"УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПЕДАГОГІКА ПРО РОЛЬ ДИТЯЧОЇ ТВОРЧОСТІ У ФОРМУВАННІ ОСОБИСТОСТІ

 

УКРАЇНСЬКА  НАРОДНА ПЕДАГОГІКА ПРО РОЛЬ ДИТЯЧОЇ ТВОРЧОСТІ У ФОРМУВАННІ ОСОБИСТОСТІ (ДО 85 – РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ М. Г. СТЕЛЬМАХОВИЧА)

Ключові слова: особистість, етнопедагогіка, народний фольклор, духовне відродження, інтеграція, адаптація, національна самосвідомість, соціальний досвід.

 

Постановка проблеми. В умовах розбудови національної системи освіти набула актуальності проблема    виховання в учнів рис творчої, всебічно розвиненої особистості –  майбутнього  нашої  держави. Підвалини  майбутньої  держави  започатковують  її  найменші  громадяни – діти,  виховання  і  навчання  яких  здійснюється  в  системі  національного виховання.

Зміст виховної роботи з учнями в сучасній школі нового типу взаємопов’язаний з положеннями «Концепції національного виховання» оновленням змісту освіти й позаурочної виховної роботи.

У Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти "Нова українська школа" на період до 2029 року, зокрема,  зазначено: «Згідно з реформою загальної середньої освіти випускник нової української школи — це: цілісна всебічно розвинена особистість, здатна до критичного мислення; патріот з активною позицією, який діє згідно з морально-етичними принципами, здатний приймати відповідальні рішення, поважає гідність і права людини…» [2,2].

Народ і виховання – поняття взаємопов'язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до покоління передає свій  досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому.

Любов до Батьківщини дає вихованню вірний ключ до серця дитини . Актуальним це є і зараз, адже повноцінну, національно свідому особистість з почуттям власної гідності, з високими моральними якостями можливо виховати тільки завдяки правильно організованій системі вивчення національних ідеалів, традицій, звичаїв. Основою все ж залишатиметься етнопедагогіка з традиціями, звичаями та обрядами, тому що саме вони є вагомими чинниками виховання  і створюють найоптимальніші умови для формування  творчої особистості.

Саме  тому  використання  ідей  народної  педагогіки  є  неодмінною умовою успішного виховання підростаючого покоління.

Аналіз останніх публікацій. Вагомий  внесок  у  висвітлення  суті  української  педагогіки  зробив М. Стельмахович,  який  вважав,  що  ідеальний  варіант  сучасної  педагогіки той,  що  базується  на  інтеграції  народної  педагогіки,  етнопедагогіки  та педагогічної  науки  загалом,  а  також  передової  практики  навчання  й виховання дітей у сім’ї.

Використання накопиченого українським народом досвіду у вихованні підростаючого покоління є вагомою основою для відродження національного  виховання. Мета виховання в українській етнопедагогіці зводилася до плекання здорової, доброї, розумної та працьовитої людини.

На думку М. Стельмаховича, «людина праці шляхетна в поводженні й свідома своєї людської та  національної гідності» [10,2]. Великий педагог відзначав, що «під засобами виховання  розуміємо той вид діяльності, явище чи предмет, які можуть впливати на особистість у певному напрямку” [7, 168].

Важливим завданням С. Русова вважала розвиток творчих здібностей дитини, надаючи перевагу  таким  засобам, як національне мистецтво, вироби з глини, дерева, декоративний розпис, вишивка.

У праці “Нова школа” С. Русова зазначала: “В  кожнім  святі  треба  єднати  народне, національне, фольклорне з загальнокультурним і давати  щось  естетичне, прекрасне,  радісновеселе”  [5, 19].

Мета  статті  полягає  у  висвітленні  поглядів  народної педагогіки на роль дитячої творчості у процесі формування особистості, з’ясуванні ролі української народної педагогіки в процесі формування особистісних якостей сучасного школяра.

Виклад основного матеріалу. На сучасному етапі розвитку народної педагогіки однією із найголовніших цілей є набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури суспільних взаємин, формування у молоді розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової культури.     

Нові вимоги, які ставить сучасне суспільство перед школою, зобов’язують вчителів вивчати педагогічну спадщину, втілюючи в загальну практику провідні ідеї народної педагогіки. Народознавство міцно увійшло в наше життя. Засвоєні примножені не одним поколінням, відшліфовані тисячолітнім досвідом, народні традиції несуть у собі духовні та моральні цінності, що мають велике значення для сучасної системи навчання і виховання. Звичаї - це відокремлені явища у житті народу, це втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес впровадження народної творчості. А саме вона і пов’язана звичаями народу. Вони охоплюють усі ділянки громадського та суспільного життя. В усіх народів світу існує повір’я, що той, що забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку, бо він загублений для свого народу.

