Театралізоване свято "До рідного слова торкаюсь душею..."

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Театралізоване свято

«До рідного слова торкаюсь душею…»

(для учнів 5-7класів)

 

 

 

 

 

    Мартищук Раїса Григорівна, учитель української мови та  літератури                   

              Вербовецької гімназії  Косівської територіальної громади                                    

                                           Івано-Франківської області.

 

Театралізоване свято до Дня української писемності та мови                                                     «До рідного слова торкаюсь душею…»

Мета: навчати  школярів розумінню того, що українська мова – наш скарб, без якого не може існувати ні народ, ні Україна як держава; розширювати знання про красу і багатство нашої  мови; розвивати таланти, творчі здібності учнів, пізнавальний інтерес; виховувати почуття поваги до історичного минулого нашої країни, почуття національної гідності, любов до рідної мови, рідного краю.

Форма проведення: театралізоване свято

Учасники свята: учні 5-7 класів, учителі школи, батьки.

Свято відбувається в актовій залі школи. Зала прикрашена жовтими і блакитними кульками, кетягами калини, вишитими рушниками, плакатами з висловами про мову, учнівськими  малюнками.

Обладнання: магнітофон, мікрофони.

Музичне оформлення: записи пісень про Україну, українську мову

 

Перебіг заходу

 

Епіграф:

                                              Найбільше і найдорожче добро

                                     в кожного народу  - це його мова… 

                                                                   Панас Мирний

 

Захід розпочинається тихою мелодією. На сцену виходить учень у вишиванці, на фоні мелодії розказує вірш «До рідного слова торкаюсь душею».

 

Читець. До рідного слова торкаюсь душею,
Боюсь очорнити чи зрадить його.
З цих слів наша мова, пишаємось нею –
Це музика й пісня народу мого.

Без неї не можна на світі прожити,
Не можна помітить земної краси,
Не чув би й не бачив, як шепчеться жито,
З якого стікають краплинки роси.

Вона – джерело й найчистіша криниця,
З якої черпаєм натхнення й снагу.
Вона кришталево дзвенить і іскриться,
Я нею тамую духовну жагу.

У шелесті трав, у цвітінні калини
Я чую цю мову у сні й наяву.
Вона в моїм серці, – це вся Україна,
Я дихаю нею, я нею живу!

На сцену виходять ведучі хлопчик і дівчинка у вишиванках.

 

Ведучий. Рідне слово! Скільки в тобі материнської лагідності і доброти, мудрості земної, закладеної ще славними предками!
 

Ведучий. Скільки в тобі чарівних звуків, трепету і вогню!
 

Ведучий. 27 жовтня, коли православна церква вшановує пам'ять Преподобного Нестора-Літописця, автора відомого літопису «Повість минулих літ», ми святкуємо День української писемності й мови. Це свято гуртує усіх нас, адже кожен народ відбувся тоді, коли усвідомив себе у рідному слові.

Ведуча. Ми раді вітати шановних гостей, шанувальників рідного слова у цій святковій залі!
 

Ведучий. Скільки розумних очей, скільки добрих посмішок, скільки світлих поглядів – і все це українці!
 

Ведуча.  Мій край чудовий – Україна.
Тут народились ти і я.
Тут над ставком верба й калина,
Чарівна пісня солов’я!
 

Ведучий.  І найдорожче – рідна мова.
Наснагу й силу нам дає.
Нам стежку в світ дано топтати,
Поки в нас рідна мова є!
 

Ведуча. Відомий український письменник XIX ст. Панас Мирний писав: «Найбільше і найдорожче добро кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої  сподівання, роздум, досвід, почування”.

 

Ведучий. Спробуйте уявити один день свого життя без мови: ось ви прокинулись, мовчки одягаєтесь, снідаєте, йдете до школи. А тут? Мовчазні учні походжають широкими коридорами – і ні з ким не сперечаються, не розповідають  про вчорашні пригоди... Стоїть мертва тиша.

 

Ведуча. Лунає дзвоник. Ви тихенько заходите в клас, сідаєте за парту. А що далі?   

   Підручника у вас немає, бо немає писемної мови. Вчитель мовчить. Чи змогли б ви в таких умовах стати фармацевтом, акушером, медсестрою?   

