Презентація до уроку "Уроки усної історії. Спогади про війну"

Уроки усної історії. Спогади про війну. До Річниці повномасштабного російського вторгнення в Україну

20 лютого День Небесної Сотні

Історія чи історична пам’ять

Правильно говорити:

ВИКЛИКИ• Маніпулювання історією для виправдання агресії • Нав’язування історичного дискурсу • Гра на незнанні історії і на ностальгії за радянським/ совєтським минулим • Збереження радянських підходів у символічному просторі • Регіональні особливості інтерпретацій історії, відмінності пам’яті • Незавершена декомунізація, непроведена деколонізація, не подолані наслідки русифікації/зросійщення

Правильно говорити:

Перший день великої війни00.50: президент Володимир Зеленський виступив зі зверненням до українців та громадян Росії."Ми точно знаємо, нам не потрібна війна, ані холодна, ані гаряча, ані гібридна. Але, якщо на нас будуть наступати війська, якщо в нас спробують відняти нашу країну, свободу, наші життя, життя наших дітей – ми будемо захищатися. Не наступати, захищатися. Наступаючи, ви будете бачити наші обличчя", – сказав глава держави.

Вступне слово вчителя. Своєю збройною агресією Росія розв’язала першу в XXI столітті континентальну війну в Європі, підірвавши систему колективної світової безпеки, встановлену після Другої світової війни. Світ знову зіткнувся з режимом, який прагне силової ревізії кордонів і прямує до новітнього тоталітаризму. Цей режим назвали «рашизмом» для означення псевдоідеології, замішаної на поєднанні ідей фашизму й більшовизму, нацизму. Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну остаточно зірвало маску з агресивного путінського режиму, що 9 років прикидався «миротворцем» та «третьою стороною» у війні на сході України,

Вступне слово вчителя. Метою російської агресії є не просто загарбання територій, а знищення нашої національної ідентичності, геноцид українського народу. Російська держава й ідеологія рашизму, яку сповідує російський політикум, офіційно заперечують існування українців як окремої нації, а ті, хто не погоджуються з цим, підлягають фізичному знищенню. На тимчасово окупованих українських територіях росіяни повторюють найгірші практики нацизму – масові розстріли, депортації, знущання з цивільного населення, умисне плюндрування та розкрадання приватної власності та цінностей.

Я так хочу додому. Павло Зібров

Буйна Анастасія ,17 років 11.05.2023 Вперше я почула , що може початися війна 23 лютого , коли гуляла зі своїм хлопцем в парку. Він випадково зустрівся зі своїм товаришем на вулиці, і пожартували про те, що це єдина причина, через яку вони не приїдуть завтра на навчання. Потім хлопець провів мене до дому ,і я обійняла його так сильно, як ніколи, відчуваючи занепокоєння, що ми зустрінемося не скоро. Вранці, приблизно о шостій, я прокинулась через дзвінок телефона, і вперше я дізналася що навколо Каховки , особливо навколо Нової Каховки, почалися вибухи. Мені було дуже страшно і ніяково, тому побігла одразу до батьків, які вже не спали. Ми спочатку хотіли виїхати, збирали речі, але передумали, після дзвінка мого дядька, маминого брата , військового, який сказав, що все буде добре. Мені здається, він не міг собі уявити, що таке могло статися, потім він вже не брав слухавку . Першим ділом батьки відправилися до Нової Каховки своєю машиною по продукти. Люди були в паніці, не знали що робити і куди діватися, одна третя населення виїхала одразу, після перших вибухів та впродовж місяця. Каховку взяли дуже швидко, вже після обіду вона була під окупацією. Далі мені дуже боляче згадувати. Я провела в окупації 4 місяці, з 24 лютого до 9 червня була вдома, але дуже багато сталося за той період. Почав вимикатися зв'язок, потім світло. Вперше я дізналася, як можна перемикатися на різних операторів зв’язку, наприклад з Водафон на Київстар, і навпаки. Інколи можливості зв’язатися зі світом не було і 3-4 дні. Тому я знайшла нове хобі - в'язання, хоч якось зайняти себе та не думати про погане. Продукти зросли в ціні , тому моя сім’я закупила борошно, сіль ,цукор, бензин і ліки. Мама самотужки пекла хліб. Підвал в нас був гарно облаштований, все для безпеки: тепло, генератор, їжа ,вода. А дядько ніяк не виходив на зв’язок, весь цей час, ми не знали, що з ним більше ніж місяць. Його не стало в перший день війни , неподалік від Антоновського мосту, що в Херсоні. Як розказували cвідки, він, майор, отримав уламок в ногу, і його просто не довезли до лікарні в Миколаєві. Я вперше зустрілась зі смертю в нашій сім'ї так близько, що це не могло не вплинути на мій моральний стан. В перші місяці війни я не могла себе змусити не плакати перед сном, тому що боялась, що не прокинусь, що в наш дім залетить снаряд чи орки прийдуть. Це було в той час, коли розійшлися світлини з Бучі, що під Києвом. Хотілося бігти звідти, хоч куди, бути в безпеці та забути це, як страшний сон.

Чесноков Іван, 11 клас. 2023, травень. Мої спогади починаються з 21 лютого:“21 лютого 2023 року зателефонував телефон. Знайомий з СБУ сказав мамі, щоб збирали документи та всі необхідні речі, і виїжджали з області до 23 лютого.”Ми зібрали речі, але вирішили залишитися.24 лютого 2023 року, 4 година ранку: пролунав сильний вибух у частині ППО в сусідній Новій Каховці. Мама підійшла, і зі словами: “Війна!!!” почала будити мене. “Я не панікував, я не хвилювався: я взагалі нічого не робив”. Мама з сестрою вирішили піти в банкомат та на базар, щоб придбати все необхідне, бо розуміли що почнеться дефіцит. Уже о 10 ранку російська техніка була на під’їзді. В цей час мій батько летів з Херсона і попав під російський десант біля Олешок. В той час, на Антоновському мосту стояла наша техніка та артилерія. У районі с. Коробки він потрапив на колону нашої техніки, але через, буквально, 200 метрів була російська техніка. Пізніше стало відомо, що там відбувся бій і все було знищено вщент. Настрій, який був протягом всієї окупації можна описати так: “вбити їх!”. Ми ходили на мітинги, по нам стріляли гумовими кулями, тато ходив у нічне спостереження, поки воно було, бабуся гуляла з собаками, а ми вчилися дистанційно. Але у мене ніколи не було паніки, у мене взагалі відбило всі емоції після початку війни. Мама страждала більше всього і ми не думали ще виїжджати, тим не менш нас змусила ситуація. Гауляйтером був назначений Павло Філіпчук, а з ним у нас були з дуже погані відносини. Із-за відомого йому прізвища, маму реально могли “загребти” на підвал. Тому вже 9-го квітня, на свій страх і ризик, ми виїхали через Снігурівський маршрут. Під час виїзду потрапили під РСЗО та проїхали близько 30 блокпостів, але було стільки щастя, коли ми побачили наші ЗСУ.

Мої спогади про окупацію рідного краю  Мій ранок 24 лютого почався о 5:00. Почувши дивні звуки і побачивши яскраве світло з вікна, я прокинулася. Хотілося вірити, що це все сон і я ще досі сплю, проте це все відбувалося наяву. Від нерозуміння ситуації, гучних вибухів і червоного зарева я почала тремтіти. Було відчуття ніби все нереальне. Ніколи в житті не було так страшно, як тоді. Прокинувшись, я побачила повідомлення, що будуть 2 тижні канікули. Мені не було радісно від тих новин, адже причина тих канікул була жахлива. Я написала своїм друзям: хтось, як і я, прокинувся о 5 ранку, а хтось дізнався про вторгнення аж тоді, коли прокинувся, щоб піти у школу. З сім'єю вирішили нікуди не виїжджати, адже кинути все і зненацька було неможливо.   Батьки рано йшли, щоб стати у чергу і купити продукти, ліки, пальне. Люди об'єдналися, роздавали, ділилися, допомагали і підтримували один одного. Деякі скористалися ситуацією і стали мародерити, але злочинці безнаказаними не залишалися.  Через кілька місяців я вже просто звикла. Звикла чути відльоти, прильоти. Звикла бачити по місту техніку, російських військових, прапор росії. Звикла бачити довгі черги, космічні ціни, продукцію з росії. Звикла сидіти без світла, зв'язку, інтернету. Звикла читати новини, обговорювати з друзями ситуацію в місті та в країні загалом. Настільки звикла, що почала забувати те, як раніше все було.  Коли вимикали інтернет, то разом з мамою я ходила до найближчого місця, де працював інший провайдер. Було багато людей, тому інтернет був слабким. Можно було завантажити трохи новин та відписати близьким. Було важче, коли вимикали світло. Всі займатися своїми справами. Я займалася творчістю: малювала, вишивала, плела з бісеру і т. д. Ввечері разом зі сім'єю пили чай та вирішували кросворди з газет.   Виїжджати з міста було важко. Тривога не покидала мене всю поїздку. Було тяжко усвідомити, що виїжаєш на незрозумілу кількість часу, що ще дуже довго не побачиш своє рідне місто і рідних, друзів звідти, що твоє місто може бути зруйноване вщент. В окупації я пробула майже півроку і за цей період побачила, почула і дізналася багато.       Не дивлячись на всі негаразди, я ніколи не переставала вірити, що скоро наше місто знову буде під прапором України!

Спогади. Спогади – дуже міцна річ. Вони можуть нагадати самі приємні моменти в житті, а можуть навпаки – не дати змоги забути жахливе. Я ніколи не думала, що колись буду жити в воєнний час. До 24 лютого все було чудово: мрії, емоції, плани. 23 лютого я святкувала свій день народження – свято було чудове, мене вітали близькі, друзі, знайомі. І раптом ранковий дзвінок від подруги о п’ятій ранку все змінив. Я сиділа в ліжку і ніяк не могла зрозуміти, чи це дійсність, чи це жарт. На вулиці було шумно, їздили машини, швидко пересувались люди, усі розмовляли тільки про одне – ВІЙНА. Постріли, техніка, воєнні - змінили наше життя в Каховці. Друзі почали виїжджати, зв'язок зник, з’явились обмеження від рашистів. Одного разу я зустріла свою знайому, вона разом зі своєю мамою їхали до тата, якого забрали на «підвал», страх за нього і надія на краще була в її очах. Мій тато їздив на роботу, культивувати поля, час від виїзду до приїзду з роботи додому був нескінченним. Одного разу біля татового трактора розірвалась ракета, про цей момент він розповів через деякий час. У перші дні війни, у нашого знайомого вбили дядька – він працював охоронцем на Каховській ГЕС. Звістки про загибель знайомих, про ув’язнення людей стали з’являтися частіше. Страшно було знаходиться на вулиці, воєнних із зброєю було багато, зброю вони завжди тримали напоготові , ніколи не знала, що може трапитись із тобою в цю хвилини. Вони поводили себе впевнено та нахабно. росіяни, людей та їх майно, вважали своїм. Люди перестали посміхатися, зник дитячий сміх, місто стало «вимирати». Почались «прильоти», страждали люди. Одного разу вибух був дуже близько біля мого будинку, цей страх , мабуть, ніколи не зникне з моєї півсвідомості. Мама якось сказала, що діти стали на багато старші за свій вік. У Каховці я знаходилась до початку лютого 2023 року, виїжджати з свого будинку, міста було дуже важко. Тепер я розумію, чому прохаючи свого дідуся розповісти свої спогади про воєнні часи, коли німці окупували його село, він казав : «Не треба, може якось потім. А краще живи щасливо – мрій, посміхайся, та ніколи не знай цих страхів.»

Рекомендації Інституту Національної пам’яті

Діалоги про війну

Рекомендації Інституту Національної пам’яті

Україна. Війна за незалежність