Тарас Шевченко. Викуп поета з неволі, причини його покарання царем, арешт, перебування в казематі, заслання

Тема. Тарас Шевченко. Викуп поета з неволі, причини його покарання царем, арешт, перебування в казематі, заслання

Мета. Формувати ключові компетентності:

 уміння вчитися – самоорганізуватися до навчальної діяльності;

 загальнокультурну – дотримуватися норм мовленнєвої культури; зв'язно висловлюватися в контексті змісту;

 здоров'язбережувальну – викликати позитивні емоції шляхом ігрових вправ;

  соціальну – проектувати стратегії своєї поведінки з урахуванням інтересів та потреб інших;

  інформаційну – навчити учнів використовувати статті, малюнки, фотографії як джерела інформації;

 комунікативну – удосконалювати вміння дітей формувати цілі власної діяльності та робити висновки за її результатами.

Формувати предметні компетентності і компетенції шляхом виконання навчально

пізнавальних і практично зорієнтованих завдань відповідно до змістових ліній:

емоційно-ціннісної – формувати духовно-емоційний світ учнів, їх естетичних позицій,

світоглядних уявлень і переконань; розвивати інтерес учнів до художньої літератури, розширювати коло їхнього читання, розвивати вміння орієнтування у світі класичної і сучасної літератури;

  літературознавчої – знати окремі факти біографії і творчості Тараса Григоровича Шевченка, його внесок у розвиток національної культури, читати виразно, сприймати емоційно, визначати основну авторську позицію; проводити пошуково-дослідницьку діяльність (збирання відомостей про письменника, систематизація фактів, підготовка повідомлення);

загальнокультурної – визначати загальнолюдські цінності, громадянські та патріотичні

мотиви, утілені в художніх творах поета.

Обладнання: підручник, міні-виставка книжок поета, портрет Тараса Григоровича

Шевченка, дидактичний матеріал, мультимедійна презентація до уроку, ілюстративний матеріал.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Він був сином мужика і став володарем в царстві духа.                                                                                         Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Іван Франко

 Є в Шевченка народження дата,

                      Дати смерті в Шевченка нема.

                                              Ліна Костенко

 

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчання

Поглянувши на портрет Шевченка під рушником, варто звернути увагу на те, що з нього на нас дивиться сильний погляд стомленої людини, котра знала, відчувала й переживала щось зовсім інше, недосяжне, незбагненне… Важким, тернистим був життєвий шлях поета. Він прожив усього 47 років, із них 24 у кріпацькій неволі, 10 – на засланні і лише 13 років – на волі, та й то на чужині. Тарас Шевченко відкрив нову сторінку в розвитку української літератури, пробудив патріотичні почуття народу, його духовне життя, йому вдалося випередити тенденції свого часу. І саме тому, навіть через 200 років, слова та думки Шевченка звучать наче щойно написані чи сказані. Кобзар живий та актуальний у наші дні, як ніколи.

III. Актуалізація опорних знань

Вікторина для уважних «Так» – «Ні»

1. Народився Тарас Шевченко в селі Кирилівці (Ні. Моринці).

2. Ім'я «Тарас» означає приємний (Ні. Бунтар).

3. Дівоче прізвище матері Тараса Шевченка Бойко (Так).

4. У родині Шевченка було 8 дітей (Ні. Шестеро).

5. Батько Тараса Шевченка був кравцем (Ні. Стельмахом).

6. Здібності поета в дитинстві були до малярства (Так).

7. Пана, у якого Шевченко виконував обов'язки козачка, прізвище Енгельгард (Так).

8. Тарас Шевченко видав для дітей «Буквар» (Так).

9. За життя Шевченка «Кобзар» видавався лише один раз (Ні. Тричі).

10. Т. Г. Шевченко – основоположник нової української літератури і національної літературної мови (Так).

11. «Заповіт» Т. Г. Шевченко написав у 60 років (Ні. У 31).

12. Гора, де похований Шевченко, називається Чернечою (Так).

(Учні виставляють собі оцінки, перевіривши самостійно роботу.)

IV. Повідомлення теми й мети уроку

Слово вчителя

 Сьогодні на уроці ми ще раз перегорнемо сторінку життя Тараса Григоровича Шевченка, щоб глибше усвідомити велетенську роль, яку відіграв він у житті нашого народу, переконаємося в тому, що Шевченко – велетень, філософ, сіяч розумного, доброго, вічного.  Ми уявно перенесемося в 1838 рік, коли в житті Т. Шевченка настала подія, що внесла в його душу цілу гаму незнаних доти радощів, а разом із ними й нових смутків – це викуп поета з неволі, покарання царем, арешт, перебування в казематі, заслання. (Запис теми та епіграфа уроку в зошити).