   Отже, мова — найважливіший засіб спілкування. Життя без неї уявити неможливо, це «найбільше і найдорожче добро, кожного народу».  

 

Читець: Говоріть, як колись вас навчала матуся, 
Говоріть, як навчав у дитинстві татусь, 
Легко так, вільно так, щоб слова були в русі, 
Не тримайте слова, віддавайте комусь.
Щиро так, м’яко так, починайте казати, 
Як воліла б відкритись ваша душа. 
Може, хочеться їй у словах політати, 
Привітати когось, а чи дать відкоша. 
Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі, 
Кожне з них, лиш торкни, – як струна, виграва, 
Зрозумілі, вагомі й усі вони ваші – 
Мелодійні, дзвінкі, українські слова. 
Говоріть про любов і про віру у щастя, 
Уникайте мовчання, нудьги і ниття, 
Говоріть, хай в розмові слова веселяться, 
Говоріть і продовжуйте мові життя. 
                          (Олесь Лупій “Говоріть”)

 

Ведучий. Один мудрець сказав: "Людина, байдужа до рідної мови, схожа на дикуна. Тому що її байдужість до мови пояснюється повною байдужістю до минулого, сучасного, майбутнього свого народу".

 

Ведуча. Тож сьогодні ми з вами  маємо  прекрасну можливість продемонструвати, що з мовою рідною ми на «ти», бо добре її знаємо, і водночас на «ви», бо її поважаємо і нею гордимося.

 

Ведучий. Як же люди навчилися говорити?

Та звідки ж воно, оце слово,

Ніколи, здається, не чуте?

Ну просто не слово, а чудо –

Та звідки ж воно, оце слово,

Таке таємниче, неждане.

Таке невловиме, жадане

Зійшло у свідомості слово…

    Ось як про це розповідає легенда «Як ростуть слова?»

Учень. (Говорить на фоні співу пташок та шуму води) Про це вже мало хто пам’ятає, бо минуло відтоді не сто, не двісті, а тисячі років. На щедрих плодючих землях, оточених горами, жило плем’я німів. Вони вирощували виноград, персики, апельсини, усіляку городину й жили в достатку. Та коли б ми з вами якимось дивом потрапили в ті краї, то не почули б жодного слова – лише шум водограю й щебетання пташок звучали там. Німі не вміли говорити, вони тільки ворушили губами й читали слова по вустах. Може, то було й непогано, бо ж не знали вони  ні сварок, ні лайок, а тому й приятелювали і старий, і малий.

Учениця. Одна лише дівчинка Мова жила сама за високим кам’яним парканом. Щодня вона поралася у квітнику. Мову вважали чарівницею, бо ж розумілася на травах: яка від кашлю, яка від зубного болю, а яка від лихоманки. Прийшов до неї зі своїм горем і молодий юнак, але, на жаль, він теж не вмів говорити, а тільки ворушив губами.

(Виходить дівчинка  Мова в гарному вбранні  та яскравому вінку. Ходить, збирає до кошика квіти і трави наспівуючи пісню «Ой у лузі червона калина». Раптом з’являється хлопець. Ворушить губами, розповідає, допомагає собі руками).

Мова. Зачекай! Зачекай! Ти так схвильовано мені розповідаєш свою історію, що я не можу тебе  зрозуміти. У мене є маленька таємниця. Ходімо зі мною. (Дівчинка Мова приводить гостя до свого квітника.)                                                                                                                             

   Зірви ось цю квіточку і ось цю. Ці квіти уміють розмовляти,  і поки ти знаходишся у моєму королівстві, ти також можеш говорити.

 

Юнак. Ой, і справді. Шановна паняночко, сусідська дівчинка Марійка, яка мені дуже подобається, сліпа від народження. Вона  хоче померти, бо почувається дуже самотньою. Люди і я  нічим не можемо їй зарадити, адже  вона не чує  слів утіхи…

Мова. (Задумливо) Юначе, я знаю, як  Марійці дати надію до життя. Візьми з собою цей чудовий букет (збирає букет квітів), це - слова. Я тобі зібрала найкращі. Віднеси його дівчині, хай вона почує тебе, хай радість прийде в її засмучену душу.

