СВІТОЧ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Михайлова Ганна Дмитрівна

Тальнівський НВК

«загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1-гімназія»

Тальнівської міської ради

СВІТОЧ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Стаття присвячена 150 – річчю з дня народження Михайла Сергійовича Грушевського – велетня історичної науки, політичному і державному діячу, голові Української Центральної Ради. Великій постаті, чия багатогранна і титанічна діяльність заклала підвалини національного відродження та державотворення.

«Розумні сяятимуть неначе світила на небі...,

неначе зорі, вовіки віків»

Пророк Даніїл

      «Світоч» означає  «велика, мудра людина», той, хто є носієм правди, волі, освіти. До «світочів» традиційно відносять Великих постатей, які своєю присутністю та діяльністю освітлюють шлях іншим. Їх ще називають Світочами людства. Яскравим прикладом такої людини для нас є Великий Вчений, стійкий патріот та боєць за українську державність та права українців- Михайло Грушевський.

Михайло Сергійович по праву очолює національний пантеон відомих історичних діячів та вчених, адже, як зазначав видатний вчений, історик Омелян Пріцак, що «ніхто з українських вчених не дорівняв Михайлові Грушевському числом своїх публікацій (майже 1800, у тому числі близько 180 книжок), ледве чи багато є вчених у світі, що могли б з ним рівнятися».

Завдяки тому, що «найбільший історик України» як назвав М. Грушевського його найвидатніший учень І. Крип’якевич змінив  хід вітчизняної історії у 2017 році ми будемо відзначати державницький ювілей нашого народу –100-річчя Центральної ради та початок Української національної революції ХХ століття. Саме він в січні 1918 року в будинку Педагогічного музею на відкритому засіданні проголосивIV Універсал Центральної Ради, у якому за твердженням Я. Яцківа «півтора рядка друкованого тексту: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою Українського народу» , вмістили констатацію факту, який декільком поколінням найкращих синів України, здавався жаданою, але недосяжною мрією» [ 5 , с . 6 ].

Дійсно, жадана і недосяжна мрія…Глибокі переживання Грушевського за долю України та народу яскраво відображені у його статті «Гріхи наші», яка вперше була надрукована 1907 року в  «Літературно-науковому віснику». На сторінках першого всеукраїнського  літературно-наукового і громадсько-політичного часопису, де «батько нації»  був головним редактором, власне і  ініціатором його заснування.  він з прикрістю занотував: «Що ж, «пуття» дійсно небагато… Що осягла українська суспільність з тими засобами, які мала в українськім народі, починаючи від чисельної його сили й кінчаючи всякими духовними, артистичними його силами й засобами? По своєму числу український народ стоїть зараз по перших, «світових» народах Європи – єсть тільки чотири або п’ять народів в Європі, більших від нього, а яке він має значення чи в політиці, чи в культурнім, чи в економічнім житті? Ніякого!Якби зник з лиця землі маленький, двомільйонний датський або норвезький народ, певне, брак його був би помічений в культурнім чи політичнім житті Європи; але якби зник український народ, то й пес би за ним не гавкнув ». [ 4 , с . 33 ].

