважаючи на дощову погоду, багато чиновників усіх відомств і цілі юрби народу проводжали до могили свого достойного співгромадянина. Почуття невимовної втрати було загальним не для самих тільки друзів його, а  для всіх жителів рідного йому міста”.

 У надгробному слові С.Стеблін-Каінський сказав: “Він жив рідкісним, зразковим життям. Служив Вітчизні з честю і правдою протягом чотирьох царювань.  Здобув справедливо три вінці: на полі битви, як добрий воїн; на шляху мирного громадянського життя, як дбайливий вихователь багатьох гідних синів вітчизни; на ниві літератури, як полум’яний любитель мови рідної йому, їм створеної...  Тихо скінчив він земну течію, щоб прийняти вінець останній, нев’янучий вінець безсмертя і життя вічного. У скромній самотині помер він, заповідаючи нам своє знамените ім’я і прекрасне життя. Хто не знав його, хто бажав знати? Всі віки, всі стани стеклися нині відати йому останнє цінування”.

 У некролозі, написаному С.Стеблін-Камінським, читаємо: “Вся Україна із вдячністю пом’яне Котляревського. Котляревського. Кожний малоросіянин з глибини душі зітхає по ньому. Дорогоцінне ім’я творця “Енеїди” збережеться надовго в пам’яті народній, подібно звуку рідної пісні, подібно переказові незабутньої старовини”.

 Про заслуги першого бояна нової української літератури пише Іван Франко у вірші “Котляревський”:

  Орел могучий на вершку сніжному

  Сидів і оком вздовж і вшир гонив,

  Втім, схопився і по снігу мілкому

  Крилом ударив і в лазур поплив.

   Та груду снігу він крилом відбив,

   І вниз вона по склоні кам’яному

   Котитись стала – час малий проплив,

   І вниз ревла лавина дуже грому.

  Так Котляревський у щасливий час

  Вкраїнським словом розпочав співати,

  І спів той виглядав на жарт не раз.

   Та був у нім завдаток сил багатий,

   І огник, ним засвічений, не згас,

   А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.