Юнак.  Дякую тобі,  дівчинко Мово! Це найкращий подарунок для  неї і для мене! (Хлопець бере букет, несе дівчинці, віддає. Дівчина притискає букет до себе, посміхається).    Ти… красива… Ти…потрібна мені…Живи… Благаю…

Учень. А наступного дня всі німі юрмилися біля  подвір’я дівчинки Мови.  Вони прийшли по слова.(Кілька німів обступають Мову, простягають до неї руки, ворушать губами).

Мова. Добре, добре. Я навчу вас вирощувати слова. Ось бачите (показує кошик) тут повно корінчиків. Кожне слово, наче квітка, має корінь, а з нього виростають листочки - суфікси, пагінці – префікси і пуп’янки – закінчення. З одного кореня може вирости багато слів-квітів. Бережіть свої квітники, виполюйте бур’яни і вирощуйте найкращі слова.

 

Учениця. По корінчику розібрали німі щедрий подарунок Мови, обсадили всю землю диво-квітами і передали наступним поколінням таємницю про те, як ростуть слова.

 

Учень. А ми з вами сьогодні присягаємо всім серцем і душею любити, шанувати, берегти, леліяти нашу рідну українську мову.

 

Ведучий: Минали століття, змінювалися люди, вдосконалювалася мова. А далі сталася велика подія: люди винайшли письмо. Тож звернемося до історії нашої писемності. Кожен народ йшов своїм шляхом до її створення. А з чого взагалі почалося письмо?

 

Ведуча. А про це нам  розповідає  легенда, послухайте, будь ласка. 

 

Учень: Жило на землі плем’я розумних людей. Вміли вони полювати, готувати їжу на вогнищі. А всі ці знання зберігали в пам’яті, діти вчилися у батьків, спостерігаючи за ними.

 

Учениця: І жила в цьому племені сім’я: мама, тато і донька Ая. Одного разу пішли тато з Аєю до лісу і вистежили здоровенного ведмедя. Тато хотів вполювати звіра та списа забув удома. Взяв він тоді шматок кори і намалював листа дружині (писати тоді вміли тільки так).

 

Учень: Мама прочитала листа і закричала. Збіглися всі родичі племені. А жінка їм пояснила, що її чоловіка хоче ведмідь з’їсти і показала кожному листа.

 

Учениця: Всі схопили зброю і кинулись на допомогу. А мисливець, побачивши озброєних родичів, подумав, що його хочуть вбити і почав тікати. Бігав, доки не натрапив по дорозі на старця – мудреця. Почав просити у нього захисту.

 

Учень: Коли все з’ясувалось, то люди племені іще довго сміялися. Та старійшини задумались, щоб не було плутанини, вирішили придумати інше письмо, щоб легше було тлумачити написане. І придумали літери.

 

Учениця: Не знали, як назвати всі ці літери, а тут перед ними дівчинка гралась на ім’я Ая. Отож, вирішили, що першу літеру назвуть А, а останньою буде Я. Згодом були названі всі літери.

 

Учень: Так виникло письмо. З того часу люди почали користуватися не лише усним, а й письмовим мовленням.

 

Учитель: Зараз вам може бути смішно, але одного разу до моїх рук потрапили рукописи грецького історика Геродота, який жив ще у V столітті. Він писав, що скіфи направили персам лист, який складався з жаби, миші, птаха та п’яти справжніх стріл. Як на вашу думку, щоб він міг означати? (Відповіді глядачів)

   Цей лист означав: «Якщо ви, перси, не навчитеся стрибати по болотах, як жаба, ховатися в норах, як миша, і літати, як птах,  то ви будете засипані нашими стрілами, як тільки ступите на нашу землю».

 

Ведучий. Першим до нас приходить слово з колисковою материнською піснею, тихою казкою, доброю ласкою. Сила слова безмежна. А наша мова надзвичайно багата. Вона має цілі оберемки своїх чарівних, запашних, кольорових слів, які треба шанувати і берегти. Кожне слово нашої мови – золотий злиток, намистинка, диво калинове. Але чи живуть різні частини мови у злагоді й дружбі між собою?

 

Ведуча: До вашої уваги інсценізація казки про частини мови.

 

Учень: За горами високими, за морями глибокими є славна і благодатна земля. З давніх-давен під блакитним небом там вирощують золоті хліба, плекають квітучі сади, складають найкращі в світі пісні.  Володарка цього краю — Мова Солов'їна. Держава її поділена на князівства з дивними назвами: Лексика, Фонетика,  Граматика, Стилістика.

