«Сучасні технології професійного навчання (дуальна, модульна системи; модульно-рейтингове, інтерактивне навчання)»

 

 

 

 

 

 «Сучасні технології професійного

 навчання (дуальна, модульна системи;

модульно-рейтингове, інтерактивне навчання)»

 

Підготувала вчитель трудового навчання

та образотворчого мистецтва Криворізького

Покровського ліцею Цвіток Віта Борисівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

1.    Вступ.

2. Сутність педагогічних технологій. Роль педагогічних технологій в удосконаленні навчально-виховного процесу.

3.   Новації та інновації в педагогіці.

4. Характеристика сучасних педагогічних технологій: концентроване навчання; модульно-рейтингове навчання; дистанційне навчання; інтерактивне навчання; модульна система професійного навчання; проектне навчання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Найважливішими завданнями реформування освіти в Україні є підготовка освіченої, творчої особистості та формування її фізичного й морального здоров'я. Вирішення цієї проблеми передбачає психолого-педагогічне обгрунтування змісту й методів навчально-виховного процесу.

Сьогодні вищі навчальні заклади готові впроваджувати сучасні педагогічні технології, популярними серед яких є комп'ютерне та дистанційне навчання, навчання із залученням інтерактивних методик, навчання за технологією тренінгу.

Реформування вищої школи й ті вимоги, що ставляться до випускників ліцеїв,  університетів, інститутів, повинні докорінно змінити навчальні методики вищої школи. Сьогодні намітився перехід від авторитарної педагогіки до гуманістичного розвитку особистості, від накопичення знань - до вміння оперувати знаннями, від "одноразової" освіти - до безперервної, від поточної організації навчання - до індивідуальної. Нова парадигма освіти обумовила оновлення фахової освіти. Цей процес є особливо актуальним у зв'язку з кардинальними змінами в освіті, що відбуваються в країнах ближнього і дальнього зарубіжжя.

Педагоги, психологи, методисти фахових дисциплін відчувають потребу у впровадженні таких методик, які б допомогли реалізації особистісного підходу до студента. Саме такий підхід є одним із найважливіших принципів організації навчальної роботи.

Сьогодні вже неможливо викладати дисципліни традиційно, коли у центрі навчального процесу знаходиться викладач, а учні мовчки сприймають матеріал, слухають пояснення на лекціях або звітують на семінарських і практичних заняттях, виконують контрольні завдання, складають заліки і одержують оцінки за ті знання і навики, які набули у процесі навчання.

Впровадження інтерактивних методик у викладання фахових дисциплін дає змогу докорінно змінити ставлення до об'єкта навчання, перетворивши його на суб'єкт. Учень стає співавтором лекції, семінарського заняття тощо. Підхід до учня, який знаходиться у центрі процесу навчання, грунтується на повазі до його думки, на спонуканні до активності, на заохоченні до творчості. Він полягає насамперед у підвищенні навчально-виховної ефективності занять, і як наслідок - у значному зростанні рівня реалізації принципів свідомості, активності та якості знань, умінь і навичок, які набули учні. Інтерактивне навчання у навчальних закладах передбачає докорінну зміну методичних стереотипів, які сформувалися у викладачів.

 

2.Сутність педагогічних технологій. Роль педагогічних технологій в удосконаленні навчально-виховного процесу.

Сьогодні вже неможливо навчати традиційно: у центрі навчально-виховного процесу має бути учень. Слід визнати, що одним із недоліків традиційної педагогіки є ескалація інформаційного навчання, яке ґрунтується на постулаті – для осмисленої дії потрібні знання, при цьому допускається, що більший обсяг знань забезпечує більшу результативність дії. Саме тому навчальні курси перевантажені навчальною інформацією, що, зокрема, спричиняє помітний розрив між теорією і практикою, діяльністю та її інформаційним забезпеченням. Одним з провідних завдань повинно стати створення такого освітньо-розвивального середовища, через взаємодію з яким у майбутнього вчителя формується готовність до роботи на основі знання сучасних педагогічних технологій, розуміння своєї індивідуальної сутності, на основі якої виробляється особистісна педагогічна концепція і персонал-технологія.

На сучасному етапі розвитку освіти ліцею необхідний не просто добрий майстер, а вчитель-технолог, учитель-майстер, учитель-новатор, що викликало на педагогічній ниві зацікавленість у дослідженні питання сутності сучасних педагогічних технологій та їхнього впровадження в навчальний процес.