V. Опрацювання навчального матеріалу

1. Робота з епіграфом                                                                                                                            

Слово вчителя

 Зверніть увагу на дошку, де написаний епіграф, слова Івана  Франка.

(Зачитування учителем уривку зі статті «Присвята» І. Франка).

 «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

 Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

 Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

 Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.

 Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

 Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

 Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко» ( І. Франко).

• Як ви розумієте ці рядки? Поясніть.

 (Учні висловлюють думки про те, що поет назавжди залишиться в пам'яті народу, що він своїм життям і творчістю залишив неоціненний слід в українській літературі).

2.  Повідомлення про життя і творчість Тараса Григоровича Шевченка

(Відбувається обмін самостійно опрацьованою інформацією відповідно до попередньо поставленого домашнього завдання.

Учні, слухаючи розповідь про Т. Г. Шевченка з демонструванням презентації, ілюстративних матеріалів, складають план розповіді).                                                                                                                           

Орієнтовний план

1.  Дитинство поета (1814 рік).

2. Навчання і служба Тараса (1829 рік).

3. Викуп поета з неволі (22 квітня 1838 рік).

4. Життя і творчість перед засланням.

5. Причини його покарання царем. Арешт (5 квітня 1847 рік).

6. Заслання (1847 – 1857 роки).

7. Останні роки життя поета (1857 – 1861 роки).

Біограф 1. Сторінка перша. Дитинство поета

Великий український поет Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область). Його батько, Григорій Іванович Шевченко, та мати, Катерина Якимівна Бойко, були кріпаками пана Енгельгардта. Восени 1822 року батько віддав сина вчитися грамоти до кирилівського дяка Павла Рубана. Наступного року померла мати Тараса.

Літературознавець 1. Про своє невтішне дитяче горе Шевченко згадає через багато літ у повісті «Близнята»: «Я пам'ятаю у своєму житті один зворушливий Свят-вечір. Восени ми поховали свою матусю. А на Свят-вечір понесли вечерю до діда і, сказавши: «Святий вечір! Прислали до вас, діду, батько й…» – усі троє заридали. Нам не можна було сказати «й мати».

Біограф 1. Після смерті матері на батькових руках залишилося шестеро дітей. Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. Із того часу в родині почалися постійні сварки. А трохи згодом помер і батько. На смертному одрі батько поділив між ріднею своє добро, а про Тараса сказав: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба. Він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо. Для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Тарас, якому виповнилося тоді одинадцять, став круглим сиротою. Після батькової смерті мачуха вижила пасинка з рідної оселі, і Тарас жив у Кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського.

Біограф 2. Сторінка друга. Навчання і служба Тараса

У 1829 році Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав із ним до Петербурга, пізніше до Вільно, надовго покидаючи батьківщину.

Літературознавець 2.  Згодом у повісті «Княгиня» поет напише: «Я запам'ятав мою рідну Україну такою, якою бачив у дитинстві: прекрасною, грандіозною, – а про вдачу її мовчазних мешканців я склав уже власні уявлення, узгоджуючи їх, звісно, з пейзажем. Я навіть гадки не мав, що може бути якось інакше». Поетове бачення України – це і розкішна природа, і високі могили, як декорації тієї героїчної драми, що її розігрувала тут сама історія, і розповіді діда Івана про гайдамаків та про їхні криваві подвиги, а ще, звісно, незбагненно прекрасні народні пісні, що їх він знав силу-силенну. І не просто знав…

Біограф 2. Але Шевченко не дуже переймався своєю службою. Він то мугикав собі під ніс «сумні гайдамацькі пісні», то без дозволу пана змальовував картини, що висіли в покоях. Один із таких «сеансів» уже невдовзі після прибуття Шевченка до Вільно закінчився для нього плачевно. А було це так. Увечері 6 грудня 1829 року Павло Енгельгардт разом зі своєю дружиною Софією поїхав на бал. Коли все в домі стихло, Тарас запалив свічку, розіклав папери, узяв олівець і почав малювати. Він так поринув у світ своїх фантазій, що навіть незчувся, як пани повернулися додому, як поручик зайшов до кімнати… Тарас отямився лише тоді, коли Енгельгардт немилосердно відідрав його за вуха, мовляв, запалена серед паперів свічка могла запросто спалити не тільки будинок, а й ціле місто.