Михайло Сергійович розумів, що український народ не зникне з мапи Європи, як результат асиміляторських процесів, політики денаціоналізації українців, розчинення їх в «общерусском море». І тому він твердо вірив, що український народвийде з «історичної амнезії», якщо відродить історичну пам'ять та єдність: «Ми маємо так багато свого, що нам нема чого зазіхати на чуже... Наш край великий і багатий, один із найкращих країв на світі, створений для розвитку великої, економічно сильної держави. Український народ повний життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності... Досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним в її вірності національній дисципліні. З сеюміцною єдністю наш український народ становить велику силу, суцільну глибу, монолит, якого нема іншого в східній Європі»[ 1 , с. 132 ]. Як людина широкої ерудиції Грушевський зазначав , «що завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ — нацією, країна — державою». Саме задля її відродження, своє життя він присвятив дослідженню історії свого народу. Ми можемо впевнено відзначити, що це завдання він виконав майстерно і сумлінно, позаяк його перу належить багатотомна «ІсторіяУкраїни-Руси» - перший фундаментальний виклад  історії українського народу з найдавніших часів і до середини XVII ст. Ця монументальна праця, яка розповідає про походження та формування українців як великої нації виявилася без перебільшення «перезавантаженням» для національної пам’ятіта свідомості українців XX століття. М.Грушевський говорив, що «його обов'язком і головним життєвим завданням є не лише написати історію України, але й історично обґрунтувати право українського народу на самостійний культурний і політичний розвиток»[ 2 , с . 15 ]. Вже на першій сторінці свого «дітища» Історії України – Руси  Великий Українець зазначає: «Його старе, історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи його політичного й культурного упадку було присвоєне великоруським народом, котрого політичне й культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, так що Московська держава (передовсім наслідком династичних зв’язків) уважала себе її спадкоємницею. Коли у XVII ст. український нарід також входить в склад Московської держави й виникає потреба відріжнити його від московського народу, починають входити більше менше нові й штучні імена для нього, з яких довго держався офіціально прийнятий термін: «малоросійський», «Малоросія». Тепер же в українськім письменстві прийнято ім’я: «українсько-руський»[3, с. 8]. Вражає його рішучість та любов до історичної істини, адже Михайло Сергійович обґрунтував нову схему історії східних слов’ян і не побоявся кинути виклик офіційній російській  історіографії, яка тривалий час насаджувала нам свою імперську схему східного слов’янства , згідно якої історія трьох східнослов’янських народів – українців, росіян і білорусів виводилася з єдиного кореня. У новій науковій концепції історик безсумнівно наголошує на тому, що суто «українсько-руська народність» є спадкоємицею давньоруської спадщини,  на яку претендувала Московська Русь. Грушевський переконував, що насамперед потрібно вивчати історію народу, а не держави і тим паче «... кожної народності (в тому числі української і білоруської) окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині»

  Зрозуміло, що на початкуXX століття, коли нас називали не як інакше як «бездержавна нація» такі сміливі і науково обґрунтовані висновки викликали хвилю обурення від представників російської  історіографії. Михайла Сергійовича звинувачували у фальсифікації історичної дійсності тим, що він безпідставно намагався пристосувати історію Київської Русі лише до однієї України. У радянські часи до його особи була посилена увага ба більше  видатний державний діяч був підданий нещадній «голобельній критиці ». Його називали «українським буржуазним істориком, одним з головних ідеологів і ватажків буржуазно – націоналістичної контрреволюції на Україні».Влучно про цькування щодо М. Грушевського висловився історик Д. Дорошенко: «Його ваги як ученого, культурного діяча не можуть заперечити і ті, хто до його політичної діяльності ставиться негативно »[ 6 ].

І тільки здобувши незалежність в об’єктиві реальності ім’я творця і літописця історії українського народузнайшло своє справжнє визнання. 24серпня 2016 року Україна відсвяткувала чверть століття від проголошення своєї Незалежності і ми повинні віддати належне поцінування Великому Українцю , адже його багатогранна діяльність та незламна сила волі відіграли вагому роль у створенні передумов соборності та державності нашої Батьківщини. У Михайла Сергійовича, як і у кожної людини були великі помилки і великі досягнення, сильні і слабкі сторони. Важливо те, що сьогодення вимагає від наших політиків вивчення попереднього досвіду, виокремлення з нього позитивних моментів та унаочнення прорахунків. Оскільки наша держава розбудовується в умовах «гібридної війни», яка триває на Сході України,  досвід державного будівництва у складній воєнно-економічній ситуації, який мав Грушевський, очолюючи УЦР, є цінним і актуальним. Формування Української Армії, самостійної фінансової системи,  стабілізація грошового обігу, втрата українцями  довіри до державної влади, маніпулювання національною пам'яттю українського народу, війна проти завойовницьких апетитів сусідів - це проблеми сторічної давнини, які,  на превеликий жаль,  повертаються до нас бумерангом. Історія повторюється, коли її забувають .

Література :

1. Великий Українець : матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. — К., 1992. — С.91. Веселка, 1992. — 551 с.

2. Грушевський М. С. Автобіографія. Друкується як рукопис. — К., 1926. — 31 с.

3. Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. Т. 2 : 11-13 в. / М. Грушевський ; редкол. П. Сохань та ін. ; ред. Т. Хорунжа. — 2-ге вид., розшир. — К. : Наук. думка, 1992. — 633 с.

4. Грушевський М.С. На порозі нової України. Гадки і мрії. −К., 1991. – 128 с .

5. Яцків Я. Українська Центральна Рада: історичне значення та уроки / Я. Яцків // Світогляд. ­ 2007. ­ № 4. ­ 10 с.

Інтернет –ресурси :

6. http://photo-lviv.in.ua/15-tsytat-vyznachnyh-lyudej-pro-myhajla-hrushevskoho/