Метою моєї роботи є виявлення особливостей сучасних технологій навчання; об'єктом дослідження є сучасні технології навчання; предметом – упровадження сучасних технологій у навчальний процес. Розвиток науки й техніки дає змогу вчителям та учням використовувати нові форми комунікації, нові способи розв’язання абстрактних і конкретних завдань, перетворюючи вчителя з авторитарного транслятора готових ідей у натхненника інтелектуального й творчого потенціалу учня. Майбутнє за системою навчання, що вкладається в схему учень – технологія – учитель, за якої викладач стає педагогом методологом, технологом, а учень – активним учасником процесу навчання. Педагогічна майстерність сучасного вчителя повинна розвиватися “не через забезпечення його великою кількістю рецептурних посібників і широке використання ним готових поурочних розробок. Йому потрібні передусім фундаментальні знання з базового предмета, висока, загальна культура і ґрунтовна дидактична компетентність”.

Ще на початку 20-х рр. минулого століття в працях відомих педагогів (І. Павлов, А. Ухтомський, С. Шацький, В. Бехтєрев) з'являються терміни “педагогічна технологія» та «педагогічна техніка”. Педагогічна техніка визначалась у педагогічній енциклопедії 30-х рр. як сукупність прийомів і засобів, спрямованих на чітку й ефективну організацію навчальних занять. Минуло майже сто років відтоді, а в сучасній педагогічній літературі й досі не існує єдиних, вичерпних, уніфікованих

визначень понять освітні, педагогічні, навчальні технології. Деякі дослідники нараховують близько 300 трактувань цих термінів, що різняться не лише за формою, а й за змістом, який у них вкладається. Одні науковці розуміють під терміном “технологія” управління педагогічними процесами, інші – способи організації діяльності учнів, різноманітні методи та прийоми досягнення педагогом навчальної мети.

На мій  погляд, відмінність між технологією і методикою у галузі освіти полягає у тому, щоб виявити відмінність між технологією та ремісництвом у виробничій сфері. Тобто це відмінність між високопродуктивним машинним виробництвом і порівняно низькоефективною ручною працею. Отже, технологія – це комплекс, що складається із:

 – запланованих результатів;

– засобів оцінки для корекції та вибору оптимальних методів і прийомів навчання, найбільш доречних для визначеної ситуації;

– набору моделей навчання, розроблених  учителем на цій основі.

Будь-яка педагогічна технологія повинна відповідати основним критеріям технологічності: системності (наявність логіки процесу, взаємозв'язку частин, цілісність), керованості (можливість діагностики досягнення цілей, планування процесу навчання), ефективності (технологія повинна вибиратися відповідно до результатів та оптимальних затрат, гарантувати досягнення певного стандарту навчання), відтворюваності (можливості застосування в інших однотипних навчальних закладах іншими суб'єктами).

Педагогічна технологія є одним із спеціальних напрямів педагогічної науки (прикладна педагогіка), що забезпечує розв'язання поставлених завдань, підвищує ефективність навчально-виховного процесу, гарантує його високий рівень. Це сукупність способів організації навчання й виховання учнів або послідовність визначених дій, операцій, пов'язаних із конкретною діяльністю вчителя і спрямованих на досягнення поставлених цілей (технологічний ланцюжок). Нині існує безліч різних технологій: загальнопедагогічні, навчальні, виховні, розвивальні, комп'ютерні, ігрові, технологія колективної творчої діяльності, співробітництва. Оскільки останнім часом поняття “педагогічна технологія” набуває усе більшої популярності, передовсім важливо проаналізувати його варіанти: “педагогічна технологія”, “технологія навчання”, “освітні технології”, “технології у навчанні”, “технології в освіті”.

Зокрема, виникає визначення, у якому стверджується, що “педагогічна технологія – це доповнення до наукового знання про засвоєння й умови засвоєння навчального матеріалу для поліпшення ефективності й корисності навчання та практичної підготовки...”  В іншому формулюванні наголошується, що “педагогічна технологія – це система дій з планування, забезпечення й оцінювання всього процесу навчання, зумовлена специфічною метою, заснована на дослідженнях процессу засвоєння знань і комунікації, а також використанні людських і матеріальних ресурсів для досягнення більш ефективного навчання”. Усі визначення мають один суттєвий  недолік – йдеться про підвищення ефективності навчання, але не згадується про методи досягнення цієї мети. Найбільш повно окреслив поняття  П. Мітчелл. В Енциклопедії педагогічних засобів, комунікацій і технологій (Лондон, 1978) він зазначає: “Педагогічна технологія, яка не є синонімом “засобу навчання», являє собою міждисциплінарний конгломерат, що має зв'язки фактично з усіма аспектами освіти – від короткого навчального фрагмента до національної системи з усіма її функціями”.