Шевченкові виповнилося сімнадцять років, він вийшов із «козачкового» віку й будь-що хотів стати художником, не раз і не два прохав свого пана віддати його в науку. У 1832 році пан віддав Шевченка до живописних справ цехового майстра Ширяєва (здібності до малярства виявилися в Тараса дуже рано: ще змалку крейда й вуглинка були для нього неабиякою радістю). Хоча від жорстокого маляра Тарасові не раз діставалося, але він терпів задля омріяного мистецтва. Хлопець чимало малював із натури. Там юний художник займався не тільки декоративним малярством, уже в 1835 – 1837 роках він створив кілька багатофігурних композицій на історичні теми, такі як «Смерть Лукреції» та «Смерть Богдана Хмельницького». Молодому митцеві хотілося волі, хотілося стати справжнім майстром. Своє нестримне прагнення до свободи та творчості Шевченко міг бодай трохи вгамувати білими ночами. Тоді він брав папір та олівець і йшов милуватися красою Північної Пальміри.

Літературознавець 3.  Сторінка третя. Викуп поета з неволі

«Літні ночі в Петербурзі, – каже оповідач повісті «Художник», –  я майже завжди проводив на вулиці або де-небудь на островах, та частіше за все на академічній набережній. Це місце особливо подобалося мені тоді, коли Нева спокійна і, немов те гігантське дзеркало, відбиває в собі в усіх деталях величний портик Рум'янцевського музею, ріг сенату й червоні штори в домі графині Лаваль». Якщо вірити повісті «Художник», то саме в Літньому саду 1836 року відбулась і зустріч Шевченка з вільним учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком, завдяки якій юний митець згодом дістане таку жадану волю. Отож, одного разу влітку, пізно ввечері, Іван Сошенко гуляв Літнім садом. Аж раптом він побачив, що на одній із алей якийсь обідраний парубійко років чотирнадцяти-п'ятнадцяти копіює олівцем статую Сатурна, котрий пожирає власне дитя. Досвідченим оком художника Сошенко відразу ж запримітив у рисах обличчя парубійка щось українське, а підійшовши потихеньку ближче, побачив, що його малюнок був некепський. Тоді Сошенко, торкнувши юного копіювальника за плече, спитав: «Звідкіль, земляче?» – «З Вільшаної», – пролунало у відповідь. «Як з Вільшаної! – здивувався Сошенко. – Я сам з Вільшаної…»

Митець 1. Насправді нічого такого не було. Схожа історія сталася не з Шевченком, а з його найближчим приятелем Василем Штернберґом. Принаймні, коли Сошенко познайомився з Тарасом, той уже був аж ніяк не парубійко – йому йшов двадцять третій рік. Та й історія їхнього знайомства куди більш прозаїчна. Сам Сошенко згадував про це так: «Коли я був у «гіпсових головах» чи то, здається, уже у «фігурах», разом зі мною малював брат дружини Ширяєва. Від нього я й дізнався, що в його зятя служить у підмайстрах мій земляк Шевченко, про якого я дещо чув іще у Вільшаній, під час перебування у свого першого вчителя Степана Степановича Превлоцького. Я дуже просив родича Ширяєва прислати його до мене на квартиру. Довідавшись про моє бажання познайомитись із земляком, Тарас на другий же день розшукав мою квартиру…»  «Він був лякливий і несмілий, – каже Сошенко. – З першого ж дня нашого з ним знайомства я помітив у ньому сильне бажання навчатися малярства. Він почав бувати в мене на свята – у будні мені було ніколи, та й хазяїн його не відпускав… Мене до глибини душі вразила нещасна доля молодого чоловіка, але допомогти йому я був не в силі. Та й як міг зарадити його лихові я, бідний художник-трудівник, котрий безугавно працював заради шматка хліба насущного, без зв'язків, без грошей, без протекцій?»

Митець 2. Якраз на цю пору Сошенко був близько знайомий із молодим, але вже відомим письменником Євгеном Гребінкою. Саме з ним він і вирішив поговорити про те, як би спробувати звільнити Шевченка. «Гребінка, – згадував Сошенко, – взяв близько до серця мій намір, став часто запрошувати Тараса до себе, давав йому читати книжки, розказував йому чимало корисного…» Гребінка «перший зрозумів і оцінив Шевченка як поета». Завдяки своїм новим друзям – Гребінці, Сошенкові та учневі Карла Брюллова Аполлонові Мокрицькому Тарас був представлений конференц-секретареві Академії мистецтв Василеві Григоровичу. Своєю чергою Григорович разом із придворним художником Олексієм Венеціановим представили його Василеві Жуковському, який був тоді вихователем майбутнього імператора Олександра II. І попри те, що юний Шевченко не мав належної освіти, він уже тоді вмів відчувати всі тонкощі мистецтва. А одного прекрасного ранку Шевченка представили Карлу Брюллову.

