19 квітня о 18:00Вебінар: Як організувати якісний урок літератури для учнів із кліповим мисленням

Конспект І.П.Котляревський (життєвий шлях)

Про матеріал

Теоретичний виклад матеріалу життя і творчості письменника. Стане у нагоді викладачу при підготовці до уроку.

Метою є поповнити і поглибити знання учнів про М.М.Коцюбинського, набуті в попередніх класах, зупинитись на основних етапах життя та творчості митця;

Перегляд файлу

ІВАН ПЕТРОВИЧ КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

1769 – 1838

 Іван Котляревський – перший класик нової української літератури, автор сонячно-іскристої “Енеїди” і пісенної “Наталки Полтавки”. Звернувшись до народного життя і народної мови, сміливо запровадивши живе слово в свої твори, письменник-новатор спрямував українську літературу на нові шляхи – шляхи становлення і розвитку справді народного, суспільно значущого, глибоко національного мистецтва.

 Іван Франко в одному з прекрасних сонетів надзвичайно образно визначив роль Котляревського в духовному житті українського народу: як той “орел могучий”, що, знімаючись із снігової вершини, відбив крилом “груду снігу” і спричинився до руху могутньої нездоланної лавини, автор “Енеїди” дав поштовх розвиткові нового українського письменства, нової української культури.

   Так Котляревський у щасливий час

   Вкраїнським словом розпочав співати,

   І спів той виглядав на жарт не раз.

    Та був у нім завдаток сил багатий,

    І огник, ним засвічений, не згас,

    А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

 Іван Котляревський належить до тих великих митців, пам’ять про яких збережеться навічно в людських серцях. Він стоїть у ряду тих, що своєю діяльністю, своїм громадянським подвигом поклали початок новому етапові у розвитку національної культури свого народу. Котляревського справедливо називають у числі тих незабутніх, до творчості яких знову й знову звертаються вдячні нащадки, намагаючись визначити їх близькість і співзвучність своїй добі, визначити їх сторичну роль у розвитку прогресивної культури світу.

 Творчість І.Котляревського – справді епохальне явище в духовному житті українського народу. Нова тематика, новий ідейний зміст його творів у порівнянні з літературою попередньою, постановка важливих проблем, звернення до живлющих джерел рідного слова, щедре використання багатющих скарбів народної поезії характеризують новаторство автора “Енеїди” і “Наталки Полтавки”, визначають його заслуги перед українською культурою.

 

1769

 Невеличке полкове місто, що майже нічим не відрізнялося від навколишніх степових сіл. Біленькі хати, криті соломою, з призьбами та ґанками, ховалися в зелені вишневих садків; з-за дерев виглядали, красуючись, тільки передні стіни, на яких веселими візерунками вигравали навпроти сонця дерев’яні різьблені одвірки та коники, красувалися розмальовані віконниці. Біля в’їздів у місто численні вітряки, що розмірено помахували крилами. Задумливі верби помахували крилами. Задумливі верби над тихою мальовничою Ворсклою, просторі луки, оточені блакитними стінами лісів. Такою була Полтава в другій половині VХІІІ ст.

 На одній з мальовничих околиць міста, на високому пагорбі, з якого відкриваються чарівні краєвиди на Ворсклу і зарічанську сторону, навколишні хутори і ліси, в затишному гайочку заховався старенький будиночок з химерним високим дахом, з ґанком на півтора східця, з невеличкими віконцями. В ньому 9 вересня 1796 року народився Іван Петрович Котляревський. 

 Рід Котляревських давно відомий у Полтаві. Дід Івана був дияконом у соборній Успенській церкві. Батько належав до дворян, мав невелику маєтність, але, щоб утримувати родину, мусив тягти лямку канцелярської служби. Одним словом, Іван Котляревський зростав і виховувався у звичайній для тих часів дрібно панській українській сім’ї з  живими ще традиціями і звичаями козацького  побуту.

 Дитинство хлопця минуло серед чарівної природи полтавської околиці. На берегах красуні Ворскли, у товаристві сільських хлопчаків-ровесників промайнули дитячі літа Котляревського. Народні обряди і звичаї, стихія народної мови й пісні – ось найперші і, звичайно, найсильніші чинники у формуванні естетичних почуттів підлітка, ось джерела розуміння прекрасного.

