Стаття "Компетентнісний підхід у сучасній освіті: потреби змін і досвід їх впровадження в Європі та Україні"

  Компетентнісний підхід  у сучасній освіті: потреби змін і досвід їх впровадження в Європі та Україні

Сучасний світ  динамічний. Інтенсивність його розвитку пов’язана із стрімким технічним прогресом, властивим інформаційному суспільству. Зміни охоплюють усі сфери життєдіяльності людини. А, отже,  й освіту, котра  є основоположним компонентом суспільного прогресу.

  В нашій державі триває процес реформування системи освіти. Нова українська школа покликана змінити не лише підходи до навчання, а й саму сутність цього процесу.  В основу модернізації покладено компетентнісний підхід у навчально-виховному процесі.

  Цей підхід вже успішно реалізується і стає не перспективою, а реальністю сучасної освіти.  НУШ  продемонструвала  успішну реалізацію концепції модерної  української школи.

  Біля витоків компетентнісного навчання та виховання стояли  такі фундатори української педагогічної науки як  В. Сухомлинський та А. Макаренко. Саме їм належать ідеї поєднання навчальння з  повсякденною практичною діяльністю, формування ціннісного ставлення до праці, розвиток соціальних навичок.

  Тому реформування сучасної освіти – це поєднання наявного педагогічного досвіду з новими тенденціями та потребами, обумовленими модернізацією завдань та змісту освіти.

  Ось чому сьогодні відбувається переосмислення основних педагогічних ідей та стратегій  з точки зору компетентнісного підходу в освіті. Формування компетентностей здійснюється засобами змісту освіти, що проходить через усі  навчальні предмети. Це дає можливість зосередитись на реалістичних, діяльнісних та соціально значущих цілях навчально-виховного процесу з одночасним розвитком особистості та задоволенням запитів кожного учня. При цьому особлива увага приділяється результатам навчання, які полягають не в сукупності засвоєних знань, а  в здатності учнів діяти в різних, у тому числі проблемних ситуаціях.

Тобто сучасна школа має дати дитині вміння застосувати набутий досвід, вміння вчитися та успішно діяти в різних галузях через роботу в команді.

Отже, завдання компетентнісного підходу до навчання і виховання полягає в тому, щоб підготувати дитину до життя через розвиток її  творчих та інтелектуальних здібностей. Але найголовнішою метою є практичне застосування набутих знань та досвіду

Актуальні дослідження.

Упровадження компетентнісного підходу в навчально-виховний процес переакцентовує увагу зі знаннєвої моделі освіти на компетентнісну. Що це означає на практиці? Визначальну роль відіграватиме не сума знань, отриманих дитиною протягом навчання в школі, а її готовність до дорослого життя, здатність застосувати набуті знання та навички, спроможність навчатися впродовж життя.

Теоретико-методологічні основи впровадження компетентнісної освіти дістали своє відображення у працях багатьох дослідників, теоретиків та практиків педагогічної науки. Так, Н. Бібік сформулювала причини необхідності реформування української школи через надлишковість знань, їх розірваність та слабкий зв’язок з дійсністю. Вона висловила думку, що саме компетентнісний підхід до навчання та виховання дозволить подолати неузгодженість між складом і актуальністю змісту освіти.

Актуальними проблемами школи та шляхами її реформування через впровадження компетентнісного підходу на пострадянському просторі займалися І. Агапов, С. Бондар, В. Болотов, І. Єрмаков, І. Зимня, О. Овчарук, О. Пометун, О. Савченко, В. Сєріков, С. Трубачова, Г. Фрейман, А. Хуторський, В. Циба, С. Шишов. Їхнє бачення та тлумачення понять «компетентність», «компетенція», ключова компетенція» дещо відрізняється від трактування їх європейськими колегами.

У працях І. Єрмакова, О. Ляшенка, О. Овчарук, О. Пометун, І. Ящук, присвячених проблемам упровадження компетентнісно орієнтованого навчання, формування у випускників шкіл ключових компетентностей розглядається як інноваційна педагогічна діяльність. Завданням такої діяльності вони вбачають сприяння соціальній адаптації учнів, становленню їх особистості, що здатна бути суб’єктом і проектувальником свого життя.

І. Родигіна вважає, що для якісної реалізації компетентнісного підходу необхідна екстраполяція його ідей на педагогічний процес. Оскільки особливістю компетентнісного підходу є нова мета навчання, необхідною є адаптація до неї всіх компонентів навчального процесу.

В. Луговий акцентує увагу на системоутворювальній ролі компетентностей у проектуванні освітніх програм та організації навчального процесу. Тобто мова йде не про суму знань, якою оперує педагог у своїй діяльності, а про задоволення потреб того, хто навчається, тобто дитини. При цьому головна увага приділяється результату навчальної діяльності, а не самому процесу навчання.

Л. Сохань та І. Єрмаков висунули і обгрунтували концепцію педагогіки життєтворчості. Вони визначають життєву компетентність як знання, уміння, життєвий досвід, необхідні для розв’язання життєвих проблем, продуктивного здійснення життя як індивідуального проєкту особистості.

 Важливу роль у впровадженні компетентнісного підходу у вивченні суспільних дисциплін відіграють праці К. Баханова, Г. Фрейман,  О. Пометун.  Вони визначають та обґрунтовують основні підходи до проектування й розроблення підручників з історії в контексті поєднання діяльнісного і компетентнісного підходів. Вважають, що весь процес навчання в цій парадигмі відбувається тільки шляхом активної пізнавальної діяльності дитини, переважно самостійної, на тому рівні, якого потребує саме конкретний  учень. Зміст навчання має становити не система знань (ідеї, теорії, інша наукова інформація), а система дій і знання, що забезпечують опанування цієї системи, результатом чого є формування та розвиток ключових (базових, основних) і предметних компетентностей учня.

 Багато  сучасних дослідників звертаються до творчого доробку класиків української педагогіки А. Макаренка та В. Сухомлинського, котрі були прихильниками педагогіки дії, поєднання навчання з щоденною діяльністю, виховання поваги до праці.

Так, Б. Дьяченко визначив перспективні напрями осмислення компетентнісного підходу до якості освіти на завсадах ідей В. Сухомлинського. Науковець вважає, що спадщина  В. Сухомлинського дає можливість визначити дидактичний регламент формування та розвитку загальнонавчальних умінь, основних позицій змісту, форм, методів та організації діяльності педагога.  Серед важлиіих ідей є необхідності навчити дитину самостійно мислити. А вартість здобутих знань вимірювати  їх практичним втіленням.

 «Мислення, -  вказує В.  Сухомлинський, - починається там, де у школярів з'являється потреба відповісти на питання, і треба спеціальними педагогічними засобами викликати цю потребу..» В. Сухомлинський не встановлював кордонів між

методами виховання. У будь-якому діянні він виділяв як необхідне розумовий розвиток, працю, виховання моральне, естетичне, екологічне, вивчення й урахування індивідуальних і вікових особливостей дітей, взаємини родини та школи, педагогічну майстерність учителя. А моральне виховання він вважав однією з найголовніших сфер розвитку людини.

  Т.Дмитренко та О. Крамарева акцентують увагу на ідеї А. Макаренка щодо включення учнів у виробничу діяльність з метою застосування одержаних знань та виховання ціннісного ставлення до праці.

А. Макаренко у своїй діяльності впроваджував педагогічну практику, яка була спрямована на формування соціальної компетентності вихованців,  позитивного способу життя та сприятливого психологічного мікроклімату колективу. Він також формував навички фінансової грамотності, готував до дорослого життя та навчав, як його планувати, надаючи при цьому можливість реалізувати право вибору в задоволенні власних потреб.

 Отже, ми бачимо практично ті ключові компетентності, що їх сьогодні впроваджує Нова українська школа. Саме тому процес реформування системи освіти має стати поєднанням існуючої педагогічної думки та практики з модерними можливостями та реаліями сучасності.

          Світовий та європейський досвід.

Американський філософ Елвін Тоффлер, аналізуючи феномен трансформації сучасних суспільств, сказав: «Світ, який швидко утворюється від зіткнення нових цінностей і технологій, нових геополітичних відносин, нових стилів життя й засобів сполучення, вимагає абсолютно нових ідей і аналогій, класифікацій і концепцій»

Дійсно, в умовах таких стрімких змін, свідком яких був сам Тоффлер, який прожив солідне життя (1928-2016 рр.) та мав нагоду побачити усю динаміку руху людства у ХХ - на початку ХХІ століття, очевидною стала потреба суспільства в якісно нових – творчих, креативних, нестандартно мислячих особистостях.

О. Овчарук, досліджуючи та аналізуючи досвід зарубіжних країн, прийшов до висновку, що в Європі та світі ведеться активна дискусія щодо того, як розвинути в людини необхідні знання та вміння для забезпечення її гармонійної взаємодії  з технічним суспільством, що швидко розвивається. Динаміка змін подекуди є такою стрімкою, що оновлення інформації та її нагромадження, розвиток технологій, організаційні зміни зумовлюють потребу гнучко й швидко адаптуватися до нових реалій.

У чому ж причини таких швидких змін? Вчені визначають їх у збільшенні швидкості подвоєння результатів наукової діяльності людства. Якщо у ХХ столітті вона вимірювалась приблизно 10-ма роками, то для ХХІ століття характерна швидкість модернізації 1,5-4 роки. І тому ефективними є ті держави, які йдуть в ногу з часом, встигають за розвитком нанотехнологій.

Гарантом якості розвитку зарубіжних країн є узгоджена взаємодія системи освіти, науки та ринку (економіки), а також у тому, що західна система освіти побудована на компетентнісній основі.

Саме філософія освіти у розвинених країнах дає правильний напрям розвитку економіки, науки та інших сфер життєдіяльності суспільства.

Компетентнісний підхід грунтується на таких поняттях, як «компетенція», «компетентність». Термін «компетентність» походить від латинського «competо» - домагаюсь, відповідаю, підходжу. Його почали вживати у 60-х роках ХХ століття у США, Великобританії й Німеччині під висловом «компетентнісна освіта», що означало досягнення певного освітнього результату.

      Хоча потрібно зауважити, що немає одностайності серед учених ні у визначенні понять «компетенція», «компетентність», ні у переліку «ключових компетентностей».  На думку О. Пометун це пояснюється тим, що суспільство й економіка не хочуть говорити мовою дефініцій освіти,  а педагогічна наука не готова  запропонувати понятійного тлумачення ще не осмисленого нею результату освіти.

  Міжнародна комісія Ради Європи у своїх документах розглядає поняття компетентності як загальні або ключові вміння, базові вміння, ключові кваліфікації, ключові уявлення або опорні знання.

  Ще у 1997 році група експертів з різних галузей започаткувала у рамках Федерального статистичного департаменту Швейцарії та Національного центру освітньої статистики США й Канади програму  «Визначення та вибір компетентностей: теоретичні та концептуальні засади». Метою створення програми стало узагальнення досвіду багатьох країн щодо відбору та подальшого розвитку ключових компетентностей.

  Але у багатьох західноєвропейських країнах є свої критерії основних «умінь широкого спектру», які необхідні кожній компетентній людині для її життєдіяльності.

  Наприклад, Німеччина виділяє такі компетентності: інтелектуальні знання, навчальна компетенція, соціальніта методололгічні компетенції та ціннісні орієнтації. Австрія – предметну, особистісну, соціальну, методологічну компетенції. Нідерланди – здатність до самонавчання, вміння обирати напрямки розвитку, діяти у різних ситуаціях, застосовувати різні альтернативи для виконання дії, грати різні ролі, розв’язувати проблеми. Бельгія – соціальні компетенції, комунікативні, вміння співпрацювати, опанування ІКТ, компетенція у розв’язанны проблем, самокерування та саморегуляція, уміння критично мислити. Фінляндлія – пізнавальні компетенції, уміння оперувати знаннями в умовах змін, особистісні та творчі компетенції, адміністративні та стратегічні компетенції та уміння діяти паралельно за різними напрямками.

