Структурно-семантичні особливості вставних конструкцій у мові хідожніх творів (на прикладі творів Т.Г.Шевченка)

СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВСТАВНИХ КОНСТРУКЦІЙ У МОВІ ХУДОЖНІХ ТВОРІВ (на прикладі творів Т.Г.Шевченка)

Читаючи твори Тараса Шевченка, знаходимо тут і радощі, і гнів, і відчуття тісного, нерозривного зв’язку з людьми, для яких він створював  свято поезії, описи відомих історичних подій, оспівування народних героїв. Для того, щоб якомога точніше, яскравіше й емоційніше все це відтворити, автор використовує різні прийоми: застосування активної і пасивної лексики, афоризмів, прислів’їв, різноманітних тропів. На особливу увагу заслуговує синтаксис його творів. 

Поет часто вживає вставні слова і словосполучення, але з різною метою: щоб виразити модальну оцінку (впевненість, невпевненість, передбачає можливість, сумнів тощо):

Частий повтор вставних слів «може» , «мабуть», «здається» (невпевненість) виконує експресивно-видільну функцію, сприяє зміні інтонації з питальної на питально-окличну.

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

 

Може,найдеться дівоче

Серце,карі очі,

Що заплачуть на сі думи.

 

А може, лихо переплачу?

Води Дніпровської нап юсь,

На тебе,друже, подивлюсь,

І, може, в тихій своїй хаті

Я буду знову розмовляти

З тобою, друже мій!

 

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі,

Як ягнята; нехай, каже –

Може, так і треба.

 

Може, мені на чужині легше буде,

як іноді в Україні згадувати будуть!

 

За кого ж Ти розіп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас,добрих, чи за слово

Істини…чи, може,

Щоб ми з тебе насміялись?

 

Може,чванитесь, що братство.

 

Віру заступило.

А може, й сам на небеси

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радився з панами,

 

Озовітесь! А за вами,

Може, озоветься

Безталання невсипуще

І  нам усміхнеться.

 

А може,потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».

                                                       Може, вернеться надія

З тією водою

З цілющого й живущого,

Дрібною сльозою -

Може, вернеться з-за світа

В пустку зимувати.

 

Може, ще раз прокинуться

Мої думи-діти.

 

Може, ще раз сонце правди

Хоч крізь сон побачу…

 

Може, й дівчину без мене

З іншим заручили.

 

України далекої,

Може, вже немає.

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море…

 

Нехай,- каже,-

Може, так і треба.

 

Може…може…а меж тими

Меж ножами рута

І барвінок розів ється…

 

А може, ще й добро побачу?

А може, лихо переплачу?..

І, може, в тихій твоїй хаті

Я буду знову розмовляти

З тобою, друже мій!

 

Чи, може, вже з неба

Подивлюсь на Україну,

Подивлюсь на тебе.

 

Хоч я вам кривди не робив,

Та все-таки між вами жив,

То, може, дещо і осталось.

 

За нас, добрих, чи за слово

Істини…чи, може,

Щоб ми з тебе насміялись?

 

А де ж ти діла паляницю?

Чи попросту забула взяти?

Чи, може, ще й не напекла?

 

О боже мій милосердний!

Може, вони знають…

Може, вони догадались…

 

Хіба краща є за тебе?

Може, й є,- не знаю.

 

Вибачайте, люде добрі:

Може, не до ладу,

Може, ще раз зустрінемось,

Поки шкандибаю.

 

Де ти? Може, гине,

Може, тяжко кляне долю

Може, радує Ярему.

 

                                            А може, їй легше буде на тім світі,

Як хто прочитає ті сльози-слова.

 

Поборовся б і я, може,

Якби малось сили.

 

Може, думаєш,покину?

Може, я грішила,

Може, бог за те карає,

 

Може, й справді!

Нехай і так буде.

 

Одружились

Мої молодії.

Може, воно й не до ладу,

Та що маю діять.

 

Може, верну знову

Мою правду безталанну.

 

Може, викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло.

 

Може, зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні…

 

Так так що краля! І не вбога,

Та талану господь не дав…

А може, й дав, та хтось украв,

І одурив святого бога.

 

А може, бог пошле дитину

В дорозі;от і молоко

Сердешній матері.

 

                                              Все б, здається, ні на кару

Сироти остались.

 

Мабуть, щось тяжке, тяжкеє

Вимовить хотілось?

Та не вимовив…

Мабуть, добре Московщина

В тямку їй далася.

 

Ну що б, здавалося, слова…

 

Люде кажуть і говорять:

«Мабуть, він упився».

 

Та, мабуть, весело й не буде

І на Украйні, добрі люде…

 

                                               В тебе дочка чорнобрива.

Чорнобривого придбала.