 Першою школою хлопця було навчання грамоти у дяка. Навчання відбувалося у хаті дяка, де окремі столи складали певний клас: “буквар, часослов і Псалтир”. У першому класі тільки читали; писати ж починали з другого класу – спочатку розведеною крейдою на провоскованих випалених чорних дощечках, а згодом уже чорнилом  на папері. З третього класу набиралися бажаючі в особливий “ірмолойний клас”, де навчали церковному співу – взимку в тій хаті, а навесні – на свіжому повітрі під навісом. Найхарактернішою ознакою цієї школи був неймовірний гамір: у класі знаходилося 30 – 40 учнів, і кожен з них на весь голос читав чи співав щось своє.

 

1780 – 1789

 Навчається у Полтавській семінарії. Навчання було нецікаве, схоластичне, основане здебільшого на зубрінні. Викладачі керувалися старими, часто-густо схоластичними методами та настановами. Хоча формально семінарія вважалася духовним закладом, проте вона давала, як для тих часів, досить широку освіту. В ній, крім богословських предметів, викладалися історія, географія. математика і особливо багато уваги надавалося вивченню мов. Студіювання класичних зразків старогрецької та римської літератур, ґрунтовне знайомство з російською та західноєвропейськими літературами пробуджувало у семінаристів цікавість до художнього слова, сприяло виробленню естетичних смаків та уподобань.

 Відповідно до вимог курсу шкільної піїтики семінаристи мусили обов’язково займатися віршуванням. Спочатку вони наслідували рекомендовані латинські зразки, перекладали їх, а згодом бралися за складання й своїх власних віршів. Котляревський виявляв неабияку пристрасть до віршування і відзначався серед семінаристів умінням до будь-якого слова  майстерно добирати вдалі, часто дотепні чи несподівані рими, за що й був прозваний своїми шкільними приятелями “рифмачем”.

 Саме в семінарські роки Котляревський особливо захопився творами Вергілія. Звичайно, не можна категорично твердити, що вже тоді в юнака визрів задум “перелицювати” весь геніальний твір римського поета рідною мовою. Проте є вісі підстави гадати, що семінарист Котляревський міг вправлятися в переробці окремих уривків античної поеми, адже у тодішній шкільній практиці таке “перелицьовування” було звичайним явищем.

 Улітку, під час вакацій, семінаристи, як правило, намагалися дещо собі заробити на майбутній навчальний рік. Вони влаштовувалися домашніми вчителями в поміщицьких родинах та півчими по навколишніх церквах та монастирях, працювали садівниками та городниками, ходили групами по козацьких хуторах, виступаючи з вертепними виставами, пародіями, гумористичними віршами, а то й просто жебрали. Як одного з кращих учнів, Котляревського в 1788 році хотіли направити для дальшого навчання до петербурзької Олександро-Невської головної семінарії,  але, за свідченням його сучасника, “не могли відшукати, тому що його на цей раз не було в місті”. Цілком ймовірно, що семінарист Котляревський ще не повернувся тоді з своїх “кондицій”; він знав латинську, вільно володів французькою мовою і, як правило, займався вихованням дітей у панських маєтках.

 

1789 – 1793

 Енергійного, кмітливого, дотепного юнака, напевне, не дуже приваблювала попівська ряса, і він, не закінчивши повного курсу семінарії, залишає її. Кілька років Котляревський служить у штаті т.зв. Новоросійської канцелярії, виконує обов’язки протоколіста Полтавської дворянської опіки, а потім, скуштувавши чиновницького хліба, пройнявшись відразою до тих порядків, що процвітали в чиновницькому середовищі, переходить з 1793 року на вчительську роботу.

 

1793 – 1796

 Як домашній учитель, Котляревський займається вихованням дітей у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту на Полтавщині. Це була нелегка праця: запрошеного на “кондиції” вчителя поміщик часто примушував виконувати найрізноманітнішу роботу, дуже далеку від навчання та виховання: переписування паперів, догляд за садом чи городом, виконання господарських доручень.

 Весь вільний час Котляревський присвячує вивченню побуту, звичаїв, обрядів українського селянства. Часто його, перевдягненого по-селянському, можна було зустріти на досвітках і вечорницях, на святкових гуляннях молоді. Разом з парубками та дівчатами він співав пісень. брав участь у різних забавах, записував народні прислів’я та приказки,  легенди й перекази, прислухався до гострого дотепного слова. Саме тут, у гущі народного життя, в період захоплення   народною  мовою  і  усною  поезією викристалізовується заповітна

мрія Котляревського. формуються його художні смаки і уподобання.

  Та в житті юнака  відбуваються різкі зміни. Щиро полюбивши свою вихованку Марію, дочку золотоніського поміщика, і діставши відмову від батька (дівчина ще раніше була заручена з іншим), Котляревський на другий день залишає своє учителювання і записується кадетом розміщеного на Полтавщині Сіверського полку.

 

1794

Молодий вчитель був справді не тільки дотепним співрозмовником, хорошим співаком та здібним скрипалем, не тільки пристрасним збирачем народної мудрості; вже в ці роки його художня обдарованість виливається в дзвінкі строфи “Енеїди”. Починає писати “Енеїду”.

 

1798

 Перше видання “Енеїди” (Петербург, видав Парпура М. без відома автора).

 

1796 – 1808

 Дванадцять років перебував І.Котляревський на військовій службі. Під час армійської служби постійно перебував у колі тих інтересів, якими жив український народ, що позитивно впливало на його працю над “Енеїдою”. Локальні полтавські спостереження і враження лягли також в основу іншого твору поета – “Пісні князю Куракіну” (1804).

 В складі Сіверського полку Котляревський брав участь у Задунайському поході російської армії під час війни з турками в 1806 – 1807 роках. Тоді він, маючи звання штабс-капітана, виконував обов’язки ад’ютанта генерала Мейєндорфа і за його дорученням вів “Журнал военных действий 2-го корпуса войск”. Котляревський виявив хоробрість і мужність в усіх найголовніших операціях воєнної кампанії – при облозі і здобутті Бендер, у боях за Ізмаїл. Відзначився він також у переговорах з буджацькими татарами, переконавши їх не чинити опору російським військам і мирно приєднатися до Росії. За вміле виконання складного дипломатичного доручення його нагороджено орденом.

 Наприкінці 1807 року переводять у псковський драгунський полк, дислокований у Литві. Але тут він затримався недовго. На початку 1808 року подає у відставку, а через кілька місяців у чині штабс-капітана залишає військову службу.

 Всі враження і спостереження армійських “порядків” він використав в останніх частинах “Енеїди”.

 

1808

 Друге видання “Енеїди” (Петербург, перевидання першого без відома автора).

 

1809

 Третє видання “Енеїди” (Петербург, вперше здійснене самим автором).

 

1808 – 1810

 Залишає армійську службу, якийсь час перебуває в Полтаві, а незабаром за прикладом багатьох дворян, їде до Петербурга сподіваючись знайти в столиці яку-небудь посаду.

 

1810 – 1835

 Невдовзі повертається до рідного міста, де в батьківській хаті ще жила його мати. Тут, у Полтаві, 1801 році він дістає скромну посаду наглядача місцевого Будинку виховання бідних дворян. Цей своєрідний навчально-виховний заклад засновано з ініціативи й за проектом відомого російського письменника В.Капніста.

 Як вихователь, він палко підтримував той напрям освіти й виховання, що був вироблений за проектом Капніста. Гуманне ставлення до дітей, створення всіх необхідних умов для розвитку їх природних здібностей – ось ті педагогічні принципи, якими керується Котляревський у своїй виховній діяльності.

 І.Котляревський полюбив нову службу, хоч вона не належала до високооплачуваних – 300 карбованців асигнаціями на рік. Він багато зробив для поліпшення побуту дітей. З його ініціативи вихованців одягнено в уніформу, у вільні хвилини вони займалися військовими вправами, малюванням, для них відкрито лікарню.

 За зразкове налагодження навчально-виховного процесу в будинку, за ретельність у виконанні службових обов’язків І.Котляревському в 1817 році надається чин майора і пожиттєва пенсія в 500 крб. на рік.

 До глибокої старості працює Котляревський на цій посаді, поєднуючи з 1827 року цю службу з обов’язками попечителя Полтавського “богоугодного закладу”. саме про цей період педагогічної діяльності І.Котляревського йдеться у відомій повісті Т.Шевченка “Близнецы”.

 

1812

У зв’язку з навалою наполеонівських полчищ у Росію І.Котляревського на якийсь час було відірвано від виховної діяльності. Йому як офіцерові було доручено сформувати козацький кінний полк. Котляревський виїжджає в містечко Горошин, Хорольського повіту, і успішно виконує доручену йому справу.  

 

1818 – 1821

 Котляревському належить велика заслуга у пожвавленні культурного життя в Полтаві. Ще з самого початку своєї діяльності в будинку виховання бідних дворян він організовує театральні вистави з участю вихованців. Він бере також активну участь у влаштуванні аматорських домашніх вистав, виконуючи ряд комічних ролей у популярних тоді п’єсах Княжніна.

 Чотири роки у житті і творчій діяльності І.Котляревського позначені щирою дружбою з талановитим актором, основоположником сценічного реалізму в російському театрі Михайлом Щепкіним.

