Стаття. " На підступах до столиці ", Сивура М.Г.

НА ПІДСТУПАХ ДО СТОЛИЦІ

Живі спогади історика,очевидця  Марії Сивури.

Проснулася рано…Читаю вранішні молитви щодня,п’ю пігулки, роблю зарядку, потім маленький сніданок ( petite dejeuner) щоб заїсти ліки. Включаю телевізор о 7 годині ранку і стою мов натягнута струна. Війна!!! Не вірю. Переключаю інші канали. Скрізь чую “спецоперація”. Іду до сина в його кімнату, відкриваю двері, а він дивиться на мене, я не можу вимовити це слово, голос тремтить… війна:»Синку, на нас напала РФ, - сльози самі течуть». В голові рояться різні думки. Що найперше потрібно зробити. Дзвоню подрузі Раїсі Погрібній і ми йдемо в магазин купити хліба. Його вже ніде не було. Купили сольоного печива та солодкого, сухарів…Всі якісь на вулиці схвильовані, задумливі, що нас чекає? Як будуть поводити себе московити?

Світло було до 26 лютого. Дивились із сином новини цілодобово…”Гарних словечок” про наших сусідів із сином не добирали. Чого ви прийшли до нас ” руській мір?”: денацифікація, демілітаризація, шукають біологічні лабораторії, хочуть визволити нас від бандерівців, знищити керівництво “хунту”…Чуємо по ЗМІ цей словесний понос від ворога.

28 лютого – 5 ий день війни. Вибухи в Бородянці…горить нафтобаза, великий чорний дим застилає все небо із Заходу. Читаю молитви, псалми 26, 50, 90…

1 березня – 6 ий день війни. Літають реактивні літаки над нами. В Гостомелі йдуть важкі бої. В Мироцькому кулеметні черги о 10-50 год. Скрізь горить, палає, чорний дим піднімається до небес, вибухи, вибухи. Все це бачиш із вікон, коли дивишся на Варшавку, а також із двору, де можеш побачити школу -1, садочок, житлові будинки.

2 березня, 7-ий день війни. В Немішаєве немає світла, води, тепла. В квартирі холодно, бо котел включається від електрики. О 8-30 год літали літаки винищувачі, чути вибухи. З 9 – 9-40 год страшні вибухи, обстріли, автоматні черги. Горить в Гостомелі, Микуличах (Старе село), за коледжем у Мироцькому. В цей день ворог з’явився в Немішаєве. Вибухи цілодобово: палає, горить, світиться, летить, свистить, гримить…Ворог так швидко здійснив вторгнення через сусідню державу Білорусію, яка заявляла, що в Україну можуть прибути тільки трактори. А ми їм вірили.

Вийшли із сусідами на вулицю і дивимось на Варшавку, стоїмо біля аптеки (Інни Василівни). Їдуть ”визволителі’’ на танках, БМП  з обох боків по 4-5 чоловік. Всі з автоматами повернуті в наш бік і спостерігають за нами. Їдуть в напрямку Кічеєве, Ворзеля на Київ. Ворог зробив базу-штаб у моєму коледжі і їздили в селищі Немішаєве через лікарню, буд. Заводська 47-В, вул..Затишна, біля содочка, через двір школи -1, а потім по вул.. Заводський до станції, через пішохідний прохід, на Сєтку, інші села…Стріляли куди хотіли і як їм заманеться.

Мій рідний Немішаївський фаховий коледж окупований ворогом – рашистами, московитами, по іншому я їх не називаю. Він став їх військовим штабом. На першому поверсі адміністративного корпусу окупували майже всі кабінети. Техніка ворога стояла по всій території коледжу, багато її було на стадіоні, від 100-150 штук: танки, БМП, бензовози, грузові автомобілі…Рашисти постійно роз’їжджали по селищу, Микуличі, Мироцьке, Дуброва, Козинці…Весь час хотіли прорватись на Ворзель, Бучу, Ірпінь… до Києва. Кожний день більше місяця гули танки, машини, вибухи ракет, снарядів, кулеметні черги..Вночі все небо палало всюди, все це перед  твоїми очима і ти не знаєш, чи доживеш до ранку.

В гуртожитках  №1, №3,№4  НФК в підвальних приміщеннях перебувало до 300 осіб, з них – більше півсотні дітей: директор коледжу Альохін Володимир Ілліч, його сім’я, викладачі, студенти, працівники і місцеві жителі навколишніх сіл. Всіх прихистили. На вулиці готували їжу, всі хто міг, допомагали продуктами, водою, медикаментами, дровами…Вони всі були заручниками ворога.

Після визволення Немішаєве ЗСУ, коледж було важко впізнати, скрізь сліди гусениць, бронетехніки. Повно бруду, поламано, перевернуто, побито все,  що могли і хотіли окупанти. В більшості аудиторій все розбите, як після шторму: двері, меблі, шафи, вікна, комп’ютери, оргтехніка , а багато чого вони вивезли з собою. На підлозі повно сміття, папери  всі розкидані, квіти пропали…Дивитись на все це було просто моторошно!!!

5 березня рашисти вдарили по моєму будинку вул..Заводська 47-А( у 4 під’їзд, 5 поверх), пошкодили дах і балкон квартири Куценко М.Д., а також вгатили у двері іншого будинку по вул.Затишна, це наш двір. Двері вилетіли, а осколки поранили жінку в груди. Вибух був такої сили, що ми з сином подумали, що нашого будинку немає. Ми зразу із сином вибігли із будинку і спустились у підвал, що в 3 під’їзді. Декілька годин сиділи там. Нас було багато і там тихо було. Роїлись думки, що нас може тут завалити і вже ніхто не зможе нас врятувати.

Звірі, нелюди!!! Стріляють по житлових кварталах. Їздять по селищу  день і ніч, гул такий від бронетехніки, що вуха закладає. Їздять між будинками, лікарнею, школою, садочком , прикриваючись людьми, як живим щитом. Ось такі вояки, ці рашисти.

Бабахнуло по буд. Заводська 47-Б , 1 під’їзд, 4 поверх. Це квартира молодої сім’ї, Дутки Віктора. Він прибіг весь блідий, обличчя і одяг у крейді, його всього трусить. Сказав, що снаряд влучив у його квартиру, кухня повністю зруйнована. Їдучи з коледжу в центр селища, окупанти сильно пошкодили буд. Заводська 47-В 4-5 поверхи, лоджії, вікна. В цьому будинку живе моя племінниця Валентина, яка евакуювалася до Києва, а потім до Тернополя. Під ці вибухи пішла подивитися її житло. Слава Богу квартира ціла.

Майже кожний день ходила під обстрілами подивитися подругу Раїсу Погрібну. Вона живе одна в квартирі на 7 поверсі вул.Гагаріна – 4 ( за ” Затишним домом’’). В будинку жителі боялися перебувати, він стоїть високо над яром і дивиться на с.Микуличі, Варшавку. Всю окупацію Раїса жила в підвалі слідуючого будинку.Там перебувало багато людей, ночували, ховалися від вибухів: Резнік Олексій Дмитрович, Таїсія Григорівна, їх діти… В підвалі легше бути, бо вибухів і гуркіт танків майже не чути.

Ми з сином жодного разу не ночували в підвалі, часто ховалися в них, коли летіли снаряди і ми перебували на вулиці. Спали завжди вдома. Засинала пізно, бо вибухи не давали спати, молилася, просила Всевишнього і всі небесні сили врятувати український народ. ЗСУ, Україну. Весь час, день і ніч – молитви. Яка там ніч? Спати було неможливо. Прикриваєш голову ковдрою, щоб не чути гуркіт, вибухи…Ходиш по квартирі, темно, але у вікнах палає від снарядів, ракет. Спостерігаєш за Варшавкою, коледж, Микуличі, Мироцьке, Гостомель… Рахуєш ці снаряди, а їх стільки, що мізки киплять. Скільки ж ми їх виробили в СРСР?Скільки їх виробила рф за 31 рік нашої незалежності? Летять смертоносні снаряди, ракети, бомби, кулі…

Дивлюсь на коледж, в який протоптала стежку на роботу 38 років, а там рухаються ворожі постаті та техніка і такий біль в серці, а сльози течуть, течуть…Нелюди ходять і топчуть, руйнують мою  рідну українську землю! Рашисти, нацисти!!!

Бабахнули в заводський садочок, що біля школи -1. Правда, снаряд вдарив в землю недалеко від будівлі, повилітали вікна, а також всі вікна у під’їздах буд. Заводська -46.

Почалося найбільше страждання – холод. Не топиться в будинках з 26.02. Холод сковує все тіло. Нічого не відчуваєш, треш руки, ноги, тягнеш на себе все, що може тебе зігріти. Спиш у верхньому одязі, курточка, шапка, зверху покриваєш голову  пуховою хустиною, три простирадла…Нічого не допомагає. Встати з ліжка не можеш, тіло робиться дерев’яним.

4 березня  озброєні рашисти перед нашими вікнами розбили двері магазина «Анді». Виносили оберемки пакунків. Потім розбили вікно магазина ”М’ясо’’. Московит виніс звідти великий пакунок. Далі розбили двері магазина ’’Вітамін’’,  три рашисти, понесли мішки картоплі. А в Гостомелі йде запеклий бій, бомбили з 12– 18 год. Часто прилітали ворожі гвинтокрили. Московити виїхали з коледжа о 15.00 год. в напрямку станції селища.

Вночі 5 березня – тихо!!! Якось аж дивно. Зранку бомбило з півдня Ворзеля. До нас прийшли племінниця Валентина з чоловіком Віктором, принесли воду. Просили виїхати до Києва. Син відмовився. По воду син Роман ходив у приватний сектор, але там було небезпечно, бо весь час їздили москалі.

6 березня цілу ніч ворог гатив по Гостомелю з 12.00 – 6.00 год. Зранку пішов маленький сніг. Під Хмільним , в тому напрямку, був бій. 17 одиниць ворожої техніки поїхали з ’’Фори’’ на станцію. Після обіду було тихо. Моя подруга Раїса попросила юнака зарядити в машині мій мобільний.7 березня ніч була тихіша. О 8-45 год. через наш двір поїхали 14 штук бронетехніки ворога, а з коледжа о 9.50 год виїхало 34  до Біохімзаводу.Так ворог наматував кола цілий день по селищу. Над Гостомелем 4 гелікоптери о 15.00 год.

8 березня випало багато снігу, скрізь біло, -1 морозу. У квартирі + 10 градусів. Відключили газ. А сьогодні 8.03. Їжу не приготуєш. Цілу ніч бомбили Гостомель, все небо палало, дуже часто літали сигнальні ракети різних кольорів: червоні, зелені, жовті. В 11-30 год. знову колона ворожої техніки: танки, БМП, 2 бензовози, 4 грузові… і  ’’екскурс’’ по вулицях селища, який приносив щоразу руйнування жител мешканців. О 23.00 декілька великих вибухів. Подзвонив син Сергій, що вони з дружиною Лідою, моєю онукою Євеліною виїхали з с.Микуличі в Тетіївський район до кума Кулаєва Сергія, південь Київщини. До мене він не міг додзвонитися, у мене був розряджений телефон. В цей день була евакуація. Людей і машин у дворі ставало все менше і менше. Молилася, щоб сім’я сина доїхала живою. Пізно вночі син додзвонився до мене. Все добре, але дорога була важкою. Рашисти обстрілювали колони. Перевіряли на блокпостах. Машину Ісаєнко Галини обстріляли, вбили чоловіка, а її поранили.

9 березня ніч була тихіша, -5 морозу. Вранці йду у двір по гарячу воду. Наші чоловіки біля самого будинку розпалили багаття і готували чай, сніданок: Панасенко Віктор, Карпенко Юрій, Чайка Анатолій. Всі з мого будинку. Вони залишилися стерегти квартири і нікуди не виїхали. Постійно перебували на морозі, готували їжу, прибирали в дворі скло, яке повилітало з вікон після вибухів. Спали в квартирах, де було +3, +4 градусів. Обличчя і руки обвітрені, бурякового кольору, губи потріскані…У дворі залишилось з десяток людей, машин вже не було. Всі евакуювалися.

10 березня ніч була важка, звуки війни були дуже сильними. Сну не було. Задрімала лише під ранок, а проснулася о 8-30. Встати не змогла. Холод страшний. Не можу поворухнути ні руками, ні ногами. Заставляю себе встати і чуть не впала. Зайшов син Роман. Подивився на мене довго і промовив, що підемо в Микуличі. Почали збирати продукти, одяг, медикаменти…В обід вирушили в дорогу, яка буде небезпечною. Пішли через будинки, ’’Затишний дім’’, вул..Шевченка. спустилися в яр, через річку Топірець. По Царському селі довго блукали між будинками, бо летіли снаряди весь час, чекали поки стихне. Часто прислухалися чи не їде бронетехніка. Дійшли до вул.Шляхова(близько біля залізниці), тут живе моя племінниця Ірочка Конишева. Будинок цілий, гавкає собака, п’ять котів на вулиці гріються. Вони виїхали до Києва. Сусід годує собаку. Спускаємося у яр біля с.Микуличі. Цей район раніше ми називали “парники”. Тут зараз виростає новий житловий масив біля вул.Вишнева. Це моя рідна вулиця, де я народилася і тут проживає мій син Сергій. Ми йшли 2 години, а в мирний час до 30 хв. На вулиці жодної людини, в будинках темно, з коменів диму невидно. В центрі села гурчить ворожа техніка. Овчарка Піка чекала нас у дворі два дні, киця Дана теж. Голодні, почали лащитися до нас, раділи.У будинку +5. Пізно затопили опалення дровими, щоб не бачив окупант. У кого бачили дим із будинку, стріляли по даху.

У нас розпочалося сільське життя. Син носив воду із криниці, рубав дрова, але прислухався, чи не їде ворог, розпалював котел. Топили будинок дуже пізно до 12.00-1-00 год. ночі. Їжу готували на вулиці всередині двору біля хліва, ворогу невидно. Йде дощ, сніг, вітер, мороз. Згодом обличчя і руки обвітрені, червоні, потріскані. Насморк у нас не вибував. А витерти носа теж була проблема, бо руки чорні в сажі від каструлі. Сажа прикрашала ніс, щоки,вуха, руки. Вона навіть не вимивалася до кінця. Перший раз суп готували 4 години. Поривистий вітер, який був часто, тушив вогонь. Їжу готували один раз ввечері, а підігрівали вранці. Нам і зараз пахне цей суп димом, дуже смачний, смак неповторний. Хліба не було в окупації. Пекла млинці з муки, вівсянки на воді. Дуже раділи домашнім тваринам, які не відходили від нас. Їли вони все що й ми.

В перший день ми пішли з Романом до мого брата Григорія Примаченка. Він залишився в окупації із сім’єю в селі Микуличі на вул Вишневій -52 А: дружина Тетяна, донечка Світлана і два онуки-двійнята по 10 років Женік і Тетянка. Це був великий героїзм всіх Примаченків. Батьківський будинок стоїть на краю села біля самої залізниці Немішаєве-Тетерів, перша дамба. Тут часто стояла ворожа техніка. Приходили до них, стукали. Бог уберіг! Вони закривали ворота і робили вигляд, що тут ніхто не живе в даний час. Ми так раділи, коли зустрілися. Плакали, ридали, потім сміялися, обнімалися…Родина у нас велика, а в селі залишилися я і брат. Діти були бліді і сковані, мовчазні…Я звернулася до брата, щоб він ненадовго відпускав онуків у двір погратися.

Брат збудував чудову літню кухню, де знаходиться велика піч, а в ній і плита. Натоплять дровима, вода гаряча в чавуні цілий день. На плиті зручно готувати, тепло і затишно, на голову не капає в літній кухні і руки не в сажі, як це у нас було із сином. Невістка Тетяна нагодувала нас гарячим борщем, яким так смакували всі. Особливо раділи, що ми разом.

Щодня після 15-00 год  я ходила до брата із новинами. Вдома син Сергій залишив акумулятор підключений до радіо. Вечері я слухала новини і записувала їх. З великою радістю рідня слухала. Запалювали свічку і так починалися наші вечорниці. Особливо раділи, коли чули про наші перемоги, успіхи ЗСУ. Онуки вчилися в 4 класі і їх багато чого цікавило. Щодня задавали питання: - Коли виник Київ?, -Чому наша столиця називається Київ?, -Від чого пішла назва Русь, Україна?...

У нас ніби був Всеобуч, бо  й старші уважно слухали. Обговорювали все…Діти багато питань ставили і готувалися до слідуючих занять. Ходила до них з обережністю по вулиці. Необхідно було пройти 9 хат вниз до річки, дамби, залізниці. Там міг стояти за рогом ворог, бо коли проїжджає техніка на колесах, то її не чутно. Танка далеко чутно, бо у селі вулиці асфальтовані, окупанти гасали по них цілодобово.

Племінниця і брат спостерігали за ворогом, куди їдуть, що роблять. Світлана бачила на початку березня ( були морози), як рашисти чистили зуби, мили голови в річці. Одягнені легко, на ногах білі легенькі кросівки. Ходили по нашій вулиці, просили одяг теплий, їжу, воду. Дехто давав пледи, яблука, воду з криниці. Андрієнко Олександр говорив, що вони зовсім  молоді, як його діти. Це були буряти, бо вузькі очі, маленькі на зріст, худі. Декілька разів приходили до брата, сусідів. Брат нічого не давав, ховався. Воду дав Андрієнко О., бо колодязь біля дороги. Вони прийшли з автоматами, покидали їх на землю. Набрати води не могли, не знали як користуватися корбою. Сашко показав їм. Приходили просити лопату, але ніхто їм не дав.

Декілька танків ховалися за залізницею в яру, де протікає річечка Топірець, яка бере початок аж із лісу ( три кілометри від села на південь). Там ворог копав окопи. Часто їздили по полях від ферм Немішаївського коледжу до селища в район Сєтки.На ферму приїжджали озброєні, з автоматами і вимагали молока, м’яса. Сюди приходили мешканці  Микулич, Немішаєве, молоко роздавали безкоштовно. Микуляни побрали із ферми корів, годували всі, хто жив на вулиці. Що в кого було, тим годували худобу. Так рятували тварин, а вона платила їм смачним молоком. Нічого не працювало в селі, все було закрито: магазини, аптеки, кав’ярні, базари.

Розбомбили нашу школу в селі, яка мала три приміщення(найстаріша на Бородянщині). Повилітали майже всі вікна у 2, 3 приміщеннях. Поваляли танками красивий металевий паркан, розвалив снаряд вугол і дах 3-го приміщення школи і кухню в 2-му шкільному приміщенні.’’Танцювали “ворожі гусениці по шкільному дворі, все розвернули, змішали асфальт із землею. Страшно!!! Безбожники!!!

24 березня о 15.00 була у брата. Ворог почав бомбити Немішаєве, район Сєтки. Вибухи були сильними, ми всі були в будинку, а брат у дворі. Григорій влетів у хату і з криком всіх нас вигнав до погреба. Стріляли із бронетехніки по будинках немішаївців.

У вихідні дні з племінницею Світланою під вибухами та обстрілами ходили в центр села на стадіон. Тільки там з’являвся зв’язок і ми могли подзвонити рідним, які були в Києві. Повідомляли, що живі та дізнавалися про їх життя в окупації.

27 березня дізналися про страшну звістку. У Микуличах рашисти вбили 5 чоловік за одну годину: дві жінки і три чоловіки. Надія Гончаренко, 1955 року народження, однокласниця мого брата Григорія. Вона вибігла з будинку, щоб побачити, а хто стукає у хвіртку. Її знайшли мертвою у дворі, потім похоронили в городі. Хоронили її тричі. Вдруге на цвинтарі , а після визволення провели ексгумацію і похоронили втретє за православними канонами. Таке в мирний час і не придумав би.

28 березня – визволили Ірпінь. Слава Збройним Силам України!

30 березня рашисти виїхали із Микулич.

1 квітня звільнили 30 населених пунктів Київщини. Вечір був тихий. Під час окупації Немішаївська ОТГ втратила 16 мешканців. В Микуличах загинуло 9 осіб і 2 чоловіки пропали безвісти, а в Немішаєве загинули – 7 осіб.

2 квітня 2022 року – 38 день російсько-української війни. Ніч була тиха. О 10.00 години з племінницею на велосипедах поїхали на стадіон дзвонити рідним. Стадіон знаходиться біля Варшавки. Чуємо гуркіт техніки, крики людей. Це їдуть наші воїни-визволителі, майорять синьо-жовті прапори. По 10-8 воїнів озброєних на кожній бронемашині. Кричимо і ми, махаємо руками, плачемо, обнімаємось, цілуємось всі, хто був у цей час в центрі села. Яка радість!!! Яке щастя!!! Нарешті, ми вільні!. Слава Богу, Вседержителю! Слава ЗСУ!!! Нехай ніколи вже не ступає ворожа нога на мою рідну українську землю!

                                                                                17.09. – 30.12. 2022 року.

                                                                                 Смт.Немішаєве.

           ВП НУБіП України

                                                                        ” Немішаївський фаховий коледж’’

                                                                         викладач історії України,викладач

                                                                         вищої категорії, викладач-методист

                                                                         Сивура Марія Григорівна.