 Літературознавець 4. «Не можна описати його захвату, – каже оповідач повісті «Художник», – коли Брюллов ласкаво й поблажливо похвалив його малюнки». Та особливо вразила юнака червона кімната. «Усе червоне! – з дитячим подивом говорив він. – Червона кімната, диван червоний. Штори на вікні червоні. Халат червоний і малюнок червоний, усе червоне. Чи ж я побачу його ще коли-небудь так близько?» Оцю червону декорацію і великого Карла Брюллова, чиїм улюбленцем він зовсім скоро стане, Шевченко пам'ятатиме до останнього подиху. А стати учнем Брюллова було ой як непросто – «Карл Великий» брав собі тільки тих молодих людей, хто, як він казав, «розумів його й був талановитий». Судячи з усього, Брюллов ясно бачив не тільки талант Шевченка-художника, але й талант Шевченка-поета. Ось що занотував у своєму щоденнику Аполлон Мокрицький: «Увечері після чаю я вирушив до Брюллова… Він послав мене за Василем Івановичем [Григоровичем], і коли той прийшов, я запропонував їм розглянути справу Шевченка. Показав його поезію, якою Брюллов був надзвичайно задоволений, і, побачивши в ній думки та почуття молодого чоловіка, вирішив визволити його з кріпосного стану, а для цього звелів мені завтра ж таки сходити до Жуковського й попрохати того приїхати до нього».

Біограф 3. Так розпочиналася справа визволення Шевченка. Брюллов мав намір намалювати портрет Жуковського, продати його, а за виручені гроші викупити Шевченка, на якого кріпацтво діяло що далі, то більш гнітюче. Першим на перемовини з Енгельгардтом вирушив Брюллов. Їхня зустріч була невдалою. Повернувшись додому ні з чим, Брюллов сказав, що Енгельгардт – «найбільша свиня в торжевських черевиках», яку тільки доводилося йому бачити на віку. Тоді за справу взявся Олексій Венеціанов, він відвідав Енгельгардта, і той сказав остаточну ціну – 2500 карбованців. Портрет Жуковського вирішили розіграти на балу імператорської родини. І вже 22 квітня 1838 року Енгельгардт підписав Шевченкові відпускну. Свідками виступили Василь Жуковський, Карл Брюллов та Михайло Вієльгорський – «велике й чоловіколюбне тріо», як напише згодом сам поет. Через три дні в майстерні Брюллова Жуковський вручив Шевченкові відпускну – на двадцять п'ятому році життя митець дістав нарешті довгождану волю…

Учитель.  Життя Шевченка можна простежити за художніми джерелами:

• про дитинство Тараса – С. Васильченко. «У бур'янах»; О. Іваненко, «Тарасові

шляхи»;

• юність поета – Л. Смілянський. «Поетова молодість»;

• зрілість – В. Дарда. «Його кохана»; «Переяславські дзвони»;

• період заслання – З. Тулуб. «В степу безкраїм за Уралом»;

• останні роки поета – Л. Большаков. «Їхав поет із заслання».

Про незабутні роки Шевченка в Петербурзі можна прочитати у книзі Леоніда   Смілянського «Поетова молодість». Ця книжка не просто художній твір. Це – чуттєва, емоційна розповідь про петербурзький період життєвого шляху великого Кобзаря. Читаєш – і ніби думками линеш у той далекий час... (Учитель та підготовлені учні зачитують уривки з твору).

 

Через три дні, в неділю, Брюллов чекав на гостей. Лежачи на дивані у своїй червоній кімнаті, він читав уголос Вальтера Скотта, а Мокрицький ходив по кімнаті. Часом між ними відбувалася розмова:

– Читаю ось, а сам думаю: що зараз почуває наш Тарас, які думки в нього? Коли б не сталося з ним чого-небудь з радості.

– Він признавався мені, – відповів Аполлон, – що відколи повернувся з лікарні, йому стало важче. Буває не спить ночами й засинає аж під ранок. Раніше йому було легше зносити своє рабство, але тепер, коли він подихав іншим повітрям...

– Мені здається, з Тараса буде видатний художник, може, знаменитий, – говорив він.

Брюллов відклав книжку і замислився.

– Тарас мені подобається. У його вдачі криється якесь бурхливе нестримне начало. ... Його доля мене хвилює. Цей маляр – справжній митець у душі, і я хочу забрати його до себе, в учні.

Прийшли Жуковський і Вієльгорський. Брюллов поклав книгу й підвівся їм назустріч. Майже одночасно до майстерні увійшов Григорович.

Ніхто з них не знав, що Тарас уже кілька годин ходив біля Академії, нерішуче поглядаючи на вікна помешкання Брюллова. Він бачив, як під'їхали коляскою Жуковський і Вієльгорський, зовсім не поспішаючи, зайняті розмовою, зникли за дверима академії. Незабаром після них приїхав візником Венеціанов.

Тарас був певен, що всі ці люди збираються зараз у Брюллова і що й він повинен бути там. Але як він насмілиться ввійти зараз у їхнє коло? От коли б виглянув сюди на хвилину Аполлон... З ним би він не вагався... Але ж мусить іти. Не слід, щоб на нього чекали. Треба, треба опанувати себе і перемогти свою боязкість. Зараз, негайно...

Ніхто не відав, скільки думок передумала в останні ночі ця велика голова з могутнім чолом, яке хвилювання і муки ятрили це, не раз стиснуте тяжким болем, серце петербурзького робітника.

...І ось настала хвилина, коли всі відчули, що має відбутись головне, для чого вони зійшлися тут. І тоді Жуковський дістав папір і подав Шевченкові.

– Поздоровляю вас, – тихо промовив він і потиснув Тарасові руку.

І кожний з присутніх підійшов і поздоровив його.

– Ну! – вигукнув весело Брюллов. – Дай же і я обійму тебе. – І він обняв Тараса і поцілував в обличчя.

– Нехай життя твоє на волі буде щасливе і безхмарне. Розцвітай, Тарасе, зустрічай нове життя з розкритим серцем і душею, воно з привітною усмішкою йде назустріч тобі.

І якісь слова подяки вже готові були злинути з уст Тарасових, але він заплющив очі, вдихнув повітря, ступив уперед кілька кроків і впав обличчям до спинки дивана, ридаючи. Усі на мить застигли на місці. Жуковський хусткою втирав очі. Потім Брюллов підійшов до Тараса, поклав йому руку на плече, обняв.

– Заспокойся, Тарасе... Та не збирайся дякувати нам: мистецтво існує для добра –не для зла. А ми його служителі!.. Ось і тільки.

...Іван Максимович Сошенко працює біля мольберта у своїй напівпідвальній кімнатці. Тримаючи в одній руці пензель і палітру, він іде до вікна і відчиняє його. І в ту ж мить крізь вікно стрибає Тарас. У нього скуйовджене волосся і обличчя навіженого.

– Соха! Соха!– кричить він щосили своїм дужим голосом. – Ось вона! Ось... Дивися!..

Сошенко не встигає нічого збагнути, як Тарас з розгону обіймає його, тисне до себе, як божевільний, цілує і тиче в руки папір. Пензель і палітра падають з рук Сошенка на підлогу.

– Та не казися, Тарасе!

Але й сам він радіє не менш за свого молодого друга.

А Тарас раптом відштовхнув від себе Сошенка і, ставши в позу, почав читати з пам'яті: «Я, нижеподписавшийся, уволенный от службы гвардии полковник Энгельгардт, отпустил вечно на волю крепостного мого человека Тараса Григорьевича сына Шевченка, доставшегося мне по наследству...» Ха-ха-ха... На волю! Соха! На волю!

... Ніби навмисне він перекидає Сошенкові мольберт, стрибає крізь вікно і з гуркотом зникає, як вогнева куля блискавиці.

... Побіг… Побіг… Уже далеко!

Літературознавець 4. Сторінка четверта. Життя і творчість перед засланням

Так починалася найщасливіша пора Шевченкового життя, коли він став вільною людиною і мав змогу відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв. У своєму «Журналі» 1 липня 1857 року Шевченко напише: «Із брудного горища я, нікчемний замазура, на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв… Я користався наукою та дружньою довірою найбільшого художника світу…» Під впливом Карла Брюллова формувалося Шевченкове уявлення про прекрасне.

