Так заповів Тарас Шевченко...

Тарас Григорович Шевченко – безсмертний Кобзар українського народу.

Епіграф:

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом. (Слайд 1)

Мета. Познайомити дітей з життям і творчістю Т. Г. Шевченка. Ввести дітей у світ поезії відомого українського поета. Вчити учнів сприймати зміст поезій на слух. Розвивати в учнів пам’ять, спостережливість, бажання вивчати твори поета. Виховувати любов до рідного слова, до рідної мови, свого краю, природи.

Хід заходу

1-а (Валерія)

Щовесни, коли тануть сніги

І  на рясті ясніє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам’ять  Шевченка

 

2-а (Юрій)

Кобзарем ми його звемо,

Так від роду і до роду.

Кожен вірш свій і поему

Він присвячував народу.

 

3-я (Анастасія)

Чисту матір і дитину

Він прославив серцем чистим.

Всю осяяну Україну

Поглядом він променистим.

 

4-а (Женя)

І тому в сімї великій,

У цвіту садів прекрасних,

Буде жити він навіки,

Як безсмертний наш сучасник.

 

5-а (Кристіна)

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

 

6-а (Ілля)

В похилій хаті, край села,

Над ставом, чистим і прозорим,

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбога горем.

ЗВУЧИТЬ ПІСНЯ

 

7-й(Валерія)

9 березня 1814 р. темної ночі, перед самим світанням, в селі Моринцях на Звенигородщині в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на село вогник: народилась нова кріпацька душа для пана, а для України - її великий співець - Тарас Шевченко.

 

8-й (Владислав)

У селі Моринцях,

У сільській хатині

Уродився він на славу

Цілій Україні.

З-під низької стріхи

Соколом піднявся,

Як промовив, його голос

Громом розлягався.

 

9-й (Анастасія)

Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці -

В хатині бідній він родився

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась...

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

І бог почув молитву ту,

І в руки хлопцеві вручив

Співецьку чародійну ліру.

(Діти виходять. Заходить мати, Тарас і дід)

 

СЦЕНКА ІЗ ЖИТТЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

(Мати входить із Тарасом. Дід сидить коло тину і курить люльку).

 

Мати. (Аліна)

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не маєм радісної днини.

Нам вік доводиться терпіти,

Не розгинать своєї спини.

Промовив слово - нагай

Над головою люто свисне,

Ітак усюди - з краю в край

Панує рабство ненависне.

Росте неправда на землі,

Згорьованій, сльозами вмитій.

О любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі.

Ну хто замінить вам мене,

Рожеві квіти нещасливі, Коли безжальна смерть зітре

Мене на довгій панській ниві?

 

Тарас.(Владислав)

Переді мною наша бідна, старенька хата з потемнілою солом'яною стріхою і чорним димарем, а біля хати на припічку - яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні - квітник. А біля дверей стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою - клуня, а за клунею - сад, а за садом - долина, а в долині - тихий, ледьдзюркотливий струмочок.

(Мама виходить)

 

Ведучий. (Антон)

Скільки тих шляхів на світі. І куди вони всі ведуть! Увечері сяде дід на призьбі, малий Тарас коло нього,  показує дід на темне небо, на зорі.

 

Дід (показує рукою) (Олександр)

Ото Чумацький шлях! Ото їдуть, їдуть чумаки, навколо самий степ та тиша, і ковила не шелесне. Глянуть на зорі-ото їм і дорога.

 

Тарас.  

А чому він чорний, тому що чумаки чорні?

 

Дід(сміється і поправляє вуса)

А того він чорний, що страшний, синку... (задумався)

 

Ведучий. (Антон)

Тільки хотів Тарас розпитати, чому ж він страшний, як покликала Катруся, бо спати вже час було.

 

Тарас.

Ох шкода, що дід не доказав (махнув рукою).

(Виходять з дідом).