Одного разу княгиня Граматика викликала своїх дітей — доньку Морфологію і сина Синтаксиса — й звеліла їм:

 

Граматика. Зберіть у палац усіх моїх вельмож, хочу почути, який лад і порядок дають вони в князівстві, чим займаються мої піддані та чи вміють шанувати злагоду й єдність...

 І прийшли до палацу вельможі, і кожен сказав слово про себе та свою родину.

 

Іменник: Я вітаю тебе, пресвітла княгине, від імені найчисельнішого, найважливішого, найчастіше вживаного племені слів. Ми, іменники, називаємо все: предмети, явища, почуття... Ось погляньте: світить (що?) сонце, кругом (хто?) діти. І ліс, і поле, і річка, і море, хліб, роса, машини... Мама і тато, бабуся й дідусь, друг і товариш... Країни і планети, океани і галактики — все відповідає на запитання: хто? що? Як сонце і вода породжують усе живе на землі, так і ми живимо мову. І в реченні можемо бути будь-якими членами...

 

Прикметник. Усе, що сказав мій брат Іменник, — правда. Та не слід забувати й інші племена. Без мене, Прикметника, не скажеш, що квітка — гарна, дівчина — вродлива, матуся — ніжна, а Вкраїна — рідна. Що молодість — прекрасна, дитинство — незабутнє, а старість — мудра. Що Бог — милосердний, земля — свята, хліб — насущний, наука — потрібна, злодійство — ганебне, а книга — безцінна... Адже важливо знати не тільки, хто ми, а й який, яка, яке, які ми.

 

Займенник. Я не можу вихвалятись, як Іменник і Прикметник, бо ми, Займенники, не

такі чисельні й не такі яскраві та пишні.  Нас небагато, ми маленькі, але завжди готові прийти на допомогу ближньому, зайнявши його місце у мовленнєвому потоці. Я і ти, ми і ви, він, вона, воно, вони — всі ми, Займенники, вірно служимо Матінці Мові і, як повнозначні її частини, сумлінно виконуємо свою синтаксичну роль...

 

Числівник. Усім хочеться заможно жити. А якщо хочеш бути багатим — мусиш уміти лічити гроші. Отож без нас, Числівників, годі й братися хазяйнувати! А чи знали б ви, скільки тисячоліть існує наша материнська мова, коли засновано Київ, у якому році хрестили Русь, скільки років прожив Тарас Шевченко? І кількість, і порядок при лічбі — за все це відповідаємо ми, Числівники.

 

Дієслово.  А без мене взагалі не можна уявити життя. Зі мною сонце світить, земля родить, люди працюють, діти граються, вчаться, ростуть. Я і хліб печу, і казку читаю, і одяг шию, і в морі плаваю, і Вітчизну люблю, й міста будую, і зло караю.  Разом з Іменником — граматична основа речення, його головні члени: Підмет і Присудок...

 

Прислівник. Так, брате Дієслово. Ти — рух, дія, думка, поступ. Але чи знали б усі, де, коли, як і з якою метою ти звершуєш свої справи, якби не ми, скромні Прислівники? Вдень і вночі, влітку і взимку, давним-давно, колись і тепер — завжди поруч з тобою — я, Прислівник. І, незважаючи ні на що, залишаюся незмінним.

 

Прийменник. Я хоч і не маю самостійного значення, та виконую важливу і благородну місію. Я слова між собою єднаю, дружбі їхній сприяю. Без мене не визирнеш у віконце, не розкажеш про кінофільм, не сядеш за стіл, не підеш до школи, не поділишся з другом.

 

Сполучник.  Ми з Прийменником — службові, вірно служимо нашій мові. Приміром, я, Сполучник, з'єдную однорідні члени речення, а прості речення зв'язую у складні.

 

Частка. (Протискуючись крізь інші частини мови) А чи обійдетесь ви без мене, коли в реченні треба щось заперечити або обмежити? Я допомагаю Дієслову утворити форму умовного і наказового способу, висловити запитання, оклик, сумнів та інші почуття.

 

Вигук. А  я  від радості, горя, страху, здивування можу піднести свій голос.