Водночас митця захоплює літературна творчість. У 1840 році сталася подія, що не лише близьким друзям, а й усьому світові засвідчила: народився Поет. Перша книжечка «Кобзар» була невелика за обсягом, містила вісім творів: «Думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», але внутрішня сила, що була в кожному рядку, не давала спокою, бентежила, хвилювала. Його голос змусив бодай на мить завмерти...

4. Бесіда за репродукцією картини  Г. Меліхова «Молодий Тарас Шевченко в майстерні Карла Брюллова»

Біограф 4. Минуло чотирнадцять років із часу, коли Шевченко виїхав з України. У 1843 році Шевченко разом із Гребінкою повертається на Батьківщину. Він відвідує рідні місця, будучи в Києві, Шевченко знайомиться з багатьма провідними українськими інтелектуалами: М. Максимовичем, П. Кулішем, М. Костомаровим та іншими. Він їздить по Україні (Київщині, Полтавщині, Поділлю), збирає етнографічні матеріали, історичні документи, замальовує архітектурні та археологічні пам'ятки (ці замальовки стали основою художньої серії «Живописна Україна»).

Особливо тонко сприймає він чудову українську природу. Колоритні пейзажі рідної землі – «садок вишневий коло хати», могутній сивий Дніпро, широкі степи з почорнілими на них могилами, вітри, що пахнуть чебрецем і м'ятою, нескінченні горизонти – все це знав і любив Шевченко, все це з часом ожило в його поезії. Важкі картини національного й соціального гніту, які він побачив в Україні, пробудили гострий протест поета проти російського панування та кріпацтва. Цей   період став переломним у творчості Шевченка. Його погляди на проблеми національного життя України спричинили його зближення навесні 1846 року з членами Кирило-Мефодіївського товариства, яке поширювало ідеї слов'янського єднання. Основним документом організаціїї була «Книга буття українського народу», написана Костомаровим. У ній читаємо, що недалеко вже той час, коли в Україні всі люди будуть «вільні і рівні, і не матиме Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога Єдиного». У цій же книзі гостро затавровано Петра І та Катерину II, названо їх катами за те, що вони позбавили Україну волі.

Учитель. Сторінка  п'ята. Причини його покарання царем, арешт

Друга подорож в Україну в 1845 – 1847 pоках закінчилася для Шевченка арештом.

Приводом до арешту був донос студента Олексія Петрова про існування в Києві таємного політичного товариства. Оселившись в одному домі з Миколою Гулаком, Петров підслуховував розмови Гулаковських гостей, членів Кирило-Мефодіївського товариства, здобув довір'я Гулака, який познайомив його з літературою братства і прочитав йому чотири поезії Шевченка, що їх змістом, як писав Петров у доносі, були «виразно протизаконні думки». На допиті Петров коротко передав зміст Шевченкової «комедії» «Сон» та «Посланія до земляків», ствердивши, що в першому творі Шевченко «найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію», а в другому «намагається спонукати українців до повстання». Наприкінці березня 1847 р. почались арешти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва. Жандармам вдалося встановити зв'язок поета з розгромленим братством. Усі твори були конфісковані, а його під конвоєм відправлено до Петербурга й ув'язнено. На допитах Шевченко поводився мужньо. Про твердість духу поета свідчить і той факт, що, перебуваючи в ув'язненні, він не переставав писати й малювати. Під час слідства, яке тривало півтора місяця, Шевченко написав тринадцять віршів («Ой одна я, одна ...», «За байраком байрак ...», «Мені однаково ...», «Ой три дороги широкі ... » та інші). Поет, у якого під час обшуку знайшли альбом «Три літа», трактувався жандармами як найнебезпечніший політичний злочинець. Із усіх членів організації він був підданий найсуворішому покаранню. За «твір віршів на малоросійській мові найобурливішого змісту», що відобразилося, зокрема, у пропаганді ідеї про можливість існування України як самостійної держави, 30 травня 1847 поет був засуджений до заслання рядовим солдатом в Окремий Оренбурзький корпус з особистою резолюцією Миколи I: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати».

Сторінка шоста. Заслання

Про найтяжчий період в житті поета – роки заслання в Орську фортецю та на Косарал розповідається в історико-біографічному романі Зінаїди Тулуб «В степу безкраїм за Уралом». Пропонуємо вашій увазі сторінки з роману.

Читець. По дорозі з брязкотом і гуркотом мчав тарантас. Пронизливо деренчала на передній вісі якась гайка. За тарантасом на добрих півверсти висіла в повітрі хвостом комети кучерява курява. Коні бігли рівною, швидкою риссю, втомлено поводячи змиленими боками. Здавалося, вони ось-ось впадуть, не витримавши цього шаленого гону, а ямщик все підстьобував їх пекучим ремінним батогом.