  Отже, світовий та європейський досвід впровадження компетентнісної освіти показує нам, що немає точних визначень та рецептів. Є лише суспільний запит на зміни та особливості кожної окремо взятої країни, яка сама визначає перелік найголовніших компетентностей  та обирає стратегію розвитку з урахуванням потреб часу, динаміки розвитку економіки та суспільства.

Законодавча база реалізації концепції  компетентнісного підходу в українській освіті.

Для визначення загального й індивідуального у змісті компетентнісної  освіти слід відрізняти здавалося б на перший погляд синонімічні поняття «компетенція» та «компетентність».

Компетенція – це відчужена, наперед задана вимога (норма) до освітньої підготовки   учня.

Компетентність – оволодіння, володіння учнем відповідною компетенцією, що включає його  особистісне ставлення до неї та предмета діяльності. Тобто компетентність – це особистісна якість або сукупність якостей учня, що вже відбулася, і мінімальний досвід діяльності в заданій сфері здобуто. Поняття компетентності включає не лише когнітивну, а й мотиваційну, етичну, соціальну та поведінкову. Отже,  компетентність є  особистісним відображенням кожного учня.

Пріоритетність компетентнісного підходу в організації навчально-виховного процесу визначена у прийнятих урядом України нових нормативно-правових документах таких, як Державний  стандарт базової і повної загальної середньої освіти, Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 р.

Зокрема, Національна стратегія визначає кардинальні зміни. Спрямовані на підвищення якості та конкурентноспроможності освіти в нових економічних і соціокультурних умовах, прискорення інтеграції  України у міжнародний освітній простір. Адже компетентнісний підхід  є базовою ідеєю реформування освіти в країнах Європейського Союзу і розглядається як стрижнева конструктивна ідея неперервної освіти – навчання для життя та навчання  впродовж життя.

У Державному стандарті базової і повної середньої загальної освіти зазначено, що  стандарт «грунтується на засадах особистісно зорієнтованого, компентнісного і діяльнісного підходів, що реалізовані в освітніх галузях і відображені в результативних складових змісту базової і повної загальної середньої освіти».

Метою базової середньої освіти згідно з Державним стандартом є розвиток природних здібностей, інтересів, обдарувань учнів, формування компетентностей, необхідних для їх соціалізації та громадянської активності, свідомого вибору подальшого життєвого шляху та самореалізації, продовження навчання на рівні профільної освіти або здобуття професії, виховання відповідального, шанобливого ставлення до родини, суспільства, навколишнього природного середовища, національних та культурних цінностей українського народу.

Також Державний стандарт містить перелік ключових компетентностей:

1) вільне володіння державною мовою, що передбачає вміння:

• здійснювати комунікацію в усній та письмовій формі на основі знання функцій мови, ресурсів (лексики, граматики) і норм сучасної української літературної мови, типів мовної взаємодії, особливостей стилів мовлення інформаційних та художніх текстів, медіатекстів тощо;
• здобувати та опрацьовувати інформацію з різних (друкованих та цифрових, зокрема аудіовізуальних) джерел у різних освітніх галузях і контекстах, критично осмислювати її та використовувати для комунікації в усній та письмовій формі, для обстоювання власних поглядів, переконань, суспільних і національних цінностей;
• відповідально, усвідомлюючи цінність української мови як мови взаємодії на всій території держави, використовувати мовні засоби для досягнення особистих і суспільних цілей у життєвих та навчальних ситуаціях, творчого самовираження;

2) здатність спілкуватися рідною (у разі відмінності від державної) та іноземними

мовами, що передбачає вміння:

