Стаття "Іван та Юрій Липи – «самостійники» з великої літери"

Іван та Юрій Липи – «самостійники» з великої літери

Іван і Юрій Липи — за фахом лікарі, по талантам — письменники, і на переконання — «самостійники». В Одесі вони жили 16 років.

Українські націоналісти ХХ століття мали всі шанси залишитися помітними фігурами у світовій історії. Всі вони стояли на позиціях, характерних для європейських прав того часу — націоналізму, консерватизму, яскраво вираженого антибільшовизму. Їх режими, які навіть зараз багато по дурості без розбору називають фашистськими, мали ряд спільних рис.

Історії їхнього життя були дивовижними, кульбіти їх доль з легкістю можуть стати сюжетом для детективів і блокбастерів. На цьому тлі тим більш трагічно те, що біографії цих людей майже не вивчають молоді люди вже нинішньої Незалежної України — часто з тієї простої причини, що «вони не прийшли до влади, значить, не досягли успіху; виходить, нічого обговорювати». Даний підхід позбавлений логіки — історії їх політичних фіаско якраз таки потрібно детально вивчати, аналізувати і робити висновки. Тільки для того, щоб не повторювати тих же помилок зараз.

Тому цим матеріалом я хочу розповісти, ким вони були насправді, ким хотіли стати — і, на жаль, не стали.

Юрій Липа —український, громадський, політичний митець, який прийшов у світ 5 травня 1900 року в Одесі в родині громадського діяча Івана Липи.

З малих років хлопець з родини українських інтелігентів цікавився літературою — особливою його пристрастю була поезія. Юра обожнював українську мову, її мелодійні мотиви.

Не існує даних про військові нагороди Юрія. Їх і не було - хлопець, взявши участь в гарячих сутичках, зрозумів, що це «не його». Його частка вкладати в черепа знання, а не трощити їх. Правильно оцінивши свої здібності, молода людина береться за роботу. Взявши чорнило, Липа починає робити те, що у нього краще за все виходить — творити на папері.

На особистості батька Юрія, Івана Липи, слід зупинитися докладніше. Саме ця людина була тим фактором, орієнтиром, завдяки якому його син став націоналістом. Правда, націоналізм в родині Лип був в якомусь сенсі династичним — їх родовід сходився до козаків, страченим за повстання проти царизму і підтримку гетьмана Мазепи.

Іван Львович Липа народився 24 лютого 1865 в місті Керч — український, громадський, політично-державний діяч, письменник, літературний критик, медик.

Син простих міщан. Здобував освіту в школі при грецькій церкві, закінчив її в числі кращих учнів з чудовим знанням грецької мови. З 1880 по 1888 продовжував навчання в Керченській чоловічої гімназії, яку також закінчив з блискучими показниками.

З 1888 навчався на медичному факультеті Харківського університету.

Як би там не було, ім’я Івана Липи було відомо в країні ще до проголошення УНР. Саме він в 1891 році, спільно з «самостійниками» Борисом Грінченком та Миколою Міхновським організували таємне «Братство Тарасівців». Був автором програми Братства — створення незалежної України. Це об’єднання, що поширює пропаганду, згідно з якою українська нація мала право на самостійність, було розгромлено жандармами. Як один з організаторів старший Липа потрапив до в’язниці, де пробув більше року.

Після цього, перебуваючи під постійним наглядом влади, Іван нібито намагається «розсудливим і кинути свої дурниці». Він стає лікарем, колесить по всій Україні. При цьому не кидає заняття підпільної проукраїнської діяльності. Він пише статті в дрібні українські газети, спільно з дружиною видає книги, заснував видавництво «Одеська літературна спілка», допомагає колишнім соратникам. І, звичайно ж, створює сім’ю, в якій прищеплює своїй дитині просту ідею про неминучість повної незалежності України. У 1902-1918 роках жив у Одесі, займаючись лікарською практикою.

З проголошенням УНР товариші про нього не забули. Іван Липа отримав посаду, яка змусила його переїхати з провінційної Одеси в столичний Київ — він став міністром релігії республіки. Як член комісії взяв участь в складанні першої Конституції. Після розгрому країни був міністром охорони здоров’я УНР у вигнанні. Через переслідування комуністів втік до околиці Львова. Там, внаслідок тиску місцевої поліції, змушений був займатися лікарською практикою таємно. Розлучені з сином і дружиною, помер в 1923 році, так і не дізнавшись, що зробив його син — і як жорстоко доля обійшлася з родом Лип.