 

Граматика. Мої любі діти. Кожен з вас мені потрібний і важливий. Коли б не ви, мої соколята, не була б я така гарна та мила у піснях і розповідях, у розмові й на письмі. Хай завжди  панують між вами дружба і злагода!

 

Всі. У дружбі й злагоді будемо здорові і щастя дамо нашій матері Мові.

 

Граматика. Ви порадували мене, добродії, переконавши у тому, що її Величність Мова Солов'їна житиме і процвітатиме вічно. Бо всі ви живете дружно, в єдності й гармонії. А в єдності — сила народу.

 

Ведучий. Жодній мові світу не було так тяжко, як українській. Нашу мову принижували, не давали їй розвиватися, неодноразово забороняли, знищували  навіть букварі, щоб українські діти не могли вивчати рідну мову. Протягом багатьох років українська мова, пісні, книги були заборонені. А робилося це ось з якою метою: якщо знищити мову, зникне і сам український народ, не існуватиме Україна як держава.

  

Ведуча. Важкі були її шляхи:

І терни, і каміння.

 Вона пробилась крізь віки,

 Як сонячне проміння.

 

Сценка «З історії виникнення слов’янської писемності»
(Посеред сцени Мова з матір’ю – Україною. З’являється Погана Вість (у чорному одязі) із подругами).
 

Погана Вість.  Яка в мене радість – вам не уявити:
Нарешті я зможу всім насолити.
Усе єство запалюється гнівом,
Як чую щось про мову України.
А морок повиває мені душу,
Коли сміх її я слухать мушу;
Туман снує у голові,
Та я ще не вмираю, ні!
Я оживаю і радію знову,
Коли катують Українську мову!
Скоро укази скрізь рознесуть:
Вони – мого серця істинна путь.
(Зловіще снують поміж Мовою та Україною)
 

Подруга Поганої Вісті (до мови)

На серці так легко, як ніколи,
Нарешті видано нові закони:
Валуєвський циркуляр зрозуміє і школяр,
А Ємський указ тебе знищить нараз.
 

Друга подруга Поганої Вісті (радісно)
Книг українських із-за кордону – не ввозити!
Давати дітям українські імена – заборонити!
Тепер спробуємо, сестри, пожити…
(Погана Вість зі своїми подругами танцюють навколо Мови та її Матері, що схилилися одна до одної у відчаї. Танцюючи, співають коломийку)
 

Коломийка. Ось тепер тобі кінець, українська Мово,

 Вже не станеш під вінець, згине  твоє слово.
 Не читатимуть книжок, не напишуть віршів.
 Є укази від царя, а йому видніше,
 Чи помилувать тебе, чи одразу вбити.
 На колінця, Мово, стань, спробуй попросити.
 

Погана Вість. Собі милості в царя! Ха – ха – ха… Тра – ля – ля…
(Погані Вісті вибігають)
 

Мова. О, ні! Не ждіть! Цього повік не буде!
Я – не рабиня, не слуга! Я вільна, люди!
Поки в лузі на калині соловей співає,
Поки милая синичка в гості прилітає,
До тих пір я не скорюся, доки буду жити!
Не дозволю своїй неньці плакати, тужити.
(Звертається до України)
Рідна моя, матусенько, не хвилюйся дуже,
Є у мене сестри, брати, і їм не байдуже,
Яка доля їх чекає…
 

Україна. Ти говориш, доню,  добре,
Слово в тебе теж хоробре.

І я бачу, що народ наш
Щиро відданий тобі.
Він не дасть, я вірю, мові згинути в біді.
 

Україна. Боже! Всевишній! Тебе я молю!
Згляньтеся на мою єдину доньку,
Пошли їй визнання, слави й привіту
В кожнім куточку цілого світу.
Я вже нічого тобі не бороню.
Ти щаслива, кохана доню!
 

Мова.  Я така щаслива, матінко – Вкраїно!
Бо квітучим садом стала ця руїна.
Мене всі просять в хату завітати,
Маленьким колискову заспівати,
А юним – пісню про кохання,
Школярикам – натхнення до навчання,
А літнім людям – і потіху й спокій,
Сімейну згоду й сто щасливих років.
Я їм дарую своє слово й доброту
І до життя нового поведу!

Звучить пісня про мову.