Наш великий Кобзар Т.Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано на схід сонця Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів вчити дітей звичаям необхідно одночасно з вивченням першої молитви. Перед вчителями предметниками стоїть одне з найпочесніших завдань - передавати школярам неосяжне море народної мудрості, розкрити душу великого народу українського, його минуле, сучасне, майбутнє через свій духовний предмет. Вдале застосування народної творчості на уроках та в позакласній роботі збагачує, урізноманітнює й оптимізує працю вчителя. Зустріч учня із звичним і добре відомим для нього (наприклад, з народною загадкою, афоризмом, скоромовкою тощо) завжди радісна, цікава й приємна. Вона будить позитивні емоції, викликає інтерес до навчання, робить малодоступне близьким і зрозумілим, активізує творче мислення, збагачує духовно. Нарешті, народна педагогіка прикрашає педагогічну дію вчителя, є одним з показників його педагогічної майстерності.

Основою формування національних цінностей особистостей є морально-світоглядні цінності українського етносу. У структурі їх змісту  можна виділити такі компоненти:

•    гармонія (гармонія життя внутрішнього світу, між особистих  стосунків, відносин з природою;
•    добро (добро як істина, вище благо, глибока віра в перемогу добра над злом, добро творчість, милосердя, гуманізм);
•    свобода (внутрішня свобода, волелюбність  визнання неповторності людської індивідуальності, нетерпимість до рабства, свобода волевиявлення);
•    справедливість (щирість, правдивість, прагнення до істини,до соціальної справедливості, віра у Вищу справедливість);
•    сім’я як першооснова розвитку й формування особистості духовного, культурного, економічного розвитку суспільства;
•    народ(повага до трудового народу, вміння осмислювати історію,культуру, традиції, моральні цінності свого народу, віра в його духовні сили, прагнення до того, щоб український народ зайняв вигідне місце у цивілізованому світі;
•    Україна (патріотичні почуття, прагнення до зміцнення державності, економіки, культури, готовності віддати усі зусилля для блага Вітчизни)

Наукова педагогіка може бути знайдена у працях учених, а народна - в рідній мові, народній творчості (у піснях, прислів'ях, приказках, загадках, казках, легендах, оповіданнях), у дитячому фольклорі, в народних традиціях, звичаях, святах, обрядах, ритуалах, символах, образотворчому, музичному, танцювально-хореографічному мистецтвах, у знаннях і досвіді родинного виховання дітей та підлітків, у сімейно-побутовій культурі, народних дитячих іграх, іграшках.

Найбільш дієвими засобами народного виховання є традиції, звичаї й обряди,  передусім  ті  з  них,  які  пов’язані  з  народним  календарем.

Тлумачний  словник  дає  таке  визначення  цьому  поняттю:  це  система  свят , інших  урочистостей,  дат,  подій,  які  в  певній  послідовності  відзначаються протягом  року  й  супроводжуються  численними  звичаями  й  обрядами,  що адекватно  відтворюють  сутність,  зміст  і  характер  подій  і  явищ  у  природі, трудовій діяльності й побуті людей. М. Стельмахович зазначає, що без опертя на українські народні звичаї  виховати справжнього українця неможливо. Тому їх збереження, збагачення та дотримання має доленосне значення як для нації в цілому, так і для кожного українця зокрема. «Застосування знань  засобів етнопедагогіки ставить реальний заслін бездуховності, національному нігілізму, допомагає дітям усвідомити свою роль як спадкоємців народних цінностей і традицій».[8, с.227].  Він визначав традиції та звичаї одними з найголовніших засобів виховання дитини, вважаючи, що “народна традиція своє  виховне  завдання  розв’язує  через  регулювання  духовних  якостей індивіда, потрібних для правильної її поведінки”  [6, с. 44].

Адже час не стоїть на місці. Українці –  сучасна європейська нація. Наш народ працелюбний та освічений, налаштований  на стрімкий розвиток, відкритий до всього.

«Нам конче треба все найцінніше і найдорожче, що є в українській етнопедагогіці, негайно актуалізувати й поставити на службу духовного відродження в незалежній Україні» [9, с.251]. За переконанням дослідників, цілком очевидно, що різнобічний розвиток дитини під впливом етнопедагогічних  зусиль є надійним фундаментом її подальшого психічного розвитку [7, с.193].

Звичаї та обряди народного календаря наснажені високою художньою образністю,  глибоким  змістом  національної  символіки.  Символічне  значення  мають  і  рослини (калина,  верба,  тополя),  і  тварини (орел,  сокіл, лелека),  і  предмети (батьківська  оселя,  дідова  криниця),  і  компоненти народної культури (материнська пісня, бабусина казка). Дотримуючись  народного  календаря,  діти  активно  включаються  вреалізацію “екологічної  культури»,  що  означає  насамперед  збереження ними навколишнього середовища, дійову пам’ять про минуле. 

Традиції,  звичаї  та  обряди  народного  календаря,  домінантою  якого була пошана природі, праці, людині може служити основою для оновлення всієї системи виховання і навчання дітей в Україні.

Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна й чіткіше зрозуміти сьогодення, і уявити майбутнє.

Як свідчить практика, використання в діяльності учнів народних традицій є доцільною і цікавою формою інтерактивного навчання. Адже вона розвиває інтелектуальні здібності, формує творчий підхід до проблеми, сприяє самовираженню та розвитку самостійності, стимулює пізнавальну активність школярів, поглиблює знання й виховує повагу до українських традицій, формує патріотичні почуття у дітей.[3, с.9]

Етнопедагогіка дозволяє дитині розвивати свої пізнавальні потреби через самовираження, самореалізацію і творчу активність, адже вона містить величезні накопичені різноманітні засоби і способи діяльності.

Скажімо,  для дітей і підлітків рядження, вертеп, драматизація – це спосіб саморозвитку, форма вдосконалення вмінь, здібностей. Підготовка костюмів, продумування образів, вивчення та набуття навиків майстерного виконання колядок, щедрівок, імпровізація, та перевтілення – то прийоми не тільки самовираження, а й творчого розвитку особистості. Обряд, у якому дитина бере участь, викликає в неї підвищений інтерес, тому що він наділений особливою яскравістю, привабливістю, піднімає настрій і емоційне задоволення.

В Україні виховання дітей завжди завжди було одним із найважливіших процесів у будь-якій спільноті та родині. Найважливішими вважались такі якості, як доброта, справедливість, любов до свого народу, батьківщини, працелюбність тощо. З раннього віку дітей залучали до національних ремесел. Навчали різьблення, бондарства, гончарної справи, лозоплетіння, килимарства, вишивання, плетіння, розпису, виготовлення з природного матеріалу посуду, іграшок, прикрас тощо. Всі ці вироби були відомими далеко за межами України. При цьому переслідувалися два важливих завдання: навчити ремесла і виховати любов до праці (праця - потреба, а не тягар), що і досі залишається провідним компонентом виховання підростаючого покоління. Людина, яка уміла і любила трудитися цінувала свою і чужу працю користувалася загальною повагою. Наприклад, гарною вважалася та дівчина, яка була ще й трудівницею.

Народний фольклор це основа основ виховання дітей, універсальна педагогічна система, в якій тисячоліття народного досвіду вже відібрали самі природні і необхідні форми розвитку мови, музичних здібностей, логічного і образного мислення, трудових навичок, естетичних та моральних ідеалів. І вони не просто відібрані, як сума методичних прийомів, вони ніби вплетені в художню форму. Саме народна творчість, у якій сконцентрований увесь широкий діапазон виявів духовності української нації, може стати джерелом формування патріотичної свідомості особистості.

Фольклорна традиція є генетичною спадщиною етносу. Як і мова, вона закодована у генетичній природі людини, а тому вивчення фольклору повинно спиратися на дослідження етнічного генотипу, що властивий даному етносу чи групі етносів.

Таким шляхом можна підпорядкувати фольклор важливій проблемі життєвої адаптації молодої людини, прищепити їй любов до свого краю, свого народу і його культури. Досконало знаючи своє, вона виявить інтерес і до іншого, контрастного. Характерними рисами світогляду українця є:

•    глибока релігійність, міцна віра в Бога. Бог є найвища Правда – і тому правда переможе, як в особистому, так і в громадському житті;
  щирий патріотизм. Український лицар живе для Батьківщини: він завжди готовий віддати за неї своє життя. Найдорожче для нього – лицарська честь і слово; найбільша ганьба для нього – зрада вірі й Україні;
•    любов і пошана до батьків, згода в сім’ї й родині, що є основою здорового суспільного життя;
•    згода й мир між членами суспільства, культ дружби й побратимства;
  чистота почуття кохання, створення на ґрунті скромності, стриманості й вірності здорової родини;
•    любов до праці, різке засудження та висміювання ледарів;
  свідомість своєї людської гідності, почуття честі, те, що можна назвати духовним аристократизмом;
•    пошана до інших людей, що виявляється в чемній поведінці, в привітанні і т. ін.;
•    непереможна любов до волі й ненависть до рабства й неволі;
  працелюбство, радісна вільна праця на своїй ниві; тяжка й ненависна праця на чужій: вона гнітить і принижує людину;
•    любов до своєї хати, до свого клаптя землі.

Дитячий  фольклор  допомагає  дітям  зрозуміти життєві  ситуації,  стереотипи  поведінки,  а  також  сприяє соціальній адаптації. Ґрунтом для такого «дорослішання» є готовність  дітей  отримувати  й  засвоювати  інформаційну складову фольклорного тексту (пригадаймо любов дітей до казки із її кодифікаційними властивостями).

          З ідеологічних причин дослідження дитячого  фольклору  як особливої  галузі  народної словесності й ширше —  як складової традиційної культури та етнопедагогіки виявилося на периферії радянської педагогічної науки. Проте  перервана  традиція  відновлюється,  бо  нині  існує нагальна  потреба  у  продовженні  досліджень  не  лише дитячого  фольклору,  а  й  української  етнопедагогіки загалом,  система  якої  —  це  перевірене  часом  джерело виховання нових поколінь, а отже і тих, яким належить будувати Українську державу в епоху глобальної уніфікації. За класифікацією дитячий фольклор поділяється на:

•    зразки  усної  народної  словесності,  виконувані дорослими для дітей;
•    різножанрові фольклорні твори, які побутують у дитячому середовищі;
•    зразки  усної  творчості,  які  виникають  і функціонують  внаслідок комунікативної  специфіки дитячого віку.

Фольклор (народна мудрість) - це художня педагогіка. Таким самим статусом володіє і система естетичного виховання дітей за допомогою літератури й мистецтва (слова, музика, танці), яку лише намагаються розробити деякі експериментальні студії і школи мистецтв і яка часом здається елітарною, недоступною для всіх. А тут в фольклорі все це давно започатковано. Українська народна педагогіка протягом тисячоліть розробила розмаїття форм і методів естетичного, художнього виховання. Причому це не лише для обраних, обдарований а й для всіх дітей. [1; 355]

Досліджуючи шляхи формування патріотичної свідомості засобами фольклору, можна дійти висновку, що першість належить українським думам. Такі високі ідеї гуманістичного порядку, як патріотизм, стійкість, братерство – червоною ниткою проходять через велике коло жанрів і форм української усної народнопоетичної творчості, але особливо яскраве втілення знайшли вони саме тут. Протягом століть напруженої боротьби за національне і соціальне визволення український народ творив сувору, мужню і водночас ліричну поезію – думи. Вони не втратили і ніколи не втратять свого наукового, культурного та виховного значення, адже в них відбито світогляд народу на кожному етапі його історичного розвитку, його морально-етичні норми, погляди, естетичні смаки. Народ не створював дум, одірваних від дійсності, які не відповідали б завданням, висунутим ходом національно-визвольної боротьби – це суперечило б самій природі народної поезії. Йому потрібна була не безпристрасна оповідь про давно минулі часи, а сувора і мужня поезія, яка відповідала б прагненням, інтересам, яка мобілізувала б на боротьбу.

Саме в думах сконцентрувалися глибинні шари народнопоетичного та філософського світосприймання, що втілились у яскраві образи. Як свідчать історики, ще за часів "трипільської" культури на українських землях мовлене чи проспіване слово завжди відігравало першопочаткову роль у становленні свідомості людей. Уже здавна люди звернули увагу на те, що особливу силу завжди має слово співане, яке втілює цілісний художній образ. Тоді воно набуває магічного значення. Публіцистичність, ораторський пафос, героїчна піднесеність музичного висловлювання і разом з тим ліризм дум мають, безперечно, великий вплив на особистість.

Добір подібних творів під час проходження курсу народної творчості великою мірою сприятиме формуванню світогляду молоді, вихованню благородних патріотичних почуттів. А комплексне розуміння "фольклору" як важливої частини генетичної культурної пам’яті ставить його на належний рівень функціонування в системі інтелектуального, естетичного і культурного виховання молоді.

Науковці доводять, що за роки життя дитина пізнає більше, ніж за наступний період. Ні одна система виховання, крім фольклорного, не бере за основу той самий «критичний період розвитку дитини», в якому «відбувається закладання звукової інформації». Це вирішується на все життя. Фольклор у цьому відношенні незамінимий. У всякому випадку, до цього часу не знайдено рівноцінного йому замінника. До фольклорного виховання ми звертаємося як до того природного і органічного, що встановлює екологічну рівновагу природи й людини.

Очевидно, українська народна педагогіка, як синтез любові й мудрості старших поколінь, і породила особливо захоплюючу форму збагачення життєвого досвіду дитини - різного роду ігри. Полегшуючи в такий спосіб оволодіння рідним словом, традиціями, що склалися історично, українська народна педагогіка легко й природно дає змогу ввести гру, ігрові моменти в повсякдення дітей, зробити її життєво необхідною. Нині це джерело доступно донесене до дітей мелодійнісю української мови, елементами історії, етнографії.

Великий простір для використання народної дидактики маємо в позакласній роботі. Наведемо далеко неповний перелік способів використання народної дидактики в позакласній роботі: самостійне читання учнями й обговорення фольклорних збірок, проведення ранків «Казка за казкою», «Уявні подорожі в чарівному світі народних казок», участь учнів у збиранні фольклору з уст знавців усної народної творчості, упорядкування школярами рукописних фольклорних збірок, фіксування в альбомах влучних висловів народу, складання казок, зустрічі із знавцями фольклору, запис народних пісень, коломийок, частівок, жартів, байок, оповідань, музичних творів, участь школярів у внутрішньошкільних конкурсах читців-декламаторів народних творів, конкурсів «Мудрий народний оповідач», «Дотепний оповідач», участь у гуртках художньої самодіяльності (народної пісні, танцю, музики) тощо.

Підводячи підсумки, варто зазначити, що народні традиції виховання мають глибоке коріння і відбиваються в тому позитивному досвіді, що накопичений людством за тисячоліття. Вони виникали із соціальних потреб суспільства, у них виявлялись риси матеріального та духовного життя, свідомості та психології, особливості історичного розвитку народу, відносин з іншими народами та державами.

Духовне відродження неможливе без повернення до першоджерел життя народу, першооснов буття нації. Воно передбачає формування почуття національної самосвідомості як неодмінної умови виховання справжнього патріотизму і гордості за свою землю, свій народ і свою історію. Тому нехай ті золоті зернята народних традицій швидше проростають на ниві національного відродження.

Список використаних джерел

1. Етнографія України: Навч. посібник /За ред. проф. Макарчука. - Вид. 2-ге перероб. і доп. - Львів: Світ, 2004. - С. 345 - 374.
2. Концепція реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа» : http://osvita.ua/legistion/Ser_osv/54258
3. Куля О.М. Патріотичне виховання молодших школярів на традиціях українського народу // Виховна робота в школі, №2, 2017. – с.9
4. Національна  доктрина  розвитку  освіти //  Освіта  України. – 23 квітня 2002. –№ 33 (329). – С. 4–6.
5. Русова С.Ф. Нова школа. – К., 1917. – С. 19.
6. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка / М.Г. Стельмахович. – К. : ІЗМН, 1997. – 232 с.
7. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка. – К.: ІСДО, 1996. – 288 с.
8. Стельмахович М. Г. Українська родинна педагогіка: навч. посіб. / М.Г.Стельмахович. - К.:ІСДО,1986.- с.227
9. Українознавство: Посібник/Уклад.: В. Я. Мацюк, В.Г. Пугач. – К.: Зодіак – ЕКО,1994.–399с.                                             
10. Стельмахович М. Виховний ідеал української педагогіки [Текст]/ М. Стельмахович/Початкова школа.-1998.- №6.-С. 1-5.

 

UKRAINIAN FOLK PEDAGOGY ABOUT THE ROLE OF CHILDREN'S CREATIVITY IN THE PERSONALITY FORMATION (TO THE 85TH ANNIVERSARY OF THE BIRTH OF M.G. STELMAKHOVYCH)

Biletska I.V.

The article describes the influence of Ukrainian folk pedagogy on the role of children's creativity in the process of personality formation, analyzes M. Stelmakhovich's ideas on means of education and ways of forming patriotic consciousness using folklore, examples of using folk didactics in extracurricular work are given: self-reading of students and discussion of folklore collections, holding meetings, students participation in collecting folklore, arrangement of schoolchildren of hand-written folklore collections, recording in albums folk aphorisms, compilation of fairy tales, meetings with experts in folklore.

The successful use of folk art in classes and in extracurricular work enriches, diversifies and optimizes the work of the teacher. Ukrainian folk pedagogy makes it possible to play a game, play moments in everyday life of children, make it necessary. The multiform development of the child under the influence of ethnopedagogical efforts is a reliable foundation for its further mental development.

Key words: personality, ethnopedagogy, folklor, spiritual revival, integration, adaptation, national self-conscience, social experience.

 

Дата надходження статті: «…» ……… 20… р.