Педагогічна технологія передбачає наявність певної тактики реалізації освітніх технологій. Їй властиві загальні риси та закономірності побудови навчально-виховного процесу незалежно від конкретного навчального предмета. Цілі, завдання, зміст освіти реалізовуються в ході навчально-виховної діяльності через побудову моделей передачі й засвоєння знань, духовний розвиток особистості (інтелектуальний, моральний, естетичний).

Педагогічну технологію розглядають також  як науку про найбільш раціональні способи навчання, як систему принципів навчання, як техніку реалізації навчання. Педагогічну технологію інколи ототожнюють з методиками.  Тому вважаємо за доречне зробити невеликий аналіз наявних трактувань терміна “педагогічна технологія”,  маючи на меті виділити більш чітке його визначення. Масове впровадження педагогічних технологій припадає на початок 60-х рр. Найбільш важливим завданням реалізації ідеї технології Я. Коменський уважав створення механізму навчання, називаючи його “дидактичною машиною”. “Для дидактичної машини, – писав він, – необхідно знайти:

1) чітко встановлені цілі;

2) засоби, пристосовані для досягнення цих цілей;

3) тверді правила щодо користування цими засобами для того, щоб було неможливим не досягнути мети.

Тому-то, зображений модуль „мета, засоби – правила їхнього використання – результат" становить ядро будь-якої технології. Протягом XX століття робилося чимало спроб “технологізувати навчальний процес. До середини 50-х рр. ці спроби були зосереджені на використанні різноманітних технічних засобів навчання – комп'ютерів, радіо та інших. Тривалий час вважали, що для педагогіки термін “технологія” не прийнятний, бо характеризує процеси, які трапляються в промисловому виробництві. Однак “технологізувати” можна будь-яку людську діяльність за умов повторюваності її елементів і масштабності здійснення, оскільки це забезпечує необхідні економічні умови для створення спеціального обладнання.

Розглянемо розуміння сутності педагогічної технології В. Сластьоніним. Однією із вирішальних умов успішного проходження педагогічного процесу він називає його конструювання, що містить у собі аналіз, діагностику, очікуваний прогноз і розробку проекту діяльності. Таким чином, В. Сластьонін виокремлює наступні компоненти педагогічної технології: аналітична діяльність, прогностична й проективна творча розумова діяльність, аналіз, прогноз і проект – нерозривна тріада під час розв'язання будь-якої педагогічної діяльності.

Педагогічна технологія, за І. Волковим, – це опис процесу досягнення запланованих результатів навчання. Один з авторів досліджуваної проблеми В. Пітюков кваліфікує поняття “педагогічна технологія” як наукове обґрунтування вибору операційного впливу педагога на дитину в контексті його взаємодії зі світом для формування в неї ставлення до цього світу, впливу, який гармонійно поєднує свободу особистісного вияву та соціокультурну норму. На наш погляд, з наведених визначень найбільш близьким до істини та його наукового обґрунтування є формулювання Н. Щуркової.

Варто підкреслити, що в низці своїх монографій, наукових статей дослідниця розкриває сутність поняття “педагогічна технологія”, його структуру, принципи й способи її впровадження в практичну педагогічну діяльність вихователя, учителя, класного керівника. У монографії “Педагогическая технология” вона розкриває її як “суму та систему науково-обгрунтованих прийомів і методів педагогічного виховного впливу на людину або групу людей”. “Педагогічна технологія – сукупність психолого-педагогічних установок, які визначають спеціальний добір та поєднання форм, методів, засобів, прийомів, виховних засобів. Технологічними шляхами забезпечується можливість досягнення ефективного результату в засвоєнні учнями знань, умінь та навичок, розвиток їхніх особистісних якостей в одній або декількох суміжних галузях навчально-виховної роботи. Технологія є організаційно-методичним інструментарієм педагогічного процесу”. Таке визначення педагогічної технології пропонує Б. Лихачов. Для порівняння поглядів на цю проблему пропонуємо визначення терміна зарубіжного дослідника С. Сполдінга, який підкреслює, що “1960 року під терміном „педагогічна технологія” розуміли систему вказівок, які під час використання сучасних методів та засобів навчання повинні були забезпечувати навчання впродовж дуже короткого строку при оптимальних затратах зусиль та засобів. У подальшому педагогічна технологія розглядалась як цілісний процес постановки цілей, постійного оновлення навчальних планів і програм, оцінювання педагогічних систем у цілому та постановки нових цілей, як тільки з'являлася нова інформація щодо ефективності системи”.

У зв’язку з аналізованою проблемою варто звернути увагу на праці вітчизняних науковців, присвячені вивченню педагогічної технології, зокрема на дослідження А. Нісімчука, О. Падалки, І.Підласого.