– Видно, велика в мені потреба в Оренбурзі, що ви так поспішаєте, – з неприхованою іронією сказав один з подорожніх.

– Проковтнули б ви краще свій язик та менше писали б різних пасквілів, пане хохлацький піїта, – огризнувся фельд'єгерський прапорщик, що сидів поруч. – Було б краще і вам, і мені: не довелося б забиватися на край світу.

Шевченко мовчки стенув плечима.

Коні все мчали й мчали. Ремінна збруя одноманітно й ритмічно підстрибувала на їх спинах. Від пилу дерло в горлі, різало очі. Все тіло нило від восьмидобового трясіння без сну й відпочинку, з півгодинними зупинками на поштових станціях, поки переправляли коні.

Була темна ніч, коли тарантас прогуркотів від склепіння Самарської брами і знесилені коні, хитаючись, зупинилися. Ямщик довго стукав пужалном і кулаком у дубові вікониці, у ворота й двері. Нарешті заспаний сторож відчинив двері, і приїжджі зайшли в канцелярію.

– Де черговий офіцер? – суворо спитав фельд'єгер.

– Я арештанта привіз. Державного злочинця...

Тарас Григорович оглядівся. Єдине віконце в сінях, заґратоване, як і в канцелярії, звичайними тюремними ґратами, ледве пропускало тьмяне світло місяця вповні, що ліниво виповзав з-за далекого обрію. Лави тут не було. Він вибрав місце під стіною і простягнувся на нефарбованих смолистих дошках, з хвилину пролежав, ні про що не думаючи, несвідомо насолоджуючись тишею, і раптом пірнув у глибокий сон без снів.   В канцелярії губернської прикордонної комісії нестерпна спека. Яскраве червоне сонце б'є в вікна і так напекло кімнату, що пишне біляве волосся Федора Лазаревського прилипло до чола, а піт струмками стікає з обличчя й капає на «Справу», розгорнуту ним на столі.... Раптом до канцелярії влетів писар Галевінський і, кинувши на стіл пачки свіжонадрукованих бланків, схвильовано вигукнув:

–  Сьогодні вночі привезли Кобзаря!

– Чого ви репетуєте? Я маю «Кобзаря», – стримано зупинив його Лазаревський. –Он, дивіться: всі бандеролі на бланках роздерлися і бланки порозсипалися.

– Та не про книжку йдеться. Автора привезли, Шевченка! Того, що написав «Кобзар», – казав Галевінський, підбираючи розсипані бланки. – Я зустрів чергового офіцера, якому петербурзький фельд'єгер здав його вранці. Зранку він у фортеці, в пересильній казармі.

Не може бути! В казармі! Отже, забрали в солдати? Або на заслання?! Як декабристів, як Пушкіна, Лєрмонтова, Одоєвського, зате, що наважився людям казати правду!

На світанку фельд'єгер Відлер дійсно здав поета черговому офіцеру, а той відправив заарештованого до коменданта фортеці генерала Ліфлянда.

Генерал нашвидку переглянув «Справу» прибулого і зацікавлено звів на нього очі.

Поет спокійно і розумно дивився на старого генерала. На запитання відповідав коротко, і коректно, і з такою гідністю, що генералу стало ніяково казати йому «ти», як належало за статутом.

Але в вироку ясно говорилось, що цей синьоокий художник і поет – людина дуже небезпечна для держави. Це ніяк не вміщалося в свідомості генерала, і він визнав за краще не входити в ці справи і теж лаконічно й коректно пояснив поетові,... що його буде зараховано до п'ятого лінійного батальйону і за кілька днів відправлено за місцем служби. Потім генерал розпорядився, щоб Шевченка повели до лазні, видали чисту білизну і зарахували на повне постачання.

... В казармі Тарас Григорович ліг на нари долілиць, пригнічений і приголомшений разючою зміною своєї зовнішності. Але не за пишним волоссям і не за елегантними бачками сумував він: у жалюгідному копійчаному дзеркальці побачив він відбиток своїх душевних мук і зрозумів, що не зміг приховати їх у собі, прикривши машкарою презирства або удаваної байдужості. Йому здавалося, що він міцно замкнув перед Дубельтом і Орловим усі тайники свого внутрішнього світу й ані на мить не виказав їм, в яку безодню розпачу вони його вкинули. Але, значить, вони все-таки бачили свою перемогу, раділи й потай сміялися з нього...