Автор віршів, нарисів, оповідань. У його літературному доробку патріотична лірика «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов» і багато іншого. Про нього часто писали, наприклад, «Свічадо незгасний» видавництво «Чорномор» 1924 р.

Вертаючись до його сина, згадаймо, що з літа 1919 року Юрій Липа навчався на юридичному факультеті Кам’янець-Подільського університету. Під натиском Червоної Армії, восени 1920р. із батьком емігрував до Польщі, де жив в Познані, Львові та Варшаві.

У 1920-х роках брав участь в діяльності Спілки української молоді, організації літературного об’єднання «Сонцесвіт». Пізніше завершив навчання на медичному факультеті Польського університету в Познані, пізніше стажувався в Данцигу [3].

З початку 1930-х років займався лікарською практикою у Варшаві. Будучи активним учасником українського громадсько-політичного життя, проводив націоналістичну пропагандистську роботу серед українських студентів, брав участь у створенні науково-аналітичних і видавничих структур близьких до націоналістичних організацій.

З початку 1930-х років займався літературно-публіцистичною діяльністю.

Найбільша заслуга Юрія Липи в тому, що він раніше за інших зрозумів, наскільки важливо для майбутньої України, якщо вона хоче бути сильною, звертати увагу на геополітику. Письменник, спираючись на досвід молодості і тісне спілкування з іноземцями в еміграції, формують свою власну геополітичну концепцію розвитку Української Держави.

У 1942 році Липа навіть їздить до рідної Одеси, прикидаючи, коли можна буде набирати студентів з української молоді. Побачене кидає у сильну депресію — поблизу війна не виглядає як в газетних вирізках. У цей момент в психології письменника відбувається перелом. Він нарешті приходить до розуміння, що вирішити державні справи одними текстовими прокламаціями неможливо. І Вермахт, і Червона Армія немов біси ґвалтують українську землю; вони зацікавлені в усьому що завгодно, але тільки не в незалежній Українській Державі.Липа вирішує діяти.

На початку 1943 року він залишає польську столицю заради містечка Яворів на Львівщині. Там Юрій відкидає в бік принципи освіти — в першу чергу він робить те, що необхідно в даний військовий момент. Іронічно, але в першу чергу на фронті він отримує визнання не як письменник, а як медик. За роки практики він отримав безцінний досвід, яким тепер з радістю ділиться з новобранцями. У складі Української Повстанської Армії Липа готує кадри, які врятували не одне людське життя.

Достовірність подібних оповідань викликає сильні сумніви, але одне безсумнівно — Липа дійсно стрімко завойовував авторитет серед солдатів і простих українців. Все життя працюючи на благо нації пером, тепер він взяв в свої руки зброю. На жаль, Юрій занадто пізно зрозумів, що хороша національна ідея не є гарантією створення міцної державності.

Зацікавилися ним і червоні, від яких вирватися мислителю не пощастило. З цього моменту філософу був підписаний смертний вирок. Червоним було плювати, скільки той написав книг і скількох людей поставив на ноги; для них він був ворогом, причому вельми небезпечним, якого в результаті закатовано в с. Бунів Яворівського району на Львівщині. НКВД-исти не повернули навіть його труп — тіло знайшли односельці на найближчому пустирі тільки на наступний день.

Так обірвався шлях людини, яка все життя був мислителем, а не бойовиком; який вірив в силу слова, а не силу кулі. Імена його вбивць залишилися невідомими, їх не покарали.

Іван та Юрій Липи рішуче відрізнялися від багатьох націоналістів свого часу. Вони не влаштовували гучні марші в містах; не розстрілювали ворогів із засідки; не організовували акції залякування. Вони займалися просвітницькою діяльністю, вважаючи, що ідеологію повинні писати одні, а втілювати її — інші люди. І лише в момент найвищої небезпеки для нації вони відкинули цей принцип в сторону, самі вирішивши діяти, не перекладаючи відповідальність на інших. На жаль, це рішення дещо запізніло.

Життя і смерть Юрія та Івана Липи повинна бути грізним попередженням для майбутніх поколінь — вкрай важливо в критичні моменти займатися спільною справою, а не намагатися розвивати націоналізм автономно, ділячи його на «вуличний» та «книжковий». Тільки поставивши досвід письменників на службу пропаганді акцій прямої дії, ми, як націоналісти, матимемо можливість прийти в своїй діяльності до успіху.