Отже, І. Підласий висунув положення про те, що головним у педагогічній технології є опис-проектування процесу формування особистості учня. Цей опис-проектування гарантує успіх незалежно від майстерності вчителя. Таке судження свідчить, що за допомогою засобів оптимізації навчального матеріалу педагогічна технологія націлена на цілеспрямоване проектування процесу формування особистості учня, і цей матеріал гарантує педагогічний успіх незалежно від рівня підготовки вчителя. У свою чергу А. Нісімчук, проаналізувавши наукові праці багатьох учених, дає наступне визначення поняття педагогічної технології. На його думку, педагогічна технологія – не систематичне й послідовне впровадження в практику наперед спроектованого навчально-виховного процесу, який дає змогу розвивати професійно-технічні знання особистості учня.

Технологія – це педагогічна діяльність, яка максимально реалізує закони навчання, виховання та розвитку особистості, тому забезпечує також кінцеві результати, стверджують А. Нісімчук, О. Падалка. Педагогічна технологія наближає педагогіку до точних наук, а педагогічну практику, яка охоплює творчість учителя, робить досить організованим, керованим процесом із прогнозованим позитивним результатом.

Аналіз вищезазначених трактувань терміна “педагогічна технологія” уможливлює зробити наступні висновки: по-перше, поняття педагогічної технології надзвичайно багатозначне; по-друге, серед великої кількості трактувань можна виокремити три ключових слова, які входять у визначення самі собою або одночасно: засоби, методи та форми. Саме ці поняття становлять сутність (ядро) терміна „технологія"; по-третє, у названих дослідженнях зарубіжних та вітчизняних авторів педагогічна технологія розглядається як інструментарій педагогічного процесу, як техніка реалізації навчально-виховного процесу, як модель, як системний метод або сукупність засобів для досягнення педагогічних завдань, як опис педагогічного процесу, як опис проекту процесу формування особистості. Велика кількість різних думок у термінології, багатогранність поняття з погляду теорії свідчать, що розв’язання цієї проблеми залежить від майбутнього розвитку педагогічної науки.

Отже, враховуючи провідні ідеї, положення, цінності та ціннісні орієнтири, а також проаналізувавши визначення педагогічної технології, уважаємо, що базовим є таке формулювання: педагогічна технологія – це сукупність, система послідовних, взаємопов'язаних дій педагога, спрямована на впровадження в практику заздалегідь спроектованого педагогічного процесу. Під педагогічною технологією слід розуміти вивчення, розробку й системне використання принципів організації навчального процесу на основі новітніх досягнень не тільки педагогіки, а й інших наук. До педагогічної технології уходять учасники процесу навчання, система теорій, ідей, засобів і методів організації навчальної діяльності, що забезпечують усі аспекти засвоєння знань і практичних умінь. Нова технологія навчання може виникнути з необхідності вдосконалити навчальний процес, тому кількість варіантів її практично невичерпна.

 

3. Новації та інновації в педагогіці.

Актуальність проблеми полягає в тому, що  у сучасному вимогливому та швидкозмінному соціально-економічному середовищі рівень освіти значною мірою залежатиме від результативності запровадження технологій навчання, що ґрунтуються на нових методологічних засадах, сучасних дидактичних принципах та психолого-педагогічних теоріях, які розвивають діяльнісний підхід до навчання.

Значний внесок у розробку методології і теорії поняття педагогічної технології зроблений сучасними педагогами: В. Безпалько, Б. Лихачовим, М. Кларіним, В. Монаховим, Г. Селевко та іншими. Проблему педагогічної інноватики розглядали такі вчені як О. Арламов, М. Бургін, В. Журавльов, В. Загвязинський,  Н. Юсуфбекова, А. Ніколс та інші.

Мета дослідження полягає в тому, щоб розкрити поняття інноваційних педагогічних технологій, розкрити основні методологічні вимоги, яким має відповідати будь-яка інноваційна технологія навчання.

Модернізація системи освіти пов’язується, насамперед, із введенням в освітнє середовище інноваційних технологій, в основу яких покладені цілісні моделі навчально-виховного процесу, засновані на діалектичній єдності методології та засобів їх здійснення.

Останнім часом досить широко увійшов у вжиток термін «інноваційні педагогічні технології».

Перш ніж розглянути сутнісні ознаки інноваційних педагогічних технологій, уточнимо ключові поняття «інновація» та «педагогічна технологія».

Слово інновація має латинське походження і в перекладі означає «оновлення», «зміну», «введення нового». У педагогічній інтерпретації інновація означає «нововведення», що поліпшує хід і результати навчально-виховного процесу.

Новація – це сам засіб (новий метод, методика, технологія, програма тощо), а  інновація – процес його освоєння.

Основу і зміст інноваційних освітніх процесів становить інноваційна діяльність, сутність якої полягає в оновленні педагогічного процесу, внесенні новоутворень у традиційну систему. Прагнення постійно оптимізувати навчально-виховний процес зумовило появу нових і вдосконалення використовуваних раніше педагогічних технологій різних рівнів і різної цільової спрямованості.

 

4. Характеристика сучасних педагогічних технологій: модульно-рейтингове навчання; дистанційне навчання; інтерактивне навчання; модульна система професійного навчання; проектне навчання.

Модульно-рейтингове навчання. Технологія дає змогу сконцентрувати пізнавальну, розвиваючу діяльність учня на певних логічно-завершених частинах теоретичного знання і практичних умінь. Модуль – логічно завершена частина теоретичних знань і практичних умінь з певної навчальної дисципліни. Рейтинг – позиція учня за результатами навчання з певного предмета, яка визначається рейтинговим показником, тобто величиною, яка є %  співвідношенням суми опорних оцінок з усіх модулів до суми максимально можливих.

У межах навчальної дисципліни кожний модуль пов'язаний своїм змістом з попереднім і наступним. Матеріал кожного модуля можна поділити на дрібніші структурні частини — навчальні елементи. У межах кожного модуля вказують конкретну мету вивчення навчальних елементів, дають відповідні методичні рекомендації. Модулі найчастіше збігаються з розділами навчальної програми чи підручника. Кожен з них є відносно самостійною й автономною частиною навчального процесу, яка розпочинається з оглядово-установчого заняття. Залежно від навчального предмета модуль передбачає певний обсяг знань, умінь і навичок, якими повинен оволодіти учень, перелік теоретичних і практичних завдань, які він має виконати.

Дистанційне навчання – нова організація освітнього процесу, що ґрунтується на використанні як кращих традиційних методів навчання, так і нових інформаційних та телекомунікаційних технологій, а також на принципах самостійного навчання, призначена для широких верств населення незалежно від матеріального забезпечення, місця проживання, стану здоров’я. Дистанційне навчання дає змогу впроваджувати інтерактивні технології викладення матеріалу, здобувати повноцінну освіту, підвищувати кваліфікацію співробітників у територіально розподілених місцях. Процес навчання може відбуватися будь-де і будь-коли, єдина умова – доступ до мережі Інтернет.

Також дистанційне навчання визначають як "технологію отримання знань за допомогою телекомунікаційних засобів, коли взаємодія того, кого навчають і викладача проходить на відстані". У дистанційному навчанні змінюється роль і вимоги до викладачів. Лекції складають лише невелику частку, процес навчання орієнтує студентів на творчий пошук інформації, вміння самостійно набувати необхідні знання і застосовувати їх у вирішенні практичних завдань з використанням сучасних технологій. Викладачі дистанційних курсів повинні мати універсальну підготовку – володіти сучасними педагогічними та інформаційними технологіями, бути психологічно готовим до роботи зі студентами у новому навчально-пізнавальному середовищі. Завдяки таким засобам дистанційного навчання, як дискусійні форуми, електронні обговорення засвоєного матеріалу, списки розсилання, створюється нове навчальне середовище, в якому студенти почувають себе невід’ємною частиною колективу, що посилює мотивацію до навчання. Викладачі повинні володіти методами створення і підтримки такого навчального середовища, розробляти стратегії проведення цієї взаємодії між учасниками навчального процесу, підвищувати творчу активність і власну кваліфікацію.

Учень обирає доступний йому варіант запропонованих завдань відповідно до своїх можливостей. Він повинен знати вимоги до змісту кожного навчального елемента на конкретному рівні. Виконуючи завдання найвищого рівня, учень опрацьовує додаткову літературу, пише творчу роботу, реферат, резюме-роздум, виготовляє прилади тощо.

Зміст модуля за домовленістю з учителем можна здати достроково, використавши вільний час на задоволення інших своїх навчальних інтересів.

Кожен модуль передбачає такі види контролю, як тестування, семінар, навчальна практика, реферат тощо. Результати кожного виду контролю виражають певною кількістю балів — залежно від значущості навчального матеріалу, який він охоплює, і особливостей виду контролю. Модульно-рейтингова оцінка складається із суми показників успішності (оцінок) за передбачені цим модулем види контролю. По закінченні певного модуля виводять у балах рейтинг кожного учня.

Модульно-рейтингова система спонукає учнів здобувати знання самостійно, користуючись методичними порадами педагога. Однак вона вимагає значних затрат часу на розроблення її технології, перевірку виконання завдань модуля, рівня знань, умінь і навичок учня.
        Уміння педагога застосовувати різні технології навчання дає йому змогу творчо підходити до організації навчально-пізнавальної діяльності учнів, обираючи в конкретних умовах технологію навчання, яка найкраще забезпечує засвоєння знань, формування умінь і навичок за мінімальних затрат зусиль і часу.

Інтерактивне навчання. Навчання – ключ до успіху в майбутньому Щоправда, розуміють це далеко не всі. Унаслідок величезних соціальних, політичних та технологічних змін, що відбулися за останні роки, світ переживає не найкращі часи. Ми живемо не в традиційних статичних суспільствах, і реальність вимагає привнесення змін у все, що робиться, значить, і в процес навчання, переводячи його в режим активного, більше того, інтерактивного.

З огляду на це легко можна зрозуміти, чому в пресі все частіше поряд з активним вживається термін “інтерактивний”. Педагоги переважно використовують термін “активне навчання”, який базується на визначенні, поданому в “Українському педагогічному словникові”: удосконалення методів і організаційних форм навчально-пізнавальної роботи учнів, яке забезпечує активну й самостійну теоретичну і практичну діяльність учня в усіх ланках навчального процесу.

Учителі практики стверджують, що будь-якому навчанню притаманна активність, зауважуючи при цьому, що слухання, сприймання інформації - це уже залучення до активності. У ряді наукових досліджень доводиться, що під час навчання треба значно більше, ніж слухати, необхідно читати, писати, обговорювати, брати участь у вирішенні проблем, спостерігати, практикуватися та отримувати зворотний зв’язок.

У навчальних закладах школярі повинні залучатися до розв’язання мислительних задач таких як аналіз, синтез, оцінювання. Виходячи із такого виду діяльності, визначення терміну “активне навчання” – це навчання, яке заохочує реціпієнтів робити щось і думати про те, що вони роблять. Кажучи про інтерактивний підхід у методичній підготовці вчителя, акцентують на позиції, коли в активну діяльність уводиться слухач і педагог.

Слово “інтерактив” англійського походження (від “interact”, у якому “inter” означає “взаємний, а “act” — “діяти”). Українською мовою значення цих двох мовних одиниць можна подати в наступній редакції: спосіб взаємодіяти чи бути в режимі бесіди, діалогу з чим-небудь (книга, комп’ютер), або ким-небудь (учень, учитель). Таке тлумачення дає можливість говорити про інтерактивне навчання як діалогічне, що забезпечує в середній школі взаємодію педагога та учня.

Підхід у навчанні, за якого відбувається постійна активна взаємодія всіх, залучених до навчання, не є зовсім новим у нашій вітчизняній педагогіці. У частковій формі він використовувався впродовж минулого століття чи не всіма педагогами, що хотіли привнести у свою роботу щось нове, шукали шляхи оптимізації навчального процесу.

Абсолютно вірною є думка, висунена авторами посібника “Інтерактивні технології навчання: теорія, практика, досвід”, про те, що процес навчання не автоматичне вкладання навчального матеріалу в голови. Він потребує напруженої розумової роботи та власної активної участі в цьому процесі. Цього можна досягти лише за допомогою активного (інтерактивного) навчання.

Варто врахувати інформацію, що багато інтерактивних технологій, що застосовуються на сучасних уроках, на перший погляд, сприймаються скоріше як гра, аніж серйозне, багатообіцяюче навчання. Серед таких можна виділити рольову гру, дискусію, дебати, обговорення в групах, парну роботу, аналіз випадку (ситуації, фрагмента, твердження тощо). Тому вчитель, готуючись до введення у свою традиційного характеру роботу елементів інтерактивного навчання, має впевнитись, що інтерактивність допоможе оптимально забезпечити досягнення прогнозованих результатів, і за потребою бути готовим доказово, за допомогою демонстрування довести батькам, адміністрації і навіть учням цю переконаність.

Використання технологій інтерактивного навчання — це спеціальна форма організації пізнавальної мислительної діяльності. Однією з багатьох пріоритетних цілей, які вона реалізує, є створення комфортних умов навчання. Кожний педагог повинен пам’ятати, що те, як він учить, так само важливо, як і чого він навчає. Спілкуючись у групі, учні щомиті отримують уроки моралі – ставлення до них і їхнє до інших. Не можна очікувати, що діти сприйматимуть готові цінності та істини протягом всього навчання в школі, а потім у дорослому віці раптом почнуть робити вибір.

Інтерактивна діяльність розпочинається із забезпечення такої важливої для формування повноцінного внутрішнього “Я” “ситуації успіху”, коли кожна дитина може стверджувати: ”Я знаю, я можу!”. Така заява є тільки початком роботи, бо вчитель одразу ж створює ситуацію “дефіциту знань”. За таких умов спілкування учень відчуває, що попереднього багажу знань йому замало і що свій власний банк інформативного матеріалу для вирішення поставленої педагогом проблеми, необхідно поповнити. Відповідно виникає ще одна ситуація, котра в науковій літературі названа “інтелектуальним конфліктом”. Вона виражається словами: ”Я цього ще не знаю і мені про це треба довідатися”. Учень ставиться в режим пошукової діяльності через брак інформації. У системі інтерактивної роботи педагог виконує роль учасника пошукової діяльності, конструювання нових знань, умінь та навичок школяра, а не керівника, що “нав’язує свій єдино вірний шлях вирішення”.

У перспективному баченні інтерактивного навчання важливим є не те, як багато діти знають, а як багато вони дізналися і що робитимуть зі своїми знаннями. З огляду на це специфіка викладання в режимі інтерактивності вимагає двох речей:

•            вибору і поєднання  багатьох способів як засобу оптимізації з наявністю моменту саморефлексії;
•            визначення моментів, що вважаються найоптимальнішими.

 Учитель досягне успіху в застосуванні технологій або ж фрагментарних моделей інтерактивного навчання, якщо володітиме основними принципами, що забезпечують їхню ефективність:

•      мотивація;
•      індивідуальні можливості;
•      наявність минулого і теперішнього досвіду;
•      атмосфера взаємоповаги і комфорту.

Сутнє інтерактивного навчання полягає в тому, щоб кожний учень на уроці був поставлений у навчальну ситуацію процесу учіння, пізнання. Спільна діяльність у таких умовах вносить свій, нехай і дуже малий вклад у вирішення спільної мети через обмін знаннями (інформацією), ідеями, способами діяльності тощо. Важливим у такому режимі роботи є дотримання комфортності, атмосфери доброзичливості й взаємопідтримки. Це сприяє розвитку пізнавальної активності, переводить її на вищий рівень кооперативної співпраці. Активні методики на вищому рівні — рівні інтерактивності – забезпечуються індивідуалізацією процесу навчання. У його основі – поняття дитячої можливості, задатків, потреб чи бажань. Інтерактив виключає номінативну перевагу як одного виступу, так і однієї ідеї; ураховує різновиди виконуваної діяльності, фрагментарний та цілісний результати. Більше того, дає можливість оцінити навчальну діяльність з фіксуванням індивідуальних можливостей кожного.

Модульна система професійного навчання.  Модуль (modulus) – міра. У педагогіці модуль – це функціональний вузол навчально-виховного процесу. Модульне навчання – це пакет науково-адаптованих програм для індивідуального вивчення, що забезпечує навчальні досягнення студентів з різним рівнем попередньої підготовки.

Навчальний модуль – це система занять у вигляді сукупності систем знань, норм цінностей. Це поетапне відкриття студентом під впливом викладача цієї системи у ході пошукової пізнавальної активності.

Модульне навчання зародилося в кінці 60-х років у англомовних країнах. Принцип його полягав у тому, що студент більш самостійно може працювати із запропонованою йому індивідуальною навчальною програмою, яка включає цільовий план дій, банк інформації і методичне керівництво щодо досягнення поставлених дидактичних цілей.

Основні принципи модульності:

• Наявність самостійної групи ідей (знань), якими оволодівають студенти за допомогою дидактично доцільних засобів.
• Формування самостійно спланованої, цілісної одиниці навчальної діяльності, яка сприяла б досягненню студентом чітко визначених цілей.
• Складаються автономні порції навчального матеріалу для студентів. За умов модульності студент дістав право вибору шляхів індивідуального навчання.

Проектне навчання.  На початку XX ст. у м. Далтон (США) педагог Елен Паркхерст запропонувала лабораторний план організації занять: учителі видавали письмове завдання кожному учню, уроки скасовувались. Учні працювали над матеріалом індивідуально та здавали вчителю звіт про виконану роботу. Лабораторний план організації занять став відомий в усьому світі під назвою «дальтон-плану». І хоча у своєму первісному варіанті він проіснував недовго (оскільки учням було не під силу самостійне освоєння навчального матеріалу), дальтон-план уважають родоначальником проектного навчання.

Проектне навчання іноді розглядають як альтернативу класно-урочної системи навчання. Однак деякі науковці вважають, що його варто використовувати як доповнення до інших видів навчання. У сучасних навчальних закладах можна виділити чотири основні напрями, при яких ефективно застосовувати методи проектів:

• проект як метод навчання на уроці;
• проектні технології дистанційного навчання;
• для формування дослідницьких навичок школярів у позаурочній роботі;
• як метод організації дослідницької діяльності вчителів.

Проектне навчання має безліч варіантів:

• за тривалістю роботи над задачею (від одного уроку до півріччя або року (курсові проекти);
• за формами організації (індивідуальна або групова робота);
• за формами представлення результатів роботи (письмовий або усний звіт, презентація, захист).

Педагоги, які займаються проблемами проектних технологій навчання, відзначають, що у процесі роботи над проектом відбуваються залучення учнів у реальну діяльність предметної галузі, з якої виникла сама задача; розвиток навичок самостійної роботи у процесі виконання проекту; розвиток ініціативи та творчості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Розвиток сучасної освіти позначений переходом від суб’єкт-об’єктної до суб’єкт-суб’єктної системи навчання і виховання. Цей шлях складний, тривалий, сповнений перешкод. Гальмує процес переходу на новий етап перенасиченість освіти елементами старої системи.

Однак нині у педагогічній науці яскраво заявляє про себе підхід, який забезпечує створення нових механізмів навчання і виховання та ґрунтується на принципах самостійності особистості, глибокої поваги до неї, врахуванні її індивідуальності.

Врахування цього підходу має суттєво гуманізувати навчально-виховний процес, наповнити його високими морально-духовними переживаннями, утвердити принципи справедливості і поваги, максимально розкрити  потенційні можливості дитини, стимулювати її  до особистісно-розвивальної творчості.

Різною мірою до вивчення цього підходу у своїх працях зверталися вчені: В.О. Сухомлинський, Я.Ф. Чепіга, І.Д. Бех, С.І. Подмазін, О.Я. Савченко, В.Г. Кремень та ін.

Зокрема такі принципи навчання, як визнання кожного учня особистістю, принцип про відсутність бездарних дітей, принцип неповторності кожної дитини тощо лягли в основу особистісно орієнтованого навчання і виховання.

Отже, врахування індивідуальних особливостей учня підтримують уявлення вихованця про себе як про особистість, що найперше виявляється в інших людях,  і наскільки він змінює їхнє духовне життя.  За таких умов дитина усвідомлює, що вона може стати розвиненою особистістю лише через свої добропорядні вчинки.  Оцінка учнем себе як особистості відбувається не лише з огляду на те, що означає та чи інша риса для нього, а й що вона може означати для інших, тобто дитина має навчитись відчувати людину. Якщо педагог вбачає у дитині повноцінного партнера допомагає їй знайти себе, діє творчо, відповідно до ціннісної системи особистості, то кожен із учасників спілкування обов’язково реалізує свою людяність, індивідуальність, неповторність.

Такий підхід є стрижнем стимулювання навчальної праці, воно не може бути зорієнтоване на абстрактно учня, а спрямоване на особистість, тому спочатку викладач повинен бачити саме людину, а вже потім учня.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Беспалько В. П. Приложения педагогической технологии. – М.: Педагогика, 1989. – 192 с.

2. Гохберг О. С. Проблеми розробки та реалізаціїгнучких педагогічних технологій навчання у вузі. Автореферат дисератції. – К., 1995. – 23 с.

3. Коменский Я. А. Великая дидактика // Избранные педагогические сочинения. – М., 1995. – 375 с.

4. Олійник О. Про трактування поняття «педагогічна технологія» // Рідна школа. – 2004. – № 2. – С. 16 – 28.

5. Педагогическое мастерство и педагогические технологии. Учебное пособие // Под ред. Л .К. Гребенкиной, Л. А. Бойковой. – 3-е изд., испр.и доп., 2000. – 256 с.

6. Пєхота О. М. Професійна індивідуальність майбутнього вчителя // Педагогіка і психологія. – 1994. – № 5. – С. 106.

7. Сисоєва С. О. Педагогічні технології у безперервній професійній освіті. – К., 2001. – С. 44.

8. Смолюк І. О. Педагогічні технології і дослідження соціально-особистісного аспекту. – Луцьк, 1999. – 283 с.

9. Гільбух Ю.З., Дробноход М.І. Інноваційний експеримент у школі. На допомогу початкуючому дослідникові. – К., 1994. – 90 с.

10. Даниленко Л.І. Теоретичні аспекти освітньої інноватики // Педагогічні інновації: ідеї, реалії, перспективи. Випуск 5:

11. Збірник наукових праць / Ред. кол. Л.І. Даниленко (гол. ред.) та ін. – К.: Логос, 2001. – С. 3-11.

12. Кларина Л. Инновационная деятельность: становление, развитие, критерии эффективности // Директор школы. Украина. – 2001. – № 8. – С. 74-82.

13. Новые ценности образования: тезаурус для учителей и школьных психиатров \ Ред.-составитель Н.Б. Крылова. – М., 1995.

14. Положення про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності: (проект) // Педагогічна газета. – 1999. – № 10 (жовтень). – С. 3; 8.