 

Ведучий. Зараз не тільки наша мова, а й наша батьківщина переживає важкі і складні часи. Нам приходиться доводити всьому світу своє право бути вільними, право вирішувати самим свою долю. Це дуже важко. Кращі сини кладуть життя на алтар свободи. Та попри все ми віримо, що правда на нашому боці, а де правда, там і Бог, а значить і перемога.

 

Ведуча. І ми обов’язково побудуємо нову європейську Україну, з новими правдивими законами, заживемо по-новому, вільно і щасливо, бо інакше і бути не може.

 

Сценка  « Зустріч Жінки – України з дітьми»

 

Учениця. Хто ти? Квітуча, прекрасна, чарівна.

Очі, мов небо, ясні, голубі…

Хто ти? Немов веселкова царівна.

Хто дарував ці прикраси тобі?

 

Жінка – Україна.  Я – Україна, твоя Батьківщина!

Сонце твоє, твої ріки й поля.

Я – Україна. І завше, і нині –

Небо твоє, твоя рідна земля!

 

Учень. Хто ти? Мов зоря яскрава, мов неба блакить?

Хто ти? Що мова твоя величаво  дзвенить?

 

Жінка-Україна. Я – твоя мати, дбайлива і ніжна,

 Берег любові і твій оберіг.

 Горем не знищена, величчю зміцнена.

Волю мою не зламає батіг!

Я і любов, і надія, і віра.

Твій отчий дім і колиска твоя.

Всі твої мрії, у серці хранимі,

Виведу гордо на праведний шлях!

Я – Україна. Твоя Україна,

Ніхто не поставить мене на коліна!

Сини мої рідні, друзі і браття,

Нарешті ми звільнимось всі від прокляття.

 

Учениця.  А я – твоя маленька дівчинка. Я – твоя чарівна квіточка.

Бережи мене, матінко рідна, моя зіронько ясна, завітна.

 

Учень. Я – твій майбутній захисник, тому до лінощів не звик.

Любов до тебе зберігаю, від ворогів оберігаю!

 

Учениця. Маленьке серденько моє для тебе, ненько, б’ється.

Для тебе серденько моє радіє і сміється! 

 

Учень.  Я – твій син, твій нащадок, народ,  Який прагне до волі. І тривожні часи не зламають ніколи його. Він же гідний найкращої долі.

 

Учениця. Я українка! - цього не відняти,

В моїй душі співають солов'ї,

Були такими мої мама й тато,

Й такими будуть правнуки мої!

 

Звучить пісня про Україну

 

Читець. Коли до серця крадеться тривога, -
За долю України я боюсь, -
З молитвою звертаюся до Бога.
І мовою вкраїнською молюсь.
Прошу для України в Бога щастя
І захисту для всіх її дітей,
А мова українська, мов причастя,
Теплом своїм торкається грудей…
О Боже мій – Великий, Всемогутній,
Мою вкраїнську мову порятуй.
І світлий день пришестя,
В день майбутній
Вкраїні Царство щастя приготуй.
 

Мова. Діти, дружіть із мовою

І вивчайте мене гаразд.

Не вважайте мене примусовою,

Полюбіть, як весною ряст.

Примусова тим, хто цурається,

А хто любить, той легко вчить

Все, як пишеться і вимовляється,

Все, як пісня, в мені звучить.

Я журлива, а також піднесена.

Тільки фальш для мене чужа.

В мені – душа Шевченкова й Лесина,

І Франкова в мені душа.

 

Вчитель. Сію дитині
В серденько ласку.
Сійся-родися
Ніжне «будь-ласка»,
Вдячне «спасибі»,
«Вибач» тремтливе.
Слово у серці –
Як зернятко в ниві.
«Доброго ранку!»,
«Світлої днини»
Щедро даруй ти
Людям, дитино!
Мова барвиста,
Мова багата,
Рідна  і тепла,
Як батьківська хата.

 

Ведучий. Наостанок хочеться усім вам побажати постійно полоти «сад з бур’янами», викорінюючи усі слова-паразити, щоб наша мова була чистою, мов сльоза.

Ведуча: І сподіваємося, що у ваших серцях залишиться живий вогник української мови. Нашої рідної мови.

 

Ведучий. Тож до нових зустрічей в царстві слова.

 

Пісня «Звучи, рідна мово!»