... Шевченко закусив губи і одвернувся до стіни, але за кілька хвилин підвівся і торохнув по нарах кулаком:

– Годі! Треба не тільки навчитися тримати свої нерви в руках. Треба навчитися керувати власною мімікою, створити собі машкару, щоб ані очі, ані лінії губів, ані залом брів не виказували таємного болю. І я цього доб'юся. Так, доб'юся будь-якою ціною!

Учитель. Протягом заслання поет перебував в Оренбурзі, Орській фортеці Новопетровській фортеці. Був учасником Аральської експедиції.

Свою творчість Шевченко продовжив під час Аральської описової експедиції, до складу якої він офіційно увійшов як художник. У цей час ходив у цивільному одязі, жив на приватній квартирі. Але, за доносом одного з офіцерів про порушення царської заборони писати й малювати, 23 квітня 1850 року Шевченка знову було заарештовано і відправлено до Орської кріпості. Хоча перший період перебування Шевченка в Орській кріпості був надто тяжкий для нього, він ще якось зносив своє нещастя. Коли ж у травні 1850 р. його знову привезли туди під суворий нагляд і помістили у кріпості разом із арештантами, з якими він виконував усі призначені для них роботи, Шевченко в повній мірі пізнав становище арештанта. Про цей дуже важкий для нього час Шевченко не любив згадувати й говорити, і подробиці його життя за ті п'ять місяців, мабуть, нікому не відомі.

Восени того ж року Шевченка переводять до Новопетровської фортеці на безлюдний півострів Мангишлак, де поет і перебував протягом семи років. Друге заслання негативно позначилося на творчості поета. Свідченням цього є хоча б той факт, що за перші чотири роки заслання Шевченко написав більше ста ліричних творів, серед яких сім поем, а за наступні сім років заслання – один вірш.

Після смерті Миколи I у 1855 році на хвилі деякої лібералізації режиму група українських і російських інтелігентів за посередництва сестри Олександра II княжни Марії Миколаївни виклопотала дозвіл на звільнення Т. Шевченка від військової служби (1 травня 1857 року) та проживання в Петербурзі, однак під суворим наглядом поліції.

Сторінка сьома. Останні роки життя поета

У 1859 році Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну, але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга. Його здоров'я різко погіршало. Наслідки ревматизму, набутого у засланні, все більше давали про себе знати. Напружена робота, погані умови життя і загальна невлаштованість побуту лише сприяли розвитку хвороби. Здоров'я продовжувало різко погіршуватися,  він уже був прикутий до ліжка. «От якби до весни дотягти», – говорив Тарас Григорович, – та на Україну ... Там, може, і стало б легше, там, може, ще хоч трошки подихав би... А їхати треба: помру я тут неодмінно, якщо залишусь».

10 березня 1861 року помер Тарас Григорович Шевченко.  Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Та друзі Шевченка зробили все для того, щоб виконати поетів заповіт і поховати його в Україні.

26 квітня 1861 року домовину з тілом поета перевезли до Канева. Тут на Чернечій (тепер Тарасова) горі поета поховали. Над ним насипали високу могилу, що стала священним місцем для українців. Безсмертними та могутніми залишаються сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність лірики митця, гострота і пристрасність його слова, пісенність віршів, самовіддана любов до Батьківщини, свого народу.

5. Робота з підручником. Опрацювання статті про Тараса Шевченка

(Учні читають статтю про Тараса Шевченка).

VI. Підсумок уроку

1. Складіть інформативне ґроно: «Що означає воля для Т. Шевченка?»               

скасування кріпацтва, будь-якого гніту 

В

О

Л

Я захист національної культури

кожна людина, незважаючи на соціальний стан, має свої права  отримання можливості навчатися

необхідна умова існування людини  можливість бачити свій народ щасливим

 

2. Бесіда

• Ім'я Тараса  Шевченка – всесвітньовідоме. Його пам'ять вшановують в усіх куточках

планети Земля. «Є в Шевченка народження дата, дати смерті в Шевченка нема», – твердить Ліна Костенко. Чи погоджуєтеся ви з цією думкою?

• Які нові відомості про Т. Шевченка ви дізналися?

VII. Домашнє завдання

1. Вивчити біографію поета.

2. Підготувати усний твір «Моє знайомство з Тарасом Шевченком».

3. Записати кілька народних прислів'їв про творчість Шевченка.