Сторінками історії рідного краю (південь України)

Заселення та освоєння краю.  

  Заселення території краю почалось ще в епоху пізнього палеоліту. Сліди поселень цього часу відомі по берегах середньої течії Південного Буга та Iнгула, в південно-західній частині краю.  

 Наш край має дуже велику iсторико-культурну цiннiсть. Він надзвичайно багатий на археологiчнi пласти: палеолiт, мезолiт, неолiт, мiдний i залiзний вiки, епоха бронзи, черняхiвська та трипiльська культури, свiдоцтва поселень кiмерiйцiв, савроматiв, скiфiв, ольвiополiтiв, давнiх слов'ян, римлян.

                             Скіфський воїн

     Пам'ятки   пізнього   палеоліту   на   території   Врадіївського   району    було  знайдено поблизу комбікормового заводу та старого елеватора.  Це кременеві  знаряддя,   скребки,   мікроліти,   ретушовані   пластини    і    відщепи,    а   також :ропластини з притупленим краєм. Найбільш значна колекція 5  була знайдена к стоянці Гарбузова Балка (10 090 кременевих знарядь) поблизу с. Олександрівка   Вознесенського району.

       Всього в долинi Пiвденного Бугу мiж селами Мигiя та Олександрiвка виявлено 98 археологiчних пам'яток. Територiя тiсно пов'язана з iсторiєю останнього в Європi свiтського лицарського ордену - Вiйська Запорiзького Низового та його держави - знаменитої на весь свiт Запорозької Сiчi. Бiля злиття Ташлика з Бугом, на островi, знаходився Гард - адмiнiстративний центр Буго-Гардової паланки, найбiльшої за розмiрами серед восьми територiальних одиниць Запорозької республiки. Не менш вiдомим у тi часи було урочище Протич з козацькою святинею Протичанською скелею. Пороги, що до нашого часу збереглись на Пiвденному Бузi, мають мiсцеву назву брояки.

Що ж таке брояки? Виявляється, ця місцева назва, характерна лише для Побужжя та Дністра, означає елемент річкового перекату або ж сам перекат. Найближчими синонімами, мабуть, слід вважати порог, бурун, водограй, водоворот. Брояка утворюється, коли стрімка течія перекату налітає на поодинокий 'зализаний' валун або їх ряд. Вода піниться, шумить, утворює водовороти, 'котли'. По шуму брояк місцеві жителі вгадують погоду та рівень води. Брояки легше показати, аніж описати словами. Мабуть, строгого визначення взагалі не існує. Принаймні, пошукові боти так і не знайшли його в інтернеті, крім словника української мови, який називає їх перекатами.Отже, брояки на перекатах Південного Бугу.

 Брояки  Фото: С. Жвакіної

 Брояки 

 З ними, як i з багатьма скелями та островами, пов'язана значна кiлькiсть запорозько-гайдамацьких легенд, переказiв, вони бережуть пам'ять про козацьку старовину та бувальщини. Про минуле нам                          говорять їх назви: Запорозька брояка, острiв козака Мамая, скелi Турецький стiл i Пугач, Гайдамацька балка та iншi.

. Вже багато рокiв Бузькi пороги є Меккою водних туристiв. В урочищi Протич розташована одна з найкращих у Європi природних трас водного слалому

        Козаки завжди були захисниками українського народу і православної віри. Вперше термін “козак” згадується у джерелах ХII століття.                              

     Довгі вуса, оселедець на голові, закритий характерною шапкою, сорочка, черкеска, широкий пояс і широченні шаровари, нарешті, чоботи - ось зовнішній образ козака, який зберігся в народній пам'яті. Головною ознакою запорізького козака був  оселедець. Чому козаки носили саме таку зачіску, до цього часу не зясовано.

.

 Запорожець

В перекладі з мови половців це слово означає “страж, конвоїр”.     Починаючи з ХV століття зустрічаються письмові спогади про українських козаків. Деякі з них стосуються і нашого краю.

     У повідомленні літописця ХVI століття Мартина Більського говориться, що в 1489 році під час переслідування татар, які вдерлися на Поділля, сином короля Казимира IV Яном Альбрехтом, попереду литовського війська йшли козаки, які добре знали місцевість Побужжя.

       I на шляху, який на довгий час дістав назву королівського /згодом Гардовий/, відбулася битва королівських військ з татарами, що закінчилась перемогою Яна Альбрехта. Королівський шлях йшов протягом 300 верст і відзначався чудовою прямотою: напрям його від Бугу через річки Гарбузинку, Мертві Води, Солону - притоки Чорного, або Великого Єланцю, Єланець, Iнгул, Добру та Висунь - притоки Iнгульця, Iнгулець, Давидів Брід, Кизикермень і до гирла річки Кам’янка, де була у запорізьких козаків Кам’янська Січ.

  На території Миколаївщини розташувався славнозвісний Семенів Ріг /с. Лимани Жовтневого району/, оспіваний у багатьох козацьких думах і баладах. Iсторик Мишецький пише, що назва цієї місцевості походить від запорожця Семена.

Про походи козаків на Очаків уже досить багато відомо: хотілося б лише нагадати їх дати : 1493, 1516, 1525, 1528, 1538, 1541, 1547, 1566, 1568, 1594рр. Природно, що такі часті напади козаків були б неможливі, якби вони жили далеко від Очакова.

       У ХV столітті - першій половині ХVI  століття на території нашого краю запорожці мешкали на місці нинішнього  м.Первомайська, с.Синюшин Брід Первомайського району, Довгопристанської сільської Ради та с.Богданівка Доманівського, с.Костянтинівка Арбузинського району.

      Польський дипломат Мартин Брюкевський, який побував у наших краях в 1578 році, так змальовує останнє поселення: “Скелястий острів на Бузі, захищений природними укріпленнями і неприступними” по обидва береги дуже стрімки і річка омиває їх з усіх сторін. На цьому острові  та й на інших, які лежать на Бузі у квітні, травні та червні постійно перебуває близько 200 стрільців.

        Слід відзначити, що спочатку козацькі поселення носили тимчасовий характер у зв’язку з постійною загрозою з боку татар.

Про те, що запорожцям були добре відомі землі Побужжя, свідчить такий факт. У 1595 році Наливайко, пропонуючи свої послуги польському королю Сигізмунду III, просив відвести козакам для поселення землі між Бугом та Дністром, на татарському та турецькому шляху.

У першій чверті ХVII століття на території Миколаївщини з’являється ще кілька козацьких поселень. Нам відомі такі: на місці нинішнього м. Новий Буг /зимівник Якова Куцого/ с.Новопетрівка Новоодеського району, с.Бузьке Арбузівського району Костянтинівської сільської Ради /запорізька застава/.

        На карті французького інженера Гійома де Боплана, який побував у нашому краю в 30-х роках ХVII століття, відмічено переправи приблизно в таких місцях - с.Синюшин Брід /Первомайського району/ та с.Мигія, неподалік від села Романова Балка Первомайського району, с.Олександрівка Вознесенського району, м.Вознесенськ.

         Через те, що переправи на території Дикого поля та Слобожанщини традиційно контролювали Запорізьки козаки, то можна припустити, що в зазначених місцях у 30 роки ХVII століття були і козацьки зимівники. Не обминула наш край і визвольна війна 1648-1654рр.

        На заклик Богдана Хмельницького прийшли в Січ “збіглі холопи”, які жили під назвою лугарів та степовиків на берегах Дніпра, Бугу, Самари, у землянках, одягнуті у звірині шкури, задоволені скудною тетеркою, зате вільні, як вітер, за словами їх пісень.