 

Ведучий. (Антон)

У Тараса справ чимало. У ставку викупатись? Треба. З хлопцями в просі вивалятися треба? Треба. А потім знов викупатись. І поїсти б щось , та нічого нема. Може, якусь скоринку Катруся суне, або він сам щось знайде у садочку. У Тараса багато справ, не зчуєшся, як і літній довгий день мине.

 

(Дівчата танцюють. Перед танцем пісня “Зацвіла в долині”)

 

Ведучий.  (Антон)

Оце вже він утік від свого товариства, заховався в густих кущах калини і замріявся.

(Поволі виходить, роздивляється Тарас).

 

Тарас.

Небо над головою, ніби великий високий дах, а там, у долині, десь на обрії, дах цей спускається до землі. Там його стовпи залізні підтримують. А за стовпами щось, мабуть, є, якщо йти цим шляхом і подивитися. А якщо влізти на могилу, що за селом, то, мабуть, ті стовпи видно...

А Микита, мабуть, ті стовпи бачив, бо коли батько чумакував, то брав його з собою до Одеси. Але ні, краще Микиту не чіпати, краще самому піти на могилу і подивитися. (Тарас схопився і побіг).

Ведучий. (Антон)

Довго, довго блукав. Втомився. Зупинився Тарас: пізно вже. Ач, і сонце майже все за гору сховалося. Зустрілись йому чумаки і довезли до рідного села Кирилівки.

 

(З-за куліс виходить Тарас. З ним ще один учень).

Тарас.

Надворі вже затемніло, коли я підійшов до перелазу, дивлячись на подвір'я, а там біля хати всі наші сидять собі в колі і вечеряють...

 

10-й (Владислав)

Садок вишневий коло хати

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім'я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих.

(Виходить)

 

Тарас (задумливо)

Там матір добрую мою

Ще молодую - у могилу

Нужда і праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята...

(Тарас порається коло хати)

 

Яринка.

Здоров Тарасе! На хвильку забігла до тебе (розвязує клунка). Ось твоя свитка, полатана вже.

 

Тарас (бере свитку)

О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч ти мене не забуваєш (тулиться до неї).

 

Яринка.

Давай. Я тобі ще й сорочку виперу, зашию...

 

Тарас.

Не треба, я сам.

 

Яринка.

Тарасику! А у тебе малюнки є? А чому на дощечці?

 

Тарас.

Добре, тільки тобі, сестричко (показує дочечку з малюнками). Ось наша хата.

 

Яринка.

Дуже схожа... Невже це ти сам намалював? Ачому на дощечці?

 

Тарас.

Паперу не було. Дяк не дав... Ось розживусь, може, на свитку, і на фарби, і на папір.

 

Яринка.

Коли ж це буде?

 

Тарас.

Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені... малярем...я б нічогоне хотів більше.

 

Яринка.

То вчись у нього.

 

Тарас.

А... Хіба йому голова болить за мене? Тільки п'є та й норовить, щоб різками одшмагати...

 

Яринка.

І зараз? (Тарас ствердно киває головою). Та хай йому грець! Вертайся додому.

 

Тарас.

А там що? (Розводить руками).

(Сидить задумливо. Яринка цілує його у щічку і йде. Тарас відставляє лавку і сідає під тином).

 

Ведучий.

Перше горе, що отруїло хлопцеві серце, - злидні і праця матері, які поклали її в домовину.

Батько одружився вдруге, взявши вдову з дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори. Сяк-так жилося, поки живий був батько. Але він застудився в дорозі, помер слідом за матір'ю. І не стало сиротам життя у своїй хаті.

 

(Виходять діти)

 

Тарас.

Ой умер старий батько

І старенька мати,

Та нема кому щирої

Тії радоньки дати.

Що мені на світі,

Сироті, роботи?

Чи йти в люди жити,

Чи дома журитись?

 

11-й

Було Тарасові тільки 11 років, коли він залишився круглою сиротою, в наймах. Ким тільки він не був: пастухом, і погоничем, і воду носив школярам.