Мабуть, сама вчила.

 

Обіщався вернутися,

Та, мабуть, і згинув.

 

І за що мене карають,

Я й сама не знаю?

Мабуть, за те,що всякому

Служила, годила…

 

І все б, здавалося?А ні,

Щоб не толочили пашні.

 

Чи він у гості не приходив?

Убили, мабуть, на війні?

 

Будеш жить,

То, може, й знатимеш, небоже,

Бо слава здорово кричить

За наші голови…

 

Лихої, тяжкої години
Мабуть, ти ждеш?

 

Не вбогий, мабуть, хтось лежить?

І намальовано:розп ятий

За нас син божий на хресті.

 

                                                   Господнє небо і село,

Ягня, здається, веселилось!

 

І де ті люде тут возьмуться?

Оце, мабуть, із-за Дністра.

 

Тебе ж, сердешну, копт убогий

Хотів у Йосипа купить,

Та здохла ти. Мабуть, дорога

Таки завадила тобі?

 

А може, вже поєдналась

З паном у палатах?

Може, знову розкошує

Моя грішна мати?

 

Хоч і Яр той; вже до його

І стежки малої

Не осталось; і здається,

Що ніхто й ногою

Не ступив там…

           Змістовну виразність, ударність вставних одиниць, які використовуються для впорядкування викладеного, виділення головного, підбиття підсумку бачимо на прикладах:

Співуча, нічого сказать.

Якби собі таку достать,

Та ще й з медведем.

 

Значить, пан

У себе з причетом гуляють.

             Вставні слова, звернені до співрозмовника з метою активізувати його увагу простежуються в прикладах з творів:

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! В військо оддавати!

Бо його, бач, трохи!..

 

А то, бач, що наробила:

Кинула малого

На розпутті, та й байдуже…

 

Се, бачиш, для того,

Щоб знать було,що криниця

Єсть коло дороги.

 

Мій боже милий! А трудяще,

А чепурне, а роботяще,

Та тихе. Бач, і сирота,

А всім була навдивовижку.

 

Я, як бачте, гайдамака…

 

Меня-то, слышь, и подсмотрели;

Свезли в Калугу и забрили.

Так вот же случай-то какой.

 

До панича, бачиш, ходила,

Поки дитину привела,

Та у криниці й затопила.

 

Світ, бачся, широкий,

Та нема,де прихилитись

В світі одиноким.

 

Та ми, бачте, пане,

Співаймо про Богдана…

Ой, ой! сором! Геть од мене!

Пусти мене! Бачиш,

Який добрий!..

 

Чого зрадів оце?Того

Що,  бачите,  старий подумав

Добро якесь кому зробить.
 

 

А все-таки її люблю,

Мою Україну широку,

Хоч я по їй і одинокий

(Бо, бачте, пари не найшов).

 

Тебе ще й вилає . За те, бач,

Що на світ родила.

 

І йде на улицю гулять.

Гордіще самої цариці.

Щоб людям, бачте, показать

Своє добро…

 

Насилу вліз у хату
            Та й ліг собі тихенько спати,

Щоб Настю, бачте, не збудить…

 

А знаєш, снилося мені:

Удень неначе місяць сходив…

Добрі жнива

Колись-то будуть. І дурю!

Себе-таки, себе самого,

А більше, бачиться, нікого.

 

Зробило хрестик та й несло

Додому, бачте, показать,

Що й він уміє майструвать.

 

Густенька каша,

Та каша, бачте, та не наша.

 

Нащо б, бачте, те згадувати,

Що давно минуло.

 

Лягла вона славно,

Лягла вона вкупі

З нами , козаками!

Бачиш, як лежить…

 

Просвітились! та ще й хочем

Других просвітити.

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям…

 

Не менш характерними для Тараса Шевченка є вставні одиниці, які передають звичайність повідомлюваного, які виконують функцію гіпотетичної модальності. Завдяки семантиці припущення, згадування речення найбільш точно передають мотив смутку, сумніву, тривоги або абсолютного щастя у минулому

Не чваньтеся, з вас деруть ремінь.

А з їх, бувало, й лій топили.

 

Було, як смеркає.

Защебече соловейко-

Ніхто не минає.

 

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський…

 

Буває, іноді дивлюся.

Дивуюсь дивом,і печаль

Охватить душу…

 

Любить царя свого п яного,

Та й більше, бачиться, нічого.

 

Один-однісінький ,бувало,

Сидить собі  у бур яні

Та клепку теше.

 

Буває, іноді старий

Не знає сам,чого зрадіє.

 

Було, вночі

Сидить під тином,мов зозуля,

Та кує…

                                                    Було, роблю що, чи гуляю,

Чи богу молюся…

Вставні слова, словосполучення і речення на позначення способу оформлення думки та характеру того, що буде викладатися

Знать, од Бога і голос той

І ті слова ідуть меж люди!

 

Ідуть дівчата в поле жати,

Та, знай, співають ідучи.

 

В неволі тяжко,хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

 

 

Сказано, шарпак,

То й одружився собі так…

 

Бо як по правді вам сказать,

То дуже вже й мені самому

Обридли тії мужики.

 

Знать, забула, що колись-то

Сама дівувала.

Болючого відвертого звучання набувають рядки, у яких прочитуємо настрої зневіри, безвиході, пригніченості –  ті, що вказують на джерело повідомлення – і запрошують  читача, як головного суддю, до роздумів :

Кажуть, бачиш, що все то те

Таки й було наше…

 

Просвітити, кажуть , хочуть

Материні очі.

 

І все то лихо, все, кажуть, од бога!

Вони ж не вернуться!

Як хоч,

А лихо, кажуть, перескоч.

           Аналізуючи семантичну функцію вставних членів речення, спостерігаємо, що Т.Шевченко використовує їх або для вказівки на своє чи своїх героїв ставлення модального характеру (функція суб’єктивної модальності), або для додаткового зауваження до висловленої в реченні думки. У « Кобзарі» поет найчастіше у своїх творах вживає  такі вставні слова:

-може-понад 82 рази,

-мабуть-понад 20 раз ,

-звичайно-понад 10 раз.

До десяти раз вживаються такі конструкції, як: кажуть, бачте, отже, бач, справді, здається, жаль.

За допомогою нагромадження вставних виразів у мову персонажів чи загальноавторську оповідь Т.Шевченко прагнув  передати внутрішній стан, тривогу, радісне чи негативне хвилювання. Вставні компоненти надають реченню чи окремим його членам, як головним, так і другорядним, додаткового відтінку. У збірці  більшість вставних конструкцій відноситься до всього речення загалом, тобто вступає у синтаксичні відношення зі всією реченнєвою структурою.

              Дослідження мови творів письменника у плані виявлення його індивідуального стилю є одним з актуальних завдань сучасної лінгвістики. Звернення дослідників до нього обумовлене осмисленням внеску письменника в розвиток української мови, через мову привертається увага до світоглядних позицій. Індивідуальний стиль письменника у мовному аспекті трактується як індивідуально-творчий вияв народної мови.

Користуючись мовою, письменник відбирає, комбінує мовні одиниці у незвичній сполучуваності відповідно до свого світобачення, ідейно-естетичних інтенцій, об’єднує ці слова у своєрідну лексичну систему, історично, тематично й естетично виправдану або створює нові лексеми.

В індивідуальному стилі здійснюється не тільки індивідуальне використання різноманітних мовних засобів  мови у нових функціях, що визначені принципами зв’язку частин чи елементів художнього цілого, не тільки залежний від лінгвістичного смаку письменника своєрідний відбір цих засобів, не тільки власна система комбінації різних стилістичних серій літературної мови чи різних прийомів художньої мови, не тільки свої навички і принципи композиції літературно-художніх єдностей, не тільки особисте тяжіння до тих чи інших образів та типів, а також до форм їх побудови.

Аналізуючи семантичну функцію вставних членів речення, спостерігаємо, що Т.Шевченко використовує їх або для вказівки на своє чи своїх героїв ставлення модального характеру (функція суб’єктивної модальності), або для додаткового зауваження до висловленої в реченні думки

Особливістю їх є ритмічність і плавність, легкість і витонченість. Загалом відзначимо, що попри всю різноманітність вставних компонентів у збірці, вони характеризуються ретельним добором і впорядкованістю. Синтаксичні засоби, використані автором, активно впливають на зміст, сприяючи його розвиткові чи, навпаки, уповільнюючи, гальмуючи його. Як справжній митець слова поет не зловживає прикрасами лексичного плану. Його майстерність у відтворенні образів навколишнього світу значною мірою виявляється в синтаксисі.

Отже, вставні і вставлені конструкції є семантико-функціональним засобом, який надає віршам Т.Шевченка  унікальності й оригінальності. Вставні одиниці виражають у реченні суб’єктивну модальність, а вставлені привносять додаткове повідомлення до основного речення, тим самим розриваючи композиційно-синтаксичну послідовність побудови розповіді та надають їй двоплановості. Вставні і вставлені компоненти в реченні поет виражає граматичними засобами різних рівнів: як морфології, так і синтаксису. Індивідуально-авторському стилю Т.Шевченка притаманне поширення вставлених конструкцій вставними одиницями, повторами, які семантично і функціонально збагачують його, увиразнюють та стилістично поглиблюють те, що хотів нам передати  автор.