Тексти письмових переказів

Тексти письмових переказів з української мови для 9 класу

 

ПИСЬМОВИЙ ВИБІРКОВИЙ ПЕРЕКАЗ ТЕКСТУ

НАУКОВОГО СТИЛЮ

 

ЗЕВС ОЛІМПІЙСЬКИЙ

   На західному узбережжі сучасної Греції, близько 150 кілометрів на захід від Афін, розташовувалося стародавнє місто Олімпія, слава про яке поширювалася далеко за його межі. За переказами, саме тут Зевс вступив у боротьбу зі своїм батьком, кровожерливим і віроломним Кроном, який пожирав своїх дітей, оскільки оракул передбачив йому загибель від руки сина. Урятований матір’ю, змужнілий Зевс переміг Крона. На честь цієї перемоги було започатковано Олімпійські ігри, що вперше відбулись у 776 році до н. е. Минуло більше двох століть, і в 456 році до н. е. в Олімпії архітектор Лібон збудував храм, присвячений Зевсу, що став головною святинею міста. Оскільки на той час міць Давньої Греції постійно зростала, храм здавався надто простим. Було вирішено поставити в ньому величну статую Зевса Олімпійського. Головним архітектором здійснення цього завдання призначили афінського скульптора Фідія. Майстер почав закладати статую близько 440 року до н. е. Роком раніше він розробив техніку, щоб підготувати безліч золота й слонової кістки для будівництва. Фідій вирізав і ліпив частини статуї, перш ніж вони могли бути зібрані в єдине ціле в самому храмі.

      Коли будівництво статуї заввишки понад 12 метрів було завершене, їй ледве вистачило місця в храмі. Античний географ Страбон писав: «Хоч сам храм дуже великий, скульптор критикується за те, що не врахував реальне співвідношення пропорцій статуї до храму. Він показав Зевса посадженим на трон, але з головою, яка майже упирається в стелю, щоб у нас складалося враження, що якщо Зевс встане, то головою дістане даху храму».

     Велич і краса статуї Зевса Олімпійського настільки вразили сучасників, що скульптура була визнана одним із семи чудес світу. Твори давніх істориків, археологічні знахідки (невеликі копії, зображення на монетах) донесли до нас скульптурний образ давньогрецького божества. Фідій зобразив Зевса, який сидить на троні. Оливковий вінок прикрашав голову бога, борода хвилястими пасмами обрамовувала його обличчя, з лівого плеча спадав плащ, що прикривав частину ніг. Фігура Зевса була виконана з дерева, і на цю основу за допомогою бронзових і залізних цвяхів, спеціальних гачків кріпилися деталі зі слонової кістки й золота (така техніка називається хрисоелефантинною). Обличчя й руки були зі слонової кістки, волосся, борода, вінок, плащ і сандалі – із золота, очі – з коштовних каменів. Мандрівники, які бачили Зевса в Олімпії, називають дивними поєднання в його лику владності й милосердя, мудрості й доброти. Трон був зроблений з дерева й покритий золотом і слоновою кісткою. Ніжки трону прикрашали фігурки Ніки – богині Перемоги. Ручки трону підтримували сфінкси, а його спинку прикрашали харити – богині краси, дочