Стаття "Формування навичок народного співу в процесі роботи з учнями-вокалістами на прикладах українського фольклорного мистецтва"

Про матеріал

Спів у народній манері є однією з важливих складових частин сучасної музичної культури. Процес освоєння народного вокалу передбачає постійний моніторинг шляхів удосконалення існуючих методичних підходів. Опираючись на свій досвід роботи, хочу зауважити, що нам, педагогам-вокалістам, дуже важливо правильно розпізнати голос дитини, яка прийшла вчитися співати, адже ми, в основному, вчимо дітей естрадній манері співу.

В роботі з народним голосом, на мою думку, слід для розспівок брати мелодії народних пісень, адже це прості, широкі, кантиленні мелодії із невеликими скачками. Наприклад, українські народні пісні: «Туман яром, туман долиною», «В кінці греблі шумлять верби», «Сіяв мужик просо, жінка каже мак», «Котилася ясна зоря з неба» та інші.

Я вважаю, що для кожного учня потрібно підібрати відповідні тільки його голосу вправи для розвитку вокальної техніки. Для цього необхідна велика уважність педагога, щоб встановити, які вправи і в якій послідовності доцільно давати тому чи іншому учневі. На кожному уроці слід приділяти велику увагу таким поспівкам, адже фактично під час виконання цих вправ і формується вокальна техніка юного співака.

Народний вокал - це спів на посмішці, верхні зубки повинні бути відкритими. Щоб перейняти народну манеру співу, можна давати учням слухати гарних виконавців, на кого можна орієнтуватись, хто власне особливо сподобається дитині. Більше слухайте солістів хорів ім. Верьовки, Черкаського, Кубанського, Волинського та інших. Під час співу слідкувати щоб звук не був занадто відкритим, якщо це не фольклорний автентичний вокал, тому що народне виконання і фольклорно-автентичне різняться, народне все одно більш окультурене академізоване, округліший звук, але при цьому світлий, а фольк він більш плоскіший звук.

Перегляд файлу

Формування навичок народного співу  в процесі роботи

з  учнями-вокалістами на прикладах українського фольклорного мистецтва

 

Грицай О.Д.,

вчитель бандури та вокалу Шевченківської

спеціалізованої загальноосвітньої школи-інтернату

з поглибленим вивченням предметів

гуманітарно-естетичного профілю

Черкаської обласної ради,

вчитель вищої кваліфікаційної категорії,  вчитель-методист,

керівник зразкового ансамблю бандуристів «Срібні струни»

 

Співучий український народ володіє невичерпним багатством народних пісень, що здавна виконувались як сольно, так і колективно (гуртами, хорами-ланками). Нині ці традиції виконання народних пісень продовжують жити в професійній та аматорській формах, а саме виконання називають «народний спів». Спів – вид музичного мистецтва, в якому музика органічно поєднується зі словом. Ознака «народний» може характеризувати приналежність співу до певного народу, в нашому випадку – до українського.

Опираючись на свій досвід роботи, хочу зауважити, що  нам, педагогам-вокалістам,  дуже важливо правильно розпізнати голос дитини, яка прийшла вчитися співати, адже ми, в основному, вчимо дітей естрадній манері співу.

За психофізіологічною та виконавською природою спів поділяється на три види  народний, академічний та естрадний.

Народний спів спирається на народно-пісенні та виконавські традиції певних географічних регіонів, що передаються від покоління до покоління як усна пісенна традиція.

Від академічної манери  народна манера співу  відрізняється більш відкритим звуком. Досить часто народний спів розуміють не вірно. «Існує помилковий погляд, ніби для народного співу є типовим безбарвний, натужний, верескливий і пронизливий звук. Прихильники такого погляду не розуміються на народному співі і плутають таку спотворену, «вульгарну» манеру співу з народною, яка є культурним досягненням виконавської практики багатьох поколінь» (О. Коломоєць).

Для народного вокалу важливим є зв'язок з мовою, що проявляється як у особливостях артикуляції, природно-розмовній манері співу. Якщо ж звернутись до питання техніки звукоутворення, то і у академічній манері, і в народній, надзвичайно важливою є робота голосових зв'язок, спрямованість звуку і правильне використання природних грудних і головних резонаторів. Від дії означених резонаторів залежить характер і забарвленість голосу. Менш за все народні співаки використовують м'яке піднебіння, «купол», «позіх», який слугує прикриттю голосу на верхніх звуках. Спів характеризується відсутністю вібрації, рівністю й стійкістю звука. Звук випромінюється більш прямолінійно, ніж у «поставлених» голосів, притому резонують переважно груди, ротова порожнина, тверде піднебіння та зуби. Жіночий спів у грудному регістрі вирізняється соковитістю, барвистістю та динамічністю звуку.

Академічний, або  класичний, спів має певну штучність звуковидобування і поділяється на три основні стилі: кантиленний, наспівний, коли звук ллється плавно, без переривання звучання; декламаційний, наближений до інтонацій мовлення; колоратурний, наближений до кантиленного, але збагачений віртуозними прикрасами,пасажами.

Для оволодіння такими стилями співу необхідні не тільки музичні здібності та наявність перспективних вокальних даних, але й спеціальне співацьке навчання   постановка голосу. Академічний спів використовується головним чином у «класичних»  жанрах музики для виконання оперних партій, романсів, номерів з оперет або мюзиклів. Від народного і естрадного співу академічний відрізняється не тільки жанровою сферою застосування, але і, звичайно ж, виконавською технікою. Особливість академічної постановки полягає у специфічній вокальній позиції, яку часто називають оперною або класичною. На відміну від естрадного вокаліста, чий спів під час концерту підсилюється апаратурою і обробляється різними ефектами, оперному співакові треба вміти озвучити зал виключно силою свого голосу. А щоб звук вийшов не тільки гучним, але і красивим, слід направити його в потрібну точку, задіяти різні м’язи, вокальні резонатори, правильне дихання. Крім того, бажано знати нотну грамоту, навчитися читати рідною мовою опери – італійською, і, хоча б, трохи грати на фортепіано, щоб самостійно розбирати партії.

Сучасний естрадний спів, що передбачає якнайширше використання підсилювальних пристроїв (мікрофону), відкидає необхідність академічного вокального навчання. Спів «мікрофонних» солістів бідний на такі важливі акустичні якості, як висока співацька форманта, польотність, опора, сила,кантилена тощо.

При цьому слід враховувати, що естрадні виконавці вважають мікрофон органічною частиною голосового апарату, без якої спів просто неможливий. А  виконавці народного та академічного спрямування використовують мікрофон як допоміжний засіб для виступу просто неба, на стадіонах, у палацах спорту та ін. Ряду музичних напрямків характерні особливі прийоми звуковидобування, такі як ґроул, скримінг, йодль.

Характерними рисами українського сольного народного співу є майстерність викладу, драматичної гри, простота й задушевність виконання при природній довершеності вокальної техніки, уміння поєднувати вокальну майстерність з психологічно забарвленим, живим словом, безпосередність виконання. Народному співакові притаманна вроджена музикальність, виконавська обдарованість, вільне володіння голосом красивого тембру, рівного та стійкого звучання достатньої сили, гнучкості й необхідного для виконання діапазону. Окрім того, у співаків склалась індивідуально неповторна манера чіткої й виразної вимови та природного поєднання вокального й мовленнєвого звуку.

Перед вокальним педагогом народного співу постають завдання розвитку комплексу різноманітних здібностей учня-співака. Вони стосуються як музично-артистичної, так і технічних складових мистецтва співу. Вокаліст має розвивати потрібні для майбутньої діяльності морально-вольові якості, адже наш учень-випускник вступить у світ жорстокої професійної конкуренції, де тільки висока фахова підготовка може забезпечити йому успіх.

На відміну від педагогів інших виконавських спеціальностей, педагог-вокаліст не має справи з готовим музичним інструментом, на якому зазвичай навчають. Він одночасно сам формує «інструмент» і вчить «грати» на ньому. Необхідність цього навчання потребує від педагога не тільки знань особливостей народного співу, але й спеціальних умінь розвитку учня.

Поставлений голос відзначається звучністю, підвищеною силою звучання, широтою звуковисотного діапазону, багатством тембрових фарб, чіткістю відтворення слів, малою стомлюваністю.

Методика постановки голосу для різних видів співу різна, хоча й опирається на загальні принципи використання дихання, резонаторів, артикуляційних органів.

Поставлений для співу в народній манері голос характеризується: стійким, рівним звучанням усієї звукової шкали, особливим співацьким тембром, що надає голосу дзвінкості, округленої відкритості, здатністю плинності («ллється голос»),  протяжності («тягнеться голос»), що дозволяє виконувати фрази на одному диханні, польотності (властивістю добре поширюватись на пленері, легко нестись у приміщенні). Якщо значна частина цих якостей  і властивостей притаманна голосу людини, яка не проходила спеціальної підготовки, говорять про голос, поставлений від природи.

Народна манера співу передбачає орієнтацію на будь-який голос учасника дійства, де звучить людський спів. Автентична манера народного співу не вимагає спеціальної підготовки виконавця, а передбачає його безпосередню участь у дійстві.

Ми знаємо, щоб оволодіти будь-якою діяльністю, потрібне набуття комплексу  навичок та вмінь, Методи і прийоми навчання сприяють  виробленню цього комплексу. Чим частіше ми повторюємо правильно здійснена дія, тим досконаліше виробляється та чи інша навичка, набуваючи нових властивостей. Коли дитина приходить на навчання, вона має, як правило,  відкритий, плоский звук,, сформований на низькій позиції, у декого – форсований, крикливий. Тому педагог  поступово, з кожним уроком домагається правильного формування дихання, рівного звуковедення, чистого інтонування й чіткої, якісної дикції для того, щоб сформувати легкий, польотний, гнучкий і красивий звук на високій вокальній позиції. Вчитель вокалу слідкує за всіма змінами у звучанні голосу, систематично здійснює індивідуальний контроль, не допускає втоми і вимагає дотримуватися суворого режиму.

На початку навчання слід домагатися від співака єдиної манери співу й співацького дихання: спокійного вдиху, вокального видиху, слідкувати, щоб звук не був напружений, а був позбавлений силового тиску на зв’язки; вимагати від співака гарної артикуляції. Короткі пояснення педагога, особливо на цьому етапі, мають дуже важливе значення. Солісти поступово осмислюють за допомогою слухового аналізу й зіставлень, як правильно формується  звучання їхнього голосу.

Щоб домогтися насиченості звучання  голосу,  потрібно в репертуар включати широкі розспівні народні твори, а для активізації тонусу співаків, для посилення роботи м’язів, що беруть участь у співацькому диханні, варто включати у репертуар бадьорі, маршові твори, що вимагають чіткої та ясної дикції.

Під час тривалої, систематичної роботи співаків, звук стає округленим, приємним за тембром, але може бути  важким й академічно «малорухомим», тому потрібно вводити у репертуар співака твори гнучка, швидкі за темпом, різнохарактерні за стилем. Щоб домогтися у звучанні гнучкості, легкості, рухливості, кантилени й потрібної сили звуку, потрібно використовувати вправи і спеціально підібраний репертуар, побудований на конкретному зіставленні темпів, ритму, динаміки й на різних способах звуковедення.

Для того, щоб сформувати співацькі навички, потрібно систематично працювати над простими музичними фразами, нескладними поспівками, які допомагають зосередити увагу учня на основних моментах формування звука. Важливе значення у вокальній педагогіці має добір і правильне використання вправ, кожна з яких повинна відзначатися певною цільовою спрямованістю.

Я вважаю, що для кожного учня потрібно підібрати відповідні тільки його голосу вправи для розвитку вокальної техніки. Для цього необхідна велика уважність педагога, щоб встановити, які вправи і в якій послідовності доцільно давати тому чи іншому учневі. На кожному уроці слід приділяти велику увагу таким поспівкам, адже фактично під час виконання цих вправ і формується  вокальна техніка юного співака.

В роботі з народним голосом, на мою думку, слід для розспівок брати мелодії народних пісень, адже це прості, широкі, кантиленні  мелодії із невеликими скачками. Наприклад, українські народні пісні: «Туман яром, туман долиною», «В кінці греблі шумлять верби», «Сіяв мужик просо, жінка каже мак», «Котилася ясна зоря з неба» та інші. Починати розспівку слід з низьких нот діапазону та на піано і рухатись вверх по півтонах, поступово додаючи сили звуку, чим вище піднімаємось, ти голосніше співаємо. На високих нотах -  форте, але все в одній позиції, і не  форсувати звук.

 Не можна стати співаком, не володіючи диханням.

Процес дихання складається з двох частин: вдиху, коли повітря заповнює легені, і видиху, коли повітря випускається, утворюючи струм повітря, який приводить у коливання голосові зв’язки.

Під час співу вдих повинен бути швидкий, а видих, навпаки, повільний. Чим повільніший видих, тобто, чим економніше витрачається повітря, тим міцніше, рівніше й триваліше звучить голос. Зусилля, спрямоване на уповільнення видиху, на рівномірне витрачання при цьому повітря, утворює так звану опору звука.

Ось декілька методичних рекомендацій від нашої учениці, випускниці школи, Дідківської Яни, яка зараз є солісткою Черкаського Народного хору. Народний вокал - це спів на посмішці, верхні зубки повинні бути відкритими. Щоб перейняти народну манеру  співу, можна давати  учням слухати гарних виконавців, на кого  можна орієнтуватись, хто власне особливо сподобається дитині. Більше слухайте солістів хорів ім. Верьовки, Черкаського, Кубанського, Волинського та інших. Під час співу слідкувати щоб звук не  був занадто відкритим, якщо це не фольклорний автентичний вокал, тому що народне виконання і фольклорно-автентичне різняться, народне все одно більш окультурене академізоване, округліший звук, але при цьому світлий, а фольк він більш плоскіший звук. На рахунок розспівок, починаєм з середини діапазону на одній нотці на всі голосні, важливо слідкувати за диханням, щоб всі голосні були в одній позиції та бажано це все робити на одному диханні, перед кожною голосною не брати дихання!!! Це можна співати восьмими тривалостями наприклад у такій послідовності А О У І Е И, можна міняти послідовність. По діапазону рухатися вгору та вниз. Якщо це сопрано то діапазон має бути ля-сі бемоль внизу та сі бемоль-до вгорі, але все в одній манері та якості звуку. Далі переходимо на спів по секундах, по терціях і т.д., потім відпрацьовуємо скачки вгору та вниз. Можна взяти такі склади як Брі, бре, бро. І міняти всі приголосні, дрі...врі...нрі.  Далі скачки можна на «Гей, я гей!». Одну і ту ж вправу співаємо як на форте, так і на піано. Якість звуку на піано має бути така ж як і на форте, тому спів на «правильне» піано  складніший ніж на форте, так як потрібно співати як на форте але стримувати звук за допомогою дихання, так званої опори. Животик при цьому напружується ще сильніше ніж на форте. І ще,що важливо. Низькі нотки не грузити співати легко не придавлюючи, а чим більше йдете на верхні нотки, тим нижня щелепа повинна більш опускатися вниз і при цьому посмішка та верхні зубки відкриті, звук ніби впирається ззаду на корені верхніх передніх зубів. Резонатори. Низ - це грудний більше але в поєднанні з головним, а верхи - це більш головний але не відключаємо і грудний. Диханням користуємося переважно нижньореберним або ще його називають діафрагмальним, ключичне дихання не дає змоги голосу вільно та дзвінко литися, і тоді є відчуття здавленості голосу. Вдихати або носом, або носом та ротом одночасно, якщо плечі під час вдиху піднімаються - це не правильно, повинен працювати нижній прес живота. Звук повинен бути близьким, дзвінким, польотним. На початку навчання можна робити таку вправу для виведення звуку наперед, щоб він не був глибоким - співати нахилившись уперед перед собою, що відчути де повинен бути звук.

 Спів у народній манері є однією з важливих складових частин сучасної музичної культури. Процес освоєння народного вокалу передбачає постійний моніторинг шляхів удосконалення існуючих методичних підходів. В якості одного з ключових аспектів, пов’язаних з оновленням програм виховання виконавців у народній манері співу, є широке залучення інформаційно-комп’ютерного забезпечення. Подібна новація сприятиме розумінню спектральної картини співу, знайомству з різним типами етнічного народного співу, формуванню візуального уявлення щодо роботи голосового апарату. Наявною є потреба створення посібників, пов’язаних з забезпеченням матеріалу для самостійної роботи – поспівками, творами з різних регіонів України та інших країн. Варто також формувати уявлення про можливості застосування народного вокалу в різних стильових напрямках сучасної естрадної музики, що сприятиме актуалізації даної спеціалізації та пробудження інтересу до неї з боку молоді.

 

Література.

  1. Лоцман Р.О. Проблема тлумачення народної манери співу;
  2. https://uk.wikipedia.org
  3. Цюпа Н.П. Специфіка народного вокалу у сучасному мистецькому просторі України;
  4. Г.М. Мурзай. Методика викладання вокалу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

 

doc
Додано
8 січня 2019
Переглядів
5857
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку