Сутнісні особливості творів малих фольклорних жанрів

Зусмановська Юлія

Сутнісні особливості творів малих фольклорних жанрів

Аналіз науково-педагогічної літератури (Л.М.Пушкарьов, М.М.Тихомиров, М.І.Карєєв, C.М.Биковський, Г.М.Волков, Ф.Х.Валєєв, М.Ф.Гуртуєва, (В.П.Анікін, А.Ф.Афанасьєв, М.А.Булатов, М.В.Забілін, О.І.Капіца, Ю.Г.Круглов, Е.В.Померанцева, В.Я.Пропп, І.П.Сахаров, І.М.Снєгірьов, П.В.Шейн, О.І.Дей, О.І.Вертій, В.І.Гусєв, М.К.Дмитренко, Є.П.Кирилюк, М.М.Пазяк, C.К.Росовецький, В.І.Чичеров та ін.) дозволяє розглядати твори малих фольклорних жанрів як невеликі за обсягом і лаконічні за формою твори, які «у зжатому концентрованому вигляді та яскраво передають народну самобутність, як правило описуючи чіткі й зрозумілі життєві ситуації» [16].

Традиційно до них відносять: скоромовки, лічилки, примовки, потішки, заклички, загадки, колядки і щедрівки, прислів’я і приказки, фразеологізми тощо.

Своєрідним художнім жанром народної творчості є скоромовки – це невеликі прозові або віршовані твори, побудовані на алітераціях. Специфіка цих творів полягає в тому, що вони вимовляються дуже швидко, і це надає їм ігрового характеру. За змістом вони подібні до небилиць, бо поєднання співзвучних слів не завжди має логічний зв’язок. Діти сприймають скоромовки як своєрідну гру і розвагу; тексти легко запам’ятовуються, бо римовані або ритмізовані. Зміст скоромовок нескладний, пов’язаний із повсякденним життям людини, природою, а тому близький і зрозумілий дітям. Через це народна педагогіка здавна використовувала скоромовки як засіб розвитку мовленнєвого апарату дитини, постановки правильної артикуляції звуків.

За визначенням Ф.М.Поліщук, скоромовка – це жартівливий вислів, спеціально складений із важких для швидкої вимови слів, що уможливлює розвиток мовлення дітей і активізує їхню кмітливість: «На столі стоїть сільниця, у сільниці сіль», «Хитру сороку піймати морока, а на сорок сорок – сорок  морок» [12, с.52].

Водночас скоромовка, позначена тонким інструментуванням, виконує естетичну функцію, спонукає до словотворчості. Цю особливість скоромовки зауважили авангардисти-футуристи, використовуючи її у своїй художній практиці (В.Б.Шкловський, В.В.Хлєбников, М.В.Семенко) [11, с.643].

Лічилка – це один із жанрів дитячої словесної творчості, римовані лаконічні вірші від п’яти до десяти (іноді – більше) рядків, призначені для розподілу ролей під час гри, послідовності участі в ній; виконується в чіткому ритмі. Лічилка будується на ірраціональній основі, не вкладається в логічну схему, має асемантичні сполуки («Ене, бене, реч…»), характеризується  деформованим сюжетом  («Еники-беники їли вареники»), має яскраві ознаки суголосного авангардизму.

Зауважимо, що за походженням лічилки пов’язані з магічними обрядами глибокої минувшини, з ворожіннями на числах, з історичною фрагментарно зафіксованою пам’яттю («Обре, обре, заховайся добре»), із слідами табу, що зумовлюють принадну загадковість жанру. Р.Т.Гром'як і Ю.І.Ковалів переконані в тому, що «лічилки спонукають дітей до словесної творчості» [11, с.435-436].

Класифікація лічилок за формою наступна: власне лічилки, лічилки-каламбури (містять незрозумілі слова), лічилки-замінники віршів (не містять ні незрозумілих, ні рахункових слів). За призначенням розрізняють: лічилки-задачі, лічилки для вибору ведучого, лічилки для вибору учасників гри. Композиції лічилки властиві такі елементи, як: зачин, що виражається найчастіше в рахунку; процес, який починається фактично від самого зачину, тримається за нього і розвиває тему; вихід. Наприклад:

«Гулі-гулі-

Такі очі, як моргулі,

Чинки-чинки,

Такі очі, як мисчинки,

Чата-чата,

Такі очі, як горщата»   [7, с.25].

Одним із малодосліджених і цікавих жанрів є примовка. Примовки  –  це невеликі вірші з двох-чотирьох, рідко восьми рядків. Це барвисті, яскраві словесні картинки, що становлять світ повсякденних вражень дитини: все те, що оточує її в будинку, у дворі, на вулиці. Предмети домашнього вжитку і господарства, роботи в будинку, в дворі і в полі змальовані гранично стисло, тільки у визначальних рисах.

Як правило, примовки позбавлені описовості й не містять моралі. Слово в них передає звук, рух, колір, об'єм і навіть смак. Примовки є елементом обрядової культури українців. Саме ці невеличкі тексти є компактним вираженням традиційних народних уявлень про навколишній світ, про природу речей. В.І.Наулко припускає, що «в минулому примовки мали магічне призначення» [7, с.24].

У багатьох примовках предмети і дії ніби зміщені щодо реальності, дещо незвичайні і трохи безглузді. Примовки дозволяють дітям побачити смішне в житті і навчитися це смішне передавати словом. Гумор безглуздих запитань, пропозицій і припущень складають основу таких віршів і пісеньок. Але примовка зберігає серйозну інтонацію, надаючи можливість слухачеві самому розібратися: смішно йому чи ні. До того ж, примовка – це й інтимне спілкування з природою, наодинці. Такі примовки будуються за принципом прохання-побажання, – зауважують С.Б. Кутковець і І.Г. Маньова [8, с.15-17].

А от заклички – це невеликі пісеньки, призначені для виспівування групою дітей. Найбільше закличок пов’язано з культовими обрядами землеробського циклу:

• до дощу (щоб пішов чи припинився):

«Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

В полив’янім горщику.

Іди, іди, дощику,

Цебром, відром, дійницею

Над нашою пашницею.

• до сонця (щоб зійшло чи вийшло з-за хмари):

Вийди, вийди, сонечко,

На дідове полечко,

На наше подвір’ячко;

На бабине зіллячко» [14, с. 152].

Ще одним жанром є загадка. В науково-навчальній літературі пропонуються різні визначення загадок. Так, В.М.Гнатюк називає їх «швидкими і дотепними питаннями, в яких криється відповідь на них» [3, с.75].

Дослідник І.П.Березовський, який здійснив найбільше наукове видання творів цього жанру, вважає загадки «стислим поетичним запитанням, мудрою сентенцією, яка у «прихованій», часто навмисно завуальованій формі зображує окремі предмети чи явища через інші на основі їх певної спорідненості, подібності, часом ледве вловимої і навіть далекої» [2, с. 9].

А от за твердженням Л.Ф.Дунаєвської, «загадка – це афористичний твір, що складається з стислого поетичного, часто ритмізованого вислову, в якому певний предмет чи явище зображується через його метафоричний еквівалент»  [13, с. 65].

На нашу думку, найточніше визначення належить сучасному досліднику М.Д.Дмитренку: «Загадка – це короткий афористичний фольклорний твір, побудований на інакомовності, метафорі, алегорії, описові предметів, явищ, живих істот у хитромудрій запитальній чи стверджувально-констатувальній формі (де це питання відчувається), що потребує відгадки, розшифрування зумисне закодованої символічної інформації з метою: активізації пізнавальної діяльності; формування навичок логічного, абстрактного мислення; розвитку кмітливості, спостережливості; естетичної насолоди; розваги, гри і опосередкованого виховання чи випробування розумових здібностей людини за певних обставин» [5, с.185].

 Перша класифікація загадок належить І.Я.Франку, яку він здійснив у праці «Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних». В основу цієї класифікації він поклав давні світоглядні уявлення слов’ян та їхні релігійні вірування, розподіливши на:

• анімістичні (в яких неживі предмети, сили і явища природи представлені як живі істоти, тобто персоніфіковані або одухотворені);
• зооморфічні (загадки,  в яких сили природи зображені у вигляді звірів);
• антропоморфічні (такі, в яких явища природи і реалії дійсності порівнюються з людьми і людськими взаєминами);

• четверта група (в яких явища чи предмети порівнюються з іншими явищами чи предметами) [15, с. 335-343].

 Дещо іншу класифікацію загадок запропонував І.П.Березовський. Його класифікація укладена за тематичним принципом: природа, людина, матеріальне життя людини, трудова діяльність та інше. Вчений підкреслює багатство тематики українських народних загадок, розмаїтість їхньої художньої форми і відзначає, що «об’єктом художнього відтворення тут є навколишній світ: від зоряного неба, навколишньої природи, картин виробничого та родинного побуту і аж до абстрактних понять та образів з громадського життя» [2, с.7].

Багата, напрочуд поетична, традиційно священна українська календарна та родинна обрядовість, витоки якої – в праісторії народу, витворила свій урочистий, емоційно наснажений пісенний супровід то величального, то величально-ігрового чи гумористичного характеру, оформлений у деякі виразно національні жанри. У зимовому циклі календарно-обрядових пісень таким жанром є передусім щедрівки.

На думку І.О.Денисюка, «щедрівки – це величальні пісні, первісно гімни міфологічним богам і героям, можливо, і князям; вони зазнали своєрідної демократизації (явище так званого евгемеризму) і були пристосовані до оспівування ідеального господаря, його сім’ї й господарства. Частково це етіологічні міфи про походження землі, які мають філософський характер» [4,с.20]. Натомість колядки мають переважно релігійно-християнський характер і пов’язані з мотивом Різдва Христового.

Сучасні дослідники української календарно-обрядової поезії (О.І.Дей, Ю.З.Круть, В.Л.Скуратівський, О.І.Воропай, С.І.Килимник) єдині в тому, що колядки виконувалися під час Різдвяних свят. Разом зі співом колядок відбувалися народні ігрища та вистави – «Коза», «Плуг», «Зірка». Натомість щедрівки виконували перед Новим роком дівчата і діти. У той же час між колядками і щедрівками немає значної текстової відмінності, хіба що щедрівки часто мають типовий рефрен: «Щедрий вечір, добрий вечір…». Основний зміст цих зимових обрядових пісень полягає переважно у пророкуванні гарного майбутнього врожаю, хоча вони містять і весільні, лицарські, мисливські мотиви. Ритмічною формою колядок є переважно десятискладовий вірш, симетрично поділений цезурою (5+5) 2, тоді як щедрівка використовує восьмискладовий вірш.

Зазначимо, що дотепер все ще відсутня вичерпна відповідь на питання про те, за якими критеріями можна однозначно визначити належність твору до того чи іншого жанру. На нашу думку, доцільно зберігати поділ пісень зимового циклу на колядки і щедрівки.

До неоціненних коштовностей усної словесної творчості будь-якого народу, а відтак і українського, належать прислів’я та приказки – короткі влучні вислови, які образно та лаконічно передають нащадкам висновки з життєвого досвіду багатьох поколінь предків.

Серед українських фольклористів першими збирачами паремій  вважають Г.С.Сковороду, В.М.Забілу, П.П.Гулака-Артемовського, Л.І.Боровиковського, П.П.Білецького-Носенка, А.Л.Метлинського, І.М.Вагилевича, Г.Ф.Квітку-Основ’яненка, М.С.Шашкевича, Я.Ф.Головацького. З-поміж учених-фольклористів XX ст. вивченню паремій присвятили свою діяльність А.М.Багмет, П.С.Попов, М.О.Рибнікова, В.П.Адріанова-Перетц, М.М. Пазяк.

За визначенням В.І.Даля, прислів’я – це коротка притча, в якій висловлено судження, присуд, повчання. Приказка, за В.І.Далем, – це простий вислів без притчі, без судження, без висновку. «Приказка – це образний вислів чи мовний зворот, який влучно характеризує людину, її вчинки, явища життя і тощо, і є елементом ширшого судження: «Гнатися за двома зайцями». Прислів’ям властиве повне вираження думки, приказка висловлює думку неповно, часто є частиною прислів’я» [10, с. 537].

Проблемою класифікації та упорядкування прислів’їв займались: М.І.Оболенський, Н.Г.Курганов, О.І.Тургенєв, М.П. Погодін, І.М. Снєгирьов, В.І.Даль. Ними було створено рукописні збірники прислів’їв і притч кінця XVII – початку XVIII століття.

Сучасні дослідники прислів’їв та приказок (К.І.Андрущенко, А.М.Багмет, М.А.Дащенко) здійснили поділ прислів’їв на такі групи: трудові взаємини людей, соціальний лад, громадські відносини, життя та властивості людини, побут, життєва мудрість, гумор; уявлення, почуття, переживання людини тощо, природа.

Проаналізувавши народні джерела, ми дійшли до висновку про те, що найдавніші прислів’я та приказки  пов’язані зі спостереженнями за природою і трудовою діяльністю людини. З давніх-давен народ із покоління в покоління передавав усталені звороти – чудові перлини народної мудрості.

Стійке сполучення двох і більше слів, яке у процесі мовлення відтворюється як готова словесна формула і зазвичай являє собою семантичну цілість, називається фразеологічною одиницею, або фразеологізмом. Наприклад: покласти зуби на полицю; повісити носа; як рак свисне; з вогню та в полум’я тощо.

Скарби української народної фразеології невичерпні. Особливо  «багата і колоритна вона, – як справедливо відзначає П.П.Плющ, – у стилях, пов'язаних з фамільярністю, жартом, безжурним гумором, а нерідко з ущипливою, нищівною іронією. З цього погляду в народній українській мові глибоко і прозоро відображається одна з типових рис національного характеру народу» [1, с.4].

Очевидно, немає такої ділянки, галузі життя і буття народу, які б не характеризувались усталеними зворотами. У фразеологізмах виражаються явища розумової діяльності (ламати голову; сушити мозок; перебирати в пам’яті), психічного стану (бути на сьомому небі; сам не свій; руки опустити; на дибки ставати), взаємин між людьми (посадити в калюжу; давати прочухана; носити камінь за пазухою), стану людського організму (носом клювати; зуб на зуб не попадає), дається оцінка людей, явищ, дій (ні риба, ні м’ясо; на розум не багатий; як сніг на голову) та інші.

Серед українських фразеологізмів є «традиційні формули – власне українські каламбури (на городі бузина, а в Києві дядько; трошки гречки, трошки проса, трошки взута, трошки боса), образні порівняння (старий, як світ; чистий, як сльоза), доброзичливі побажання (великий рости; будь здорова, як вода, а багата, як земля), припрошування (гостинно просимо; чим багаті, тим і раді), різні примовки (скільки літ, скільки зим)»[6, с. 72].

На переконання М.В.Кучинського, «залучення до фольклору розвиває інтерес до народного слова, звичаїв, засад і традицій попередніх поколінь, створюючи тим самим основи їх спадкоємності. Також твори фольклорної творчості, заломлюючись через побутовий устрій народного життя, є надзвичайно багатим матеріалом для усвідомлення дітьми складних соціальних реалій. Розмаїття художніх форм і жанрів усної поезії дозволяє в цікавій і доступній для дитини формі розкривати нормативно-ціннісні відносини людини і суспільства, людини і природи, людини і людини» [9, с.11].

Розглядані вище перлини народної словесної творчості – твори малих фольклорних жанрів – можна з успіхом використовувати в навчально-виховному процесі початкової ланки освіти з дидактичною метою як на уроках літературного читання, так і на уроках української мови.

Література

1.Березовський І.П. Українські народні загадки / І.П.Березовський//Вступна стаття до збірника «Загадки». – К.: АН УРСР, 1962. – С.7 – 37.

2.Боднар О.С.Лінгвістична казка на уроках української мови/О.С. Боднар. – Тернопіль: Богдан, 2007. – 48с.

3.Гнатюк В.М. Вибрані статті про народну творчість /М.В.Гнатюк. – К.: Наукова думка, 1986. – 246 с.

4. Денисюк І.Національна специфіка українського фольклору/І. Денисюк // Слово і час. – 2003. – №9. – С.16 – 24; №10. – С.41 – 49.

5.Дмитренко М.Д.Українська фольклористика: історія, теорія, практика / М.Д. Дмитренко. – К.: Ред. часопису «Народознавство», 2001. – 576 с.

6.Ємець А.Українські літературні загадки в початковій школі/А. Ємець, О. Шапка // Початкова школа. – 2006. – №5. – С.42 – 46.

7.Культура і побут населення України: [навчальний посібник]/ В.І. Наулко. – К.: Либідь, 1993. – 206 с.

8.Кутковець С. Б. Організація фольклорно-пошукової роботи /С.Б. Кутковець, І.Г. Маньова // Початкова школа. – 1996. – №6. – С.24 – 27.

9.Кучинський М.В. Роль усної народної творчості у розвитку молодших школярів / М.В. Кучинський //Початкова школа. – 1993. – №1. – С.8 – 13.

10.Лановик М.Б  Українська усна народна творчість: [Підручник]/ М. Лановик.  – К.: Знання – Прес, 2001. – 591с.

11. Літературознавчий словник – довідник /Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 488с.

12.Поліщук Ф.М. Вивчення усної народної творчості: [Посібник для вчителя] / Ф.М. Поліщук. – К.: Радянська школа, 1978. – 128с.

13.Українська народно-поетична творчість / М.С. Грицай, В.Г. Бойко, Л.Ф. Дунаєвська. – К.: Вища школа, 1983. – 357 с.

14.Українська художня культура: [Навч. посібник]/ За ред.  І.Ф. Ляшенка. – К.: Либідь, 1996. – 416 с.

15. Франко І.Я. Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних / І.Я. Франко // Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1980. – Т.26. – 463 с.

16. https://uk.wikipedia.org/wiki