 Котляревський був призначений головним директором Полтавського театру, багато сил і уваги віддає справі піднесення культури сценічного мистецтва у рідному місті.

 

1819

 Перші вистави п’єс “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник” (Полтава).

 

1827 – 1835

 Призначають ще на одну посаду – опікуном “благородного закладу”, куди входили: лікарня, богадільня – притулок для інвалідів і немічних старих, “родильний або шпитальний притулок”. На цій посаді він перебував вісім років.

 

1835

 За станом здоров’я залишає службу і йде у відставку. Мешкав письменник до останніх своїх днів у батьківському будиночку, де на сволоку було вирізано старослов’янською в’яззю рік спорудження – 1705. Улюбленим місцем відпочинку був ґаночок з балюстрадою, куди можна було потрапити прямо з вітальні.

 Коли хвороби почали все дужче дошкуляти, Котляревський не працював. Ще до смерті він відпустив на волю шістьох селян-кріпаків, які дісталися йому від батька, заповів рідним невеликі свої пожитки: книги, речі, будиночок, землю і ту левадку біля будинку, що свого часу була йому подарована князем Віктором Кочубеєм.

 

1838

 З винятковим терпінням переносив він страждання трирічної тяжкої хвороби (подагри) і тихо згас на 70-му році життя 10 листопада 1838 року о другій годині після півдня.

 В останню дорогу, незважаючи на дощову погоду, його проводжало все місто. Поховали письменника там, де він і заповідав: у південному кутку міського кладовища, під розлогою тополею, над Кобеляцьким шляхом, що вів у милі серцю вільні широкі степові простори.

 На смерть Івана Котляревського щирим словом відгукнувся молодий Тарас Шевченко, що тільки починав пробувати свої сили в літературі. Шевченко був знайомий з першими частинами “Енеїди”. Тому у вірші “На вічну пам’ять Котляревському” йдеться про Котляревського тільки як автора “Енеїди”.

 Очевидець Стеблін-Камінський описує це: “Смерть його викликала сльози у друзів і в усіх, хто знав його ... Відаючи останню шану померлому, на похороні біля труни були вихованці закладу, яким 25 років керував покійник. Спонукані чистим почуттям і дружбою до покійника, деякі громадяни Полтави взяли участь у витратах, на похорон була запрошена воєнна музика. Незважаючи на дощову погоду, багато чиновників усіх відомств і цілі юрби народу проводжали до могили свого достойного співгромадянина. Почуття невимовної втрати було загальним не для самих тільки друзів його, а  для всіх жителів рідного йому міста”.

 У надгробному слові С.Стеблін-Каінський сказав: “Він жив рідкісним, зразковим життям. Служив Вітчизні з честю і правдою протягом чотирьох царювань.  Здобув справедливо три вінці: на полі битви, як добрий воїн; на шляху мирного громадянського життя, як дбайливий вихователь багатьох гідних синів вітчизни; на ниві літератури, як полум’яний любитель мови рідної йому, їм створеної...  Тихо скінчив він земну течію, щоб прийняти вінець останній, нев’янучий вінець безсмертя і життя вічного. У скромній самотині помер він, заповідаючи нам своє знамените ім’я і прекрасне життя. Хто не знав його, хто бажав знати? Всі віки, всі стани стеклися нині відати йому останнє цінування”.

 У некролозі, написаному С.Стеблін-Камінським, читаємо: “Вся Україна із вдячністю пом’яне Котляревського. Котляревського. Кожний малоросіянин з глибини душі зітхає по ньому. Дорогоцінне ім’я творця “Енеїди” збережеться надовго в пам’яті народній, подібно звуку рідної пісні, подібно переказові незабутньої старовини”.

 Про заслуги першого бояна нової української літератури пише Іван Франко у вірші “Котляревський”:

  Орел могучий на вершку сніжному

  Сидів і оком вздовж і вшир гонив,

  Втім, схопився і по снігу мілкому

  Крилом ударив і в лазур поплив.

   Та груду снігу він крилом відбив,

   І вниз вона по склоні кам’яному

   Котитись стала – час малий проплив,

   І вниз ревла лавина дуже грому.

  Так Котляревський у щасливий час

  Вкраїнським словом розпочав співати,

  І спів той виглядав на жарт не раз.

   Та був у нім завдаток сил багатий,

   І огник, ним засвічений, не згас,

   А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

 

 

 

doc
До підручника
Українська література 10 клас (Міщенко О.І.)
Додано
13 серпня 2018
Переглядів
1038
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку