СУЧАСНІСТЬ ШЕВЧЕНКОВОГО СЛОВА

     В історії кожного народу, серед її великих творців, є поети, імена яких оповиті невмирущою любов’ю і славою. Таким поетом українського народу є Тарас Григорович Шевченко, чия безсмертна спадщина – одна з найбільших вершин людського генія. Шевченко – велетень духу, митець могутньої творчої сили, непримиренний борець за справедливість, за національне і духовне відродження України. Шевченкова постать завжди була й залишається об’єктом  пильної уваги літературознавців, політиків, громадських діячів і просто пересічних людей, причому як в Україні, так і поза її межами.

    Т. Шевченко став справжнім месією, який приніс своєму  народові надію на звільнення, прорік йому  краще  майбуття.  Саме його «стилос» створив злободенні поетичні твори потужного громадянського звучання, отже, відродив найміцніше підґрунтя формування національної ідеї – мову народу.

   Кобзареві судилося виконати доленосну роль утвердження національної свідомості, завершивши почате І. Котляревським та українськими романтиками відродження національного руху. Так, вустами І. Котляревського вперше заговорив про себе, своєю мовою український    народ.

   Т. Шевченко ж став тим, чия поезія генетично була повʼязана з народною. Він не просто переспівував народні пісні – він творив пісні, в єстві своєму народні. Улюбленим віршовим розміром поета був коломийковий розмір (тринаголошений чотирнадцятискладник) – саме ним написана переважна більшість творів Кобзаря. До речі, свій програмний твір -  «Заповіт» Т. Шевченко також написав коломийковим розміром.        Проте сила Шевченкового слова була не лише в органічній єдності зі словом народної пісні. Його турбота про майбуття рідної країни, його справжня закоханість у неї не мають аналогів у постшевченківській українській літературі. Доля постійно викидала поета з рідної землі, майже все життя він прожив на чужині, але ніде йому не було комфортного місця. Він постійно  прагнув  повернутися на Батьківщину, марив нею, тому й образ України є найбільшим і найціннішим діамантом в його поетичній короні. Любов до України здатна була заступити любов до Бога («…що  проклену святого  Бога, За неї душу погублю») [4, с. 40], ставлення до якого в Т. Шевченка завжди було своє, особливе,  неканонічне.  Це  така  інтимна відстань, на якій точаться розмови між найріднішими людьми, де немає місця недомовленості, нещирості, фальші. Закликаючи молитися Богові, благословляючи іменем Бога, шукаючи Божого благословення для України, поет водночас – як своєму рідному –  дорікає  Богові за всю  ту несправедливість, яку доводилося бачити на рідній землі,  а подекуди й відмовляється від нього («А до  того я  не знаю  Бога!»)  [5, с. 371].

   За своє коротке життя Тарас Шевченко зумів передбачити далекі ідеали свого народу. Його творчість виникла з  глибини  народної історії і спроектована в майбутнє. Його ім’я стало символом пригноблених всього світу, а образ Шевченка став святинею кожного українця.   Життя поета – подвиг, перед яким треба схилятись. Шляхом самоосвіти Тарас Григорович став одним з найосвіченіших людей свого часу, людиною енциклопедичних знань.

І. Франко писав: “Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

 Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком і вказав нові свіжі й вільні шляхи професорам та книжним

ученим».

   «Кобзар» Т. Шевченка став Святим Письмом для нашого народу, головною книгою для кожного свідомого українця, і ще  не  було  такого періоду в житті України, коли б його твори не звучали по-сучасному гостро, актуально, заклично. Книга ця вічна, як саме життя, як правда, як воля, бо адресована  всім  поколінням  «…і мертвим, і живим, і ненародженим», бо писалася вона кров’ю серця поетового, упродовж цілого його життя.  А кожне слово - це голос самого згорьованого народу, крик зболеної  душі. На якій би сторінці  не розгорнув християнин Біблію, а українець  «Кобзаря»,  він  знайде те, що написано мовби про нього і  для  нього. Патріотичне ставлення до пам’яті національної історії ми ведемо від Тараса. Він дуже  любив  свою землю і нам наказував:

Свою Україну любіть,

Любіть її…Во время  люте,

В останню тяжкую мінуту

За неї Господа моліть…

   Ми відчуваємо Тебе, Тарасе, своїм  сучасником.  Ти  -  наш пророк, духовний батько, творець і рятівник нації,  який  зробив незриме в історії зримим у слові, дав народному духові точку опори і повернув самоповагу українцям. Тарас Шевченко - Вільний дух! Його душа ніколи не вмирає. Він дарував вічність українському слову. І дай нам Бог всім дожити до часу здійснення Шевченкових ідеалів свободи і любові, коли справді, нарешті:

… «і на оновленій землі врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати, 

І будуть люди на землі…»

   Тарас Шевченко – поет для епох, невивчений ще до кінця, невичерпний і нескінченний, він - це український дух, це сам  народ. Він продовжується у кожному новому поколінні, вбираючи  в  себе його болі і радості, його думи і надії. Тому так актуально, так живо звучить його слово, слово правди і любові. Не забуваймо – поет буде жити лише тоді, коли на устах народу трепетно і гордо звучатиме його віще слово. Сьогодні Шевченко потрібен нам, бо в його образі та поезії живе для нас сама душа народу. Все, що зробив Великий Кобзар назавжди залишає його серед живих, утверджує як геніального нашого сучасника і далекоглядного пророка.

Список використаних джерел:

1.    Дзюба, І.М. Тарас Шевченко. Життя  і  творчість  [Текст]  /  І.М. Дзюба.–К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008.–718 с.
2.        Огієнко, І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови [Текст] / І. Огієнко. – К.: Наша культура і  наука, 2004. – 436 с.
3.     Єрмоленко, С. Джерело духовності народу – мова. (Про сучасне   прочитання   ―Енеїди‖   Івана   Котляревського)   [Текст]   /   С. Єрмоленко // Українознавство. – 2005. – Ч.1. – С. 120 – 123.
4.   Шевченко, Т. Сон («Гори мої високії..») [Текст]: Зібрання творів: у 6 т. / Т. Шевченко. - К.: Наукова думка, 2003. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 40.
5.      Шевченко,  Т.   Заповіт   [Текст]:   Зібрання   творів:   у   6   т./ Т . Шевченко – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 1: Поезія 1837-1847.