Театралізоване свято "Шевченкове слово"

Театралізоване свято «Шевченкове слово ллється калиново»

(Виходить малий Тарас) Під музику

Тарас. Як гарно, подивіться як тільки чудово навкруги. Яке синє небо над головою, а луги , річка, поле…

Як би мені хотілося все це намалювати, всю цю красу охопити і на картину перенести…

(пауза)

Казали у сусідньому селі живе маляр. Піду до нього, буду просити, щоб навчив мене малювати. Бо не маю більше сили втримувати в собі це нестримне бажання – малювати

(проходить далі)

• Агов, дядьку, ви вдома?

Дядько. А хто там такий?

Тарас. Здорові були, дядьку!

Дядько. І тобі здраствувати. Ти чий такий будеш?

Тарас. Я, дядьку, Шевченків, із Кирилівки.

Дядько. А, Григорія значиться синок. І чого пожалував?

Тарас. Прохання у мене велике. Навчіть мене малювати!

Дядько. Малювати кажеш? То не кожному і дано, я тобі скажу. Ану дай сюди руки.

(роздивляється, хмурить брови)

Тарас. Ну що там, дядечку?

Дядько. Ні! Це руки не художника (відпускає руки)

Тарас. (спантеличено дивиться на свої руки) Дядечку, а подивіться ще раз, може, щось побачите.

Дядько. (знов дивиться на руки) Ні, немає в тебе таланту до малярства. Іди шукай собі інше заняття

(виходить)

Тарас. (виходить на середину сцени, дивиться на свої руки)

– Немає таланту,немає…Так для чого ж ти дав мені, Боже, таку душу – бачити всю цю красу.

Що ж мені робити, коли душа просить малювати?

(опускає голову, закриває обличчя, опускається на землю. Чути спів коників)

( Із-за сцени чути голос Катерини)

Катерина. Тарасе, Тарасику, ти де?(виходить)

Ось де ти. А я тебе всюди шукаю. Де тебе знову носить? Батько лаятиме, он уже і сонце сідає

(Тарас встає)

Тарас. Катре(кидається до сестри, обнімає) , сестричко моя люба

Катерина. Що це з тобою, Тарасе? Ти плакав? Хто тебе зобідив?

Тарас. Я, сестро, ходив до маляра в сусіднє село, просився в науку, а він сказав, що не маю таланту.

Катерина. Бідненький мій, ходімо додому, там уже вечеряти чекають, ходімо (ідуть)

(Стіл, батько, мати, діти)

Батько. Де ти його знайшла, Катре?

Катря. У степу сидів, у бур‘янах.

Батько. І чого ти там сидів ,Тарасе?

Тарас. Там красиво, батьку, а горизонт далеко-далеко. От, думаю, дійти б туди, де небо із землею сходиться (опускає голову)

Батько. Ой, сину, сину, що воно з тебе буде? Або велике ледащо, або велика людина, тільки й зараз вже знаю, що шлях твій довгий буде.

Мати. Сідайте до столу, а то схолоне все.

(всі сідають)

Батько. Спасибі Богу за хліб на столі, за небо над головою(хреститься). А тепер беріть ложки(діти починають їсти, а батько задумливо дивиться в небо)

Батько. Яка ніч ловка, як в пісні(починає співати, за ним мати , а потім і діти)

Ніч яка місячна…

(Чути грім , шум дощу)

Мати. Ой, дощ. Мерщій несіть усе у хату(всі метушаться, бігають, заносять стіл, чути регіт та писк)

————————–

(З іншого боку сцени виходить дорослий Тарас-солдат. Тарас у солдатській шинелі сідає на колоду)

Тарас

Ой гляну я, подивлюся

На той степ, на поле;

Чи не дасть бог милосердий

Хоть на старість волі.

Пішов би я в Україну,

Пішов би додому,

Там би мене привітали,

Зраділи б старому,

Там би я спочив хоч мало,

Молившися богу,

Там би я… Та шкода й гадки,

Не буде нічого.

Як же його у неволі

Жити без надії?

Навчіть мене, люде добрі,

А то одурію.

(схиляє голову) (підходить хлопчик – малий Тарас)

Хлопчик. Не журися, Тарасе!

Тарас. Хто ти? Я тебе знаю?

Хлопчик. Звичайно знаєш. Я ж твоє дитинство.

Тарас. Так. Ти схожий на мене малого. Я тоді був щасливий серед степів, у бур‘янах, на рідній Україні.

Хлопчик. І навіть штурхани мачухи і щоденна лайка не затьмарюють того відчуття.

Тарас. Тоді я був вільний, як вітер у полі, як річка,яку неможливо спинити.

Хлопчик. Так, тоді були мрії, надії і здавалося ,що все ще попереду.

Тарас. То було колись, а що я маю натомість? Старість, бездомність, а ще гірше – неволю!

Мрії, кажеш,де ж ті мрії? Розбилися об мури солдатчини. Для чого ж я жив? Коли залишився сам і сліду по собі не лишив ніякого

Хлопчик. Неправда! Ти лишив по собі такий слід, що не забудеться людьми ніколи!

Тарас. Правда? Що ж то за слід?

Хлопчик. Слово твоє, вірші твої, безмежна любов до свого народу і України твоя. Їх завжди пам’ятатимуть

Тарас. Що це? Ти чуєш? Що це за звук?

(виходять маленькі діти у довгих сорочках, з довгим волоссям, що закриває їх обличчя, танцюють, стають у коло, гуртом промовляють)

Діти – русалки:

-Ух-ух, солом’яний дух-дух,

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Ух-ух,солом’яний дух-дух(присідають у коло, виходить дівчина-причинна, заходить у коло дітей)

Така моя доля… О боже мій милий!

За що ж ти караєш мене, молоду?

За те, що так щиро я полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

Кого ж ї любити? Ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж мені долю, – я ще молоденька,

Бо люде чужії мене засміють.

Чи винна голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума – заблудив.

Щаслива голубка: високо літає,

Полине до бога – милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, і хто теє знає,

Де милий ночує: чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напова,

Чи, може, з другою, другую кохає,

мене, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

Не так воно хоче, як бог нам дає:

Воно жить не хоче, не хоче журиться.

«Журись», – каже думка, жалю завдає.

О боже мій милий! така твоя воля,

Таке моє щастя, така моя доля!

(піднімаються русалки, танцюють навколо дівчини, імітуючи ,ніби забирають її з собою, зникають із сцени)

Тарас. Це ж моя «Причинна»

Хлопчик. Так, і у ній усі закохані дівчата впізнають себе.

Тарас. Закохані…А скільки їх було скривджених, знедолених? Пам‘ятаєш Катерину? Вона часто мені сниться з дитям на руках.

Тарас. Бідні, нещасні жінки моєї України. Над вами глумилися, топтали вашу душу пани проклятущі.

Хлопчик. Скільки таких історій, розказаних тобою. І всі вони живуть у народі.

Тарас. Живуть… Вони приходять до мене у ці далекі аральські степи і крають моє серце.

 Тарас.

Що зі мною, я сплю чи марю. Чи це знов кара мені така.

Вони ідуть і йдуть до мене вдень і вночі, коли на самотині я думаю про тебе,Україно, про мій стражденний, скривджений народ. Вони не дають мені заснути, вони не дають мені забути, хто я і якої землі син.

(виходить жінка у довгій весільній сукні, обличчя закриває вуаль, сідає за фортепіано і грає)

Тарас. Я чую музику, хто може грати тут, серед диких степів?

(виходить на середину)

Тарас. Хто ти, Незнайомко? Чому я не впізнаю тебе?

(дівчина підводиться, бере запалену свічку, підходить ближче)

Дівчина.

Я твоя надія і омана,

Я твоя загублена судьба,

Я те полум‘я любові,

Що шукав усе життя.

Я та ніжність,що

Побачив ти в Оксані,

І та гордість, що

Несла Варвара Рєпніна,

Я мужицька простота і грубість,

Якою Ликера чарувала молода.

Ти мене шукав роки,

І обійшов усю країну,

Та не зустрів ти ту єдину,

Чиєї б попросив руки.

Я твоя мрія, твій вічний сон,

Твоя розрада і терпка любов.

Я лиш мана,

Я лиш журба.

Я лиш душі гірка сльоза

(повертається і йде)

Тарас. Чекай, не йди. Куди ж ти зникаєш? О Боже, ти знов мене караєш!

(падає на коліна)

Хлопчик.(підходить, кладе руку на плече) Тарасе,ходімо!

Тарас. Куди?

Хлопчик. У вічність, Щоб повернутися у реві Дніпра, у пориві вітру над його хвилями, у незламності тополі край дороги, у безмежності степу українського, у вічній пам‘яті твого народу.

(Тарас підводиться, бере хлопчика за руку і обоє зосереджено вдивляються в далечінь)

(виходять ведучі, стають з двох сторін від Тараса і хлопчика)

1 ведучий

Минають роки і навіть століття,

Та пам’ять живе у народних серцях.

Про того, хто велич своєї країни

Возніс у піснях і віршах.

2 ведучий

Молімось за нього, мужицького сина,

Величного сина своєї землі.

За тебе ,Тарасе, за тебе,Кобзарю,

В молитві складаємо руки свої

(виходять усі учасники і виконують пісню «Реве та стогне Дніпр широкий»)