• здійснювати комунікацію в усній та письмовій формі на основі знання функцій мови, ресурсів (лексики, граматики) і норм мови, особливостей основних стилів і жанрів мовлення, типів мовної взаємодії;
• здобувати і опрацьовувати інформацію з різних (друкованих та цифрових, зокрема аудіовізуальних) джерел, критично осмислювати її, використовувати в усній та письмовій комунікації для обстоювання власних поглядів, переконань, суспільних і національних цінностей;
• відповідально використовувати мовні засоби для досягнення особистих і суспільних цілей у життєвих та навчальних ситуаціях, творчого самовираження, спираючись на особливості міжкультурної комунікації та досвід комунікації державною мовою;
• відповідно до ситуації ефективно виражати ідеї, почуття, пояснювати та обговорювати факти, явища, події, обґрунтовувати свої погляди та переконання в усній і письмовій формі у різних особистісних і соціальних контекстах (побутових, навчальних, громадських тощо), спираючись на мовний і мовленнєвий досвід, мовні норми у спілкуванні, соціокультурні реалії та особливості міжкультурної комунікації;

3) математична компетентність:

• здатність розвивати і застосовувати математичні знання та методи для розв’язання широкого спектра проблем у повсякденному житті;

• моделювання процесів та ситуацій із застосуванням математичного апарату;
•  усвідомлення ролі математичних знань і вмінь в особистому та суспільному житті людини;

4) компетентності у галузі природничих наук, техніки і технологій:

• формування наукового світогляду;

• здатність і готовність застосовувати відповідний комплекс наукових знань і методологій для пояснення світу природи;
• набуття досвіду дослідження природи та формулювання доказових висновків на основі отриманої інформації;
• розуміння змін, зумовлених людською діяльністю; відповідальність за наслідки такої діяльності;

5) інноваційність:

•                 здатність учня реагувати на зміни та долати труднощі;
•                 відкритість до нових ідей;
•                 ініціювання змін у класі, закладі освіти, родині, громаді тощо;
•                 спроможність визначати і ставити перед собою цілі, мотивувати себе та розвивати в собі стійкість і впевненість, щоб навчатися і досягати успіхів;

6) екологічна компетентність:

• усвідомлення екологічних основ природокористування, необхідності охорони природи, дотримання правил поведінки на природі, ощадливого використання природних ресурсів, розуміння контексту і взаємозв’язку господарської діяльності і важливості збереження природи для забезпечення сталого розвитку суспільства;

7) інформаційно-комунікаційна компетентність: 

• впевнене, критичне і відповідальне використання цифрових технологій для власного розвитку і спілкування; здатність безпечно застосовувати інформаційно-комунікаційні засоби в навчанні та інших життєвих ситуаціях, дотримуючись принципів академічної доброчесності;

8) навчання впродовж життя:

• здатність визначати і оцінювати власні потреби та ресурси для розвитку компетентностей, застосовувати різні способи розвитку компетентностей, знаходити можливості для навчання і саморозвитку;
• спроможність навчатися і працювати в колективі та самостійно, організовувати своє навчання, оцінювати його, ділитися його результатами з іншими, шукати підтримки, коли вона потрібна;

9) громадянські та соціальні компетентності пов’язані з ідеями демократії, справедливості, рівності, прав людини, добробуту та здорового способу життя, з усвідомленням рівних прав і можливостей, що передбачають:

• спроможність діяти як відповідальний громадянин, брати участь у громадському та суспільному житті, зокрема закладу освіти і класу, спираючись на розуміння загальнолюдських і суспільних цінностей, соціальних, правових, економічних і політичних принципів, ідей сталого розвитку суспільства, співіснування людей та спільнот у глобальному світі, критичне осмислення основних подій національної, європейської та світової історії, усвідомлення їх впливу на світогляд громадянина та його самоідентифікацію;
• виявлення поваги до інших, толерантність, уміння конструктивно співпрацювати, співпереживати, долати стрес і діяти в конфліктних ситуаціях, зокрема пов’язаних з різними проявами дискримінації; дбайливе ставлення до особистого, соціального здоров’я, усвідомлення особистих відчуттів і почуттів, здатність дослухатися до внутрішніх потреб; дотримання здорового способу життя; розуміння правил поведінки та спілкування, що є загальноприйнятими в різних спільнотах і середовищах та ґрунтуються на спільних моральних цінностях; спроможність діяти в умовах невизначеності та багатозадачності;

10) культурна компетентність: 

• наявність стійкого інтересу до опанування культурних і мистецьких здобутків України та світу, шанобливого ставлення до культурних традицій українців, представників корінних народів і національних меншин, інших держав і народів;
• здатність розуміти і цінувати творчі способи вираження та передачі ідей у різних культурах через різні види мистецтва та інші культурні форми;
•  прагнення до розвитку і вираження власних ідей, почуттів засобами культури і мистецтва;

11) підприємливість і фінансова грамотність:

• ініціативність, спроможність використовувати можливості та реалізовувати ідеї, створювати цінності для інших у будь-якій сфері життєдіяльності;
•  здатність до активної участі в житті суспільства, керування власним життям і кар’єрою;
• уміння розв’язувати проблеми; готовність брати відповідальність за прийняті рішення;
• здатність працювати в команді для планування і реалізації проектів, які мають культурну, суспільну або фінансову цінність, тощо.

Отже, новою стратегією української освіти має стати підготовка дитини до життя,  здатність навчатися впродовж життя, працювати в команді, генерувати та втілювати ідеї, проектувати власний шлях.

                   Список використаних джерел

1. Дьяченко Б. Василь Сухомлинський у діалозі з компетентнісним підходом / Б. Дьяченко // Освіта на Луганщині. – 2008. – № 29. – С. 13–16.

2. Дмитренко Т. Г. Педагогічна спадщина А. С. Макаренка у виховній системі приватної школи (з досвіду роботи ПНВК "Паросток") / Т. Г. Дмитренко, О. В. Крамарева // Витоки педагогічної майстерності. Педагогічні науки. – Полтава, 2008. – Вип. 4. – С. 227–234.

3. Химинець В. Компетентнісний підхід до професійного розвитку вчителя [Електронний ресурс] / Химинець В. – Режим доступу : http://zakinppo.org.ua/2010-01-18-13-44-15/233-2010-08-25-07-10-49.

4. Глузман О. В. Базові компетентності : сутність та значення в життєвому успіху особистості / О. В. Глузман // Педагогіка і психологія. – 2009. – № 2. – С. 51–61.

5. Компетентнісний підхід у сучасній освіті : Світовий досвід та українські перспективи / за заг. ред. О. В. Овчарук. – К. : К.І.С., 2004. – 112 с.

6. Луговий В. І. Європейська концепція компетентнісного підходу у вищій школі та проблеми її реалізації в Україні / В. І. Луговий // Педагогіка і психологія. – 2009. – № 2. – С. 13–26.

7. Локшина О. І. Європейська довідкова система як інструмент упровадження компетентнісного підходу в освіту країн – членів Європейського Союзу / О. І. Локшина // Педагогіка і психологія. – 2007. – № 1. – С. 131–142.

8. Родигіна І. Компетентнісно спрямований педагогічний процес [Електронний ресурс] / І. Родигіна.  – Режим доступу : http://osvita.ua/school/theory/1963.

9. Хоружа Л. Л. Компетентнісний підхід в освіті: ретроспективний погляд на розвиток    ідеї /  Л. Л. Хоружа  // Педагогічна  освіта :  теорія  і  практика :  збірник  наукових праць   –  К. :  КМПУ  імені Б.Д. Грінченка, 2007. – № 7. – (Серія "Психологія. Педагогіка"). – 202 с.

10. Компетентнісний підхід у сучасній освіті : Світовий досвід та українські перспективи / за заг. ред. О. В. Овчарук. – К. : К.І.С., 2004. – 112 с.

Підготувала Клочко А., вчитель історії Нетішинського НВК