 

12-й

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилитися,-

Хоч з гори та в воду!

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом;

Утопився б, - тяжко жити

І нема, де дітись.

 

(Діти виходять)

 

Тарас.

В того доля ходить полем-

Колоски збирає;

А моя десь, ледачиця,

За морем блукає.

Добре тому багатому:

Його люди знають;

А зі мною зустрінуться -

Немов недобачають.

Багатого губатого

Дівчина шанує;

Наді мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

 

Ведучий. (Антон)

Як сумно, і як нестерпно важко бідному сироті.

Там отара ягнят, як біла хмарка, що впала на зелені луки. Хай собі пасуться! А як хотілося Тарасові дізнатися, що за тими стовпами, які землю підпирають! Як тепер хочеться йому за тимихмарками полинути, на світ подивитися.

 

(Виходить Тарас)

Тарас.

“Мені тринадцятий минало”

Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога...

Уже покликали до паю,

А я собі у бур'яні

Молюся богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонцегріло, не пекло.

 

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята -

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати -

Нема в мене хати!

Не дав мені бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сьози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльзи

І поцілувала...

 

(Заходить Оксана. Підходить до Тараса. Він плаче. Бере за руку підводить на середину залу).

 

Оксана.

Чом же ти плачеш? Ох, дурненький Тарасе, бач, малий плаче. Давай я сльози тобі витру (витирає рукавом). Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, що ти найкраще від усіх читаєш, найкраще від усіх співаєш, ще й кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малерем!

 

Тарас.

Еге ж, малярем... (задумався).

 

Оксана.

І ти, Тарасе, розмалюєш нашу хату.

 

Тарас.

Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що здібний... Ні, я не ледащо, я-таки буду малярем!

 

Оксана.

Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись твої ягнята! Ой, бідні ягняточка - вони ж пити хочуть.

 

Тарас.

“Мені тринадцятий минало”

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим,

Людей і бога не прокляв!

 

(Виходять з Оксаною за руку).

ПІСНЯ “Слава Кобзаря”

 

13-й (Дмитро)

Йому тринадцятий минав,

Він пас ягнята за селом,

І серцем чистим він пізнав

Народу біль, що був рабом.

Пішов по селах в божу путь

І бачив правду в кожний час.

І сльзи народу у грудь -

Збирав, як перли наш Тарас.

 

14-й (Дарина Л)

Ішов полями, по межі,

На панщині народ терпів.

І сіяв ниви все чужі,

Та не для себе, для панів.

Як виріс він, то кобзу він

До своїх рук пророчих взяв,

І в звуках духа свого струн

Він плач народу передав.

 

15-й

І сльози-перли він зберіг,

І кинув їх в бурхливий день.

На чорний, рідний переліт

І став співцем нових пісень.

І ні тюрма, ні пострах кар

Не мали сил порвати струн,

Найкращу пісню дав нам в дар,

Найкращий син, Вкраїни син.

 

Ведучий. (Антон)

10 років заслання підірвали сили і здоров'я  Шевченка.

Поет мріяв про Україну, хотів оселитися в ній, писати, працювати. Та не пустили його до України, заарештували, наказали виїхати до Петербурга.

Восени 1860 року він захворів, стан його здоров'я дедалі погіршувався. А  10 березня 1861 року перестало битися серце великого художника, геніального Кобзаря.

Поховали його в Петербурзі на Смоленському кладовищі. Та чи могли люди забути його Заповіту?!

 

(Звучить “Заповіт у грамзаписі, діти стоять).

 

Ведучий. (Антон)

А в травні того з року перевезли прах Кобзаря до України. Поховали на Чернечій горі, поблизу Канева.

 

14-й

Поховали... Тихесенько

Україна плаче.

Поховали дух великий

І серце гаряче.

Поховали наша мати

Найкращого Сина -

“Вічну пам'ять” заспівала

Уся Україна.