         Одна з легенд розповідає про перебування в нашому краї Богдана Хмельницького. Неподалік від с.Тернувате Кривоозерського району височить скеля. За переказом біля цієї скелі Богдан Хмельницький передав свого сина Тимоша заручником ханським посланникам.

         Козак Гордій Тернуватий, який супроводжував гетьмана, викарбу-вав на скелі на пам’ять про цю подію знаки - підкову і шаблю.

          Після закінчення війни 1648-1654рр. Богдан Хмельницький передав у володіння запорожцям частину земель нинішньої Миколаївщини: ”...верх Дніпра по річці Орель, а вниз аж до степів Ногайських та Кримських, а через Дніпро і лиман по Дніпрові та Бугові, як споконвіку бувало, по очаківські улуси, а вверх річки Бугу до річки Синюхи..”

      Перше детальне описання південних кордонів запорізьких козаків читаємо у “Межовому запису”, поставленому біля річки Буг, 22 жовтня 1705 року думним дяком Омельком Українцем та турецьким комісаром пашею Коч Мечметом. Цим документом кордон визначається так: “Початок кордонів від польських кінців /с.Кінецпіль Первомайського району/ вниз річкою Бугом до річки Ташлик /Чорного Ташлику/, від великого канала, йдучи полем поперек річки Мертвовод, а перейшовши річку, полем через Єланець де впадає у Великий Iнгул /р.Громоклія/, що впадає в річку Iнгул біля села Піски, потім перейшовши Великий Iнгул, полем до річки Висунь”.

     В другій половині ХVII століття на цій території виникло багато козацьких поселень. У документах згадується зимовник Яцка Баловного, Остапа Басараба /с.Білоусівка Вознесенського району/, Соколи /м. Вознесенськ/ на місці с. Мигія та Лиса Гора /Первомайського району/.

У 1676 році запоріжці бажаючи захистити переправу через річку Синюху і прилеглі землі від постійних набігів турків і татар, збудували на лівому березі Синюхи, де вона впадає в Південний Буг, укріплення, що дістало назву Орлик. За однією версією, ця назва походить від місцевого урочища Орелі, за іншою - через тривале перебування тут полковника Орлика, одного із сподвижників гетьмана Мазепи.

        Формою поселення запорізьких козаків були зимівники та бурдюги. З джерел ми знаємо непрямі вказівки на те, що на території нинішньої Миколаївщини було багато бурдюгів.

      Кінець ХVII - початок ХVIII століття ознаменувався зростанням невдоволення козацтва московським урядом. Курс Петра I на повне знищення автономії України, посилення експлуатації українського селянства призвели до того, що в період Північної війни частина запорожців на чолі з гетьманом Мазепою перейшла на бік шведського короля Карла ХII.

         Полтавська битва вирішила кінець війни на користь Росії. А швецькі війська разом з козаками змушені були тікати в Туреччину. На своєму шляху проходили вони і по території нашої області, зупиняючись на привал біля нинішнього с. Піски Баштанського району та на території нинішнього м. Миколаїва. Потім, чекаючи відповіді константинопольського паші, втікачі розташувалися табором на території нинішнього с. Лимани Жовтневого району. Карл ХII звелів влаштувати біля річки укріплений табір, місце якого ще й тепер неважко відшукати по залишкам, що зберіглися від валу, яким він був обнесений, і навколо якого часто і тепер знаходять швецькі монети, а також по високому земельному кургану, який знаходиться поруч і називається Гетьманським /там перебував Мазепа зі своїми козаками/.

          За зраду російському імператорові запорожці були суворо покарані. Січ було розорено, а тисячі козаків відправлені на каторжні будівельні  роботи. Запорізьки козаки, які пішли із шведами, осіли на турецьких землях де вони жили з 1709 по 1733 рр. Спочатку козаки поселилися на правому березі річки Кам’янки, по берегах Тилигульського лиману. Але це тривало протягом 2-х років. У 1711 році, за Прутським миром, Росія уступила Туреччині великий кут землі. “...починаючи знизу від Азова йдучи вверх на Північ до річки Орелі, що впадає у Дніпро, від гирла Орелі, перейшовши Дніпро, вверх понад правим берегом Дніпра до містечка Крилова, по верхів’ях річок Iрклею, Iнгульця, Iнгулу і до верхів’я річки Висі: від річки Висі по річці Синюха і до гирла Прибузі”.

          На цьому просторі вони могли займатися полюванням, не заводячи осідлості /згідно з указом турецького уряду/.

          Але запоріжці не звикли підкорятися законам. I в цей період /1709 - 1733/ створюється багато козацьких поселень там, де досі їх не було або вони зустрічалися рідко. На території Миколаївщини поселення розміщувалися на землях нинішніх Миколаївського, Новоодеського, Врадіївського, Баштанського районів.

 «  …с 1739 года ……до 1775 года  площадь  Херсонского Уезда колонизовали запорожцы своими зимовниками  ( поселениями).

----- Селиться иностранцам в Новороссийском крае было разрешено императрицей  еще  в1767 году , Малороссам – 1768, евреям – 1769.

А покупать землю в  и переселяться  в Новорос. Край   разрешено с 1804 года

 ---С 1775 года  этот край называли Азовской губернией. Существовала и  Николаевская губерния  ( с 8 октября 1802 года  по 15 мая 1803 года) .

С 1803 года – Херсонская губерния».

« Межой Херсонской губернии ( северной сухопутной границы ) установленной между  Русским   и Турецкими  государствами еще в 1705 г. и определившаяся  по межевой записи  для местностей Херсонской губернии  являеться: перпешедшая реку Мертвовод ,полем через Еланец, который по турецки называеться Энгулою, потом полем  до речки Исунь, порлем до Малого Ингульца..прямо до  устья реки Каменки, где оныя впадаэт в Днепр. А от ККирыкерманских пустых мест  --на левой стороне лежащая надлежит  Царскому Величеству, а с правой – Султанову Величеству.( 1830 год )»

 « В 1795 г. селения лежащие по левую сторону Буга присоединены к Бобринецкому уезду, а по правую сторону Буга вошли в составАнаньевского уезда. Этот бастионный шанец, устроенный при  слиянии Синюхи и Буга. Возвышенная месность Ольвиополя весьма удобна  для усиленной обороны берегов Буга и Синюхи.

В Орлике  делались все сношения , особенно для получения провожатых в Крым.  К портам Хаджибейскому  и Аккерманскому.»

Запорожцев с Польшей , Поляков с Ногайскими татарами по торговле и делам государственным

       Територія нинішньої Врадіівки почала заселятися постійними жителями у другій половині ХVIII століття.

В цей час Північне Причерномор’я, складовою частиною якого була територія краю, залишилась в руках залежного від султанської Туреччини Кримського хана і була дуже слабо заселена. Та поступове просування Росії до Чорного моря привело до появи тут слов’янського осідлого населення. Нинішня територія краю війшла до складу Запоріжжя, яке користувалось значною політичною автономією в складі Російської Iмперії.

       В період Нової Січі /1734 - 1775/ територія Запоріжжя ділилась на паланки.

       Частину сучасної Миколаївщини займала Бугогардовська паланка з центром у слободі Гард на Південному Бузі. В Гарді розміщався невеликий гарнізон, резиденція паланкової адміністрації.

    Особливу роль Гарду в Запорозькій Січі засвідчують тогочасні документи. Як видно з донесення кошового Олексія Білецького від 4 серпня 1760 р., сюди, в гард, кожного року в літній час із Січі та зимівників вирушав полковник з особливою командою для охорони кордону та дотримання порядку між рибалками і козаками, які мали знаходитися тут протягом літа до осені. За топографічним описом 1774 р., улітку в Гарді завжди утримувалася команда до 500 чоловік, які жили в 50 куренях ("шалашах"), 2 хатах та 10 землянках; на зиму залишалася лише невелика залога. Завдяки розташованому тут риболовному заводу Буг вважався найкращим місцем для рибної ловлі в Запорожжі.                                                                                                   

   За твердженням А.Скальковського, під гардами в Південній Україні розуміли місця влаштування риболовецьких споруд, отже свою назву урочище отримало від розташованого тут з давніх часів риболовецького гарду. Щодо місцезнаходження Гарду дослідник, зокрема, зазначає: "Це місце було спочатку призначене лише для переправи через річку та рибальства в ній, але згодом, уже в XVII ст., перетворилося на найголовнішу прикордонну варту чи паланку"

                              .

      План Запорозького Гарду на р.Буг інженера- підполковника Даніеля де Боскета: 1 - острів, на якому Запорозькі козаки житло мають і при тому церква; під № 2; 3 - гарди, або заколи рибні; 4 - місце, на якому восени ті козаки житло мають; 5 - початок турецького кордону від річок Бугу і Великого Конару; 6 - берег високий, що колись називався Пугач, який висотою до 20 сажнів

У слід за А.Скальковським опис Гарду подає Д.Яворницький, який особисто обстежив урочище. При цьому він спирався на складений у 1742 р. французьким інженером-підполковником Даніелем де Боскетом (рис.2) план Запорозького Гарду. За цими даними, у Гарді знаходився найвідоміший на Бузі рибний завод. У Паланковій балці розташовувався військовий табір козаків та запорізький цвинтар. Навпроти цієї балки в запорожців існувала також стара переправа (перевіз) через Буг, куди сходилося кілька великих транзитних шляхів, відомих під такими назвами: Чорний польський (Шпаків), Гардовий (Королівський), Січовий вищий, Січовий нижчий та Керван-Іоль. На одному з каменів Гардового острова стояла перша похідна церква в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці, яка існувала вже в 1742 р. Власне риболовецькі споруди - Старий, або Козацький, гард - знаходилися в північному кінці острова на місці порога.

     На березі Бугу стояли козацькі укріплення, які захищали Запоріжжя від вторгнення ворожих військ; найважливіша із них Орлик /нині частина м. Первомайськ/ і Соколи 3 /нині - м. Вознесенськ/. Маючи потребу в прикордонному запорізькому військові, царський уряд дав йому ряд прав і привілегій. Але ними, головним чином, користувалися козацькі старшини. Володіючи великими угіддями землі, з багатими природними ресурсами, вони завели на них великі табуни коней, багаточисельні табуни рогатої худоби. Поступово розвивалось землеробство. Жителі козацьких зимовників займались риболовством та бджільництвом. Слід відзначити, що основні тяготи, пов’язані з господарською діяльністю і захистом південних рубежів від кримських набігів, лягали в основному на плечі бідноти.

      Переконавшись, що в Січі бідняку-селянину неможливо отримати дійсну свободу, козаки нерідко поповнювали ряди народних месників.

В цей період соціальні протиріччя серед запорізького козацтва нерідко виливались у відкриті виступи експлуатованих низів проти старшини і повстанський рух гайдамацтва.

        Один із гайдамацьких загонів організувався в 1757 році в середній течії Південного Бугу поповнився в Гарді за рахунок робітників місцевих рибних промислів. Січова адміністрація направила сюди на початку 1758 року, загін карателів в складі 200 козаків, котрий “всегда при реке Бугу и великом Iнгуле будет находиться и в искоренение гайдамаков потребляться”.

         Підтвердженням всього вищесказаного служить “Исторический

очерк деятельности Херсонского губернского земства...”

“Вольная народная колонизация Херсонского края началась еще до присоединения Новороссии к России.

        Первыми наиболее отважными и сильными колонистами на протя-  жении 3-х столетий /с конца ХV - конец ХVIII века/ были козаки запоржцы, утвердившиеся под конец ХVI века и упрочившие свой быт на низовьях Днепра за порогами. По их пути, а от части и под их прикрытием в Новороссийский край с начала ХVIII века стремилось население из старой козацкой Украины и гетьманщины, избегавшее панского закрепощения, а также  и великороссы-раскольники, убегавшие от религиозных преследований.

     Эти втикачи селились не только на территории Запорожья, в Восточной половине губернии, но смело проникали и за Буг в так называемую Ханскую Украину, находившуюся в ведении татар и турок.

      Результатом всего этого движения явился целый ряд поселений в Северной части нынешней Новороссии.

     Во всех ханских слободах и городах, как о том доносил Кошу Бугогардовский полковник Андрей Кайнаш в 1768 году, живут, “волохи и жиды, почитай въ большую половину народа  такого какъ и малороссийский”

     Широкий відгук в низах козацтва знайшла коліївщина. А після придушення коліївщини, рятуючись від переслідування польських і царських військ, багато гайдамацьких загонів перейшли на запоріжжя. В серпні 1768 року М.Головко доповідав про перебування на території його паланки “гайдамацьких шаєк” іще через місяць кошова адміністрація отримала повідомлення, що “многие воровские сборища на низу реки Буг даже до великого лиманана разных речках скрывалища имеют”.

        Гайдамаки користувалися співчуттям і підтримкою рядового козац-тва, яке відказалось приймати участь в каральних операціях проти повстанців.

         Керуючі кола Росії дуже хвилювало посилення класової боротьби на Запоріжжі. Таким чином після підписання Кючук-Кайнаджинського мирного договору, у соціально-економічному плані Запорізька Січ в другій половині ХVIII століття перетворювалась у все більше не бажане явище для абсолютної монархії. У червні 1775 року царські війська заняли територію Запоріжжя, Нова Січ була ліквідована. Колишня Бугогардовська паланка Нової Січі разом із завойованим Росією межиріччям Дніпра і Південного Бугу війшла до складу Єкатеринівського, Новопавлівського і Херсонського уїздів Новоросійської губернії.

      Велика частина території краю в середині ХVIII століття продовжу-вала залишатись під владою васала Османської Iмперії - Кримського хана. Лише в 60-ті роки на півночі Очаківського степу з’являються перші поселення “ханські слободи”. Втікачі від феодального гніту, українські і молдавські селяни заснували тут села Голту, Криве Озеро, Романову Балку і Кримку. Жителі їх сплачували податок Кримському ханові.

          В результаті двох переможних для Росії війн з Туреччиною /1768 - 1774, 1787 - 1791/, Північне Причерномор’я війшло до складу Російської Iмперії. Стало можливим господарське освоєння величезних просторів Півдня України, активізувалась зовнішня торгівля з країнами Західної Європи і Сходу.

         Iсторичну обумовленість рішення Чорноморської проблеми Росією розглядає М.М.Аркас “... жодна нація ніколи не мирилась з тим, щоб її морські береги, гирла рік були відірвані від неї; Росія не могла залишити гирла Дону, Дніпра, Бугу і Керченської протоки в руках грабіжників кочівників-татарів...”

       Iще під час 1769 - 1772, на лівобережжя Південного Бугу стали повертатися з Турецьких володінь українські і російські селяни, які втікли в свій час від гнобителів поміщиків. В1774 році населення цього району налічувало більше 12 тисяч чоловік. Ціленаправлене заселення і швидке господарське освоєння Північного Причорномор’я, зумовилось як стратегічними так і економічними інтересами пануючого класу, вони зумовили своєрідність аграрної політики царизму на Півдні Європейської Росії. Тут уряд у зв’язку з необхідністю поступився однією з основних привілегій феодального дворянства: право монопольного володіння землею.

        План уряду по розподілу в Новоросійській губернії державних земель для їх заселення, 1764 році передбачав передачу в спадкове володіння великих помість розміром від 1,5 тисяч до 12 тисяч десятин всім людям, які користуються дворянським правом, при умові заселення їх за власні кошти  протягом 3-х років. В результаті виникла ситуація, при якій на півдні України поняття “поміщик” не співпадало з терміном “дворянин”: володіти землею тут могли і купці, і міщани, і чиновники - не дворяни. В цілому соціально-економічна структура півдня України стала суттєво відрізнятись від України Лівобережної і Правобережної. Річ у тому, що поміщики, які не мали права придбати залежних селян,свої землі могли заселяти лише особисто незалежними, незакріпаченими людьми. У зв’язку з недостатньою кількістю останніх, землевласникам доводилось вести господарство за допомогою вільнонайманих робітників. Тому на півдні України на самому початку її колонізації в сільському господарстві починає застосовуватись наймана праця, стали складатися капіталістичні відносини.

     Поміщики з дворян переселяли в нові володіння кріпаків із своїх помісць, які знаходились в центральних губерніях Російської Iмперії, або ж купували їх “на вивід”. Але можливості такого типу заселення нових помість були досить обмеженими. Тому поміщики приймали в великій кількості добровольців, які приходили з Північного Причерномор’я українських селян з Лівобережжя, які користувалися до 1783 року правом вільного переходу від феодала до феодала.

      Селяни, які залишались у поміщиків, були зобов’язані виконувати повинності на користь власників землі. Але об’єм роботи селян в порівнянні із північними ройонами України тут був невеликим. Крім того селяни мали право переходити від одного поміщика до другого.

Становище вільних поселенців на дворянських землях було не стійким, поміщики наполегливо прагнули їх закріпачити і частково досягли в цьому успіху: указом від 12 грудня 1796 року самовільні переходи селян з місця на місце в Новоросії категорично заборонялись. Пізніше за указаною категорією сільського населення затвердилось найменування “підданого населення”, яке хоч і зберегло особисту волю, але потрапило в  часткову залежність до феодалів. Це відображало тенденцію до насадження кріпосницьких відносин, характерних для політики царського самодержавства. Однак висока питома вага незакріпаченого населення /біля 70%/ характерна для півдня України в дореформений період. Територію краю заселяли також державні селяни, відставні солдати, разом з тим запорізьки козаки. ЇIм надавали земельні наділи розміром до 60-ти десятин. Жителі наполегливо освоювали землі. Основним заняттям залишалося тваринництво, але поступово розповсюджувлось землеробство.

Декілька населених пунктів в другій половині ХVIII століття виникло на північному заході сучасної Миколаївщини, яка належала до 1793 року Речі Посполитій. Серед них - Курячі Лози і Велика Мечетня /Кривоозерський район/, Богополь /частина м. Первомайська/. Засновниками цих поселень були вихідці із Молдавії і Поділля, які втікли від поміщицького гніту, і спочатку отримували деякі пільги на новому місці у виконанні повинностей. Пізніше вони потрапили в повну залежність від місцевих магнатів Любомирського і Потоцького.

1770  -1772 роки війшли в історію краю , як роки страшного занепаду і  розорення  через хворобу чуми.

      У міру заселеності і господарського освоєння нинішньої території Миколаївщини збільшувалась кількість населення, а в кінці ХVIII століття з’явились і перші міста.

        1781 рік - Єкатериненшанц /Ольвіополь/, після 1917року Ольвіополь ввійшов до складу м.Первомайська.

1778 рік - виникло м. Херсон.

1789 рік - виникло м. Миколаїв.

1795 рік - виникло м. Вознесенськ.

        В цей час виникла і Врадіївка   (1772 рік                         

Перші “врадіївчани” осіли у витоків річки Бакшали., яка є лівою притокою Південного Бугу. Схили долини річки Бакшали прорізані численими балками та ярами, в яких чимало джерел  з чистою питною водою. У давнину вони були місцем водопою тварин.

       До нашого часу дійшли свідчення, що в західній частині ставка, який тепер знаходиться в центрі селища, з-під землі било підземне джерело води, яке і давало початок річці Бакшалі.

       Територія нинішньої Врадіївки почала заселятися постійними жителями з другої половини ХVIII століття. Сюди, в степи, що належали тоді Туреччині, тікали селяни сусідніх російських губерній від панського гніту. На 1772 рік в поселенні нараховувалося 55 дворів.

Територія нинішньої Врадіївки у 60-х роках 18 ст. входила до складу Ханської  України

       Після перемоги Росії у війні з Туреччиною /1791р./ царський уряд всіляко заохочував поселенців цих земель. Бажаючи одержати винагороду виходець із дворян, відставний вахмістр I.Врадій сприяв розширенню уже існуючого поселення. Iван Кирилович Врадій, перебуваючи вже у відставці, одержав дозвіл у тодішнього губернатора Катеринославського намісництва В.В.Каховського, на заселення казенного села за річкою Бугом. Придбавши 16.500 десятин колишніх земель порти Оттоманської, Врадій вивіз людей з Молдавії, Польщі та інших прикордонних територій і поселив їх на берегах невеличкої річки Бакшали. На власні кошти збудував церкву на честь святого євангеліста Iвана Богослова. В нагороду В.В.Каховських  звільнив його двір від усіх податків і повинностей, але Врадій вважав, що цього недостатньо і в 1800 році звернувся до царського уряду з проханням виділити йому 12500 десятин пустопорожніх земель в урочищі Бурлацької криниці.

        Прохання розглядав Сенат і указом від 6 лютого 1802 року передав Iвану Врадію на вічне і потомственне володіння 500 десятин землі, на якій заснував село Малу Врадіївку.

    Велика Врадіївка, як її згодом стали називати, продовжувала розвиватися як казенне село, швидко поповнюючись за рахунок збіглих від кріпацтва селян з Лівобережної України, центральних губерній Росії, а також переселенців з сусідньої Молдавії. В 1799 році тут налічувалося 118 дворів з поселенням 447 чоловік. Кріпосного права Врадіївка не зазнала, бо з самого початку заснування була віднесена до казенного відомства, а в 1806 році селяни були приписані в розряд державних селян і наділялися землею.

       Родючі грунти давали можливість займатися хліборобством, про-те на протязі довгого часу основним заняттям населення залишалося скотарство. I, зокрема, вівчарство.

       Формально поселенці вважалися вільними, але на ділі вони являлися експлуатованими державою, яка звалила на їхні плечі непосильний тягар податків і повинностей. Оброчний та подушний податок після війни 1812 року досягав 12 карбованців 30 копійок з ревізьської душі.

          Як свідчить « Хронологико- историческое описание церквей губернии Херсонской». 1816 год. Церковь села Врадиевки, Параскиевская.

     Разом з цим селяни відбували багаточисельні повинності /поштові, дорожні, арестантські, військові/, в селі проживало 92 душі державних селян. Повинності ці переводилися на гроші і розподілялися по дворах в залежності від кількості душ. Виходило, що ослаблі господарства, в яких було багато малолітніх, платили більші податки, ніж заможні малочисельні сім’ї. На один двір припадало податків від 30 до 36 карбованців, тоді як казенні землі продавалися поміщикам по 50 копійок за десятину. Незважаючи на це потік переселенців зростав з кожним роком. Сюди приганяли свої отари і селилися молдовани, з різних місць стікалися збіглі кріпаки.

  «…при преобразовании  бугского казачества  в военные поселения  и о расквартировании  Уланских полков  с 1817 года  4- ый  бугский уланский полк  расквартировываеться во Врадиевке, Лысой горе, Кривом Озере…»

      В 1820 році в селі, яке було волосним центром Ананіївського уїзду Херсонської губернії, проживало 1428 чоловік.

         З 1840 року Врадіївка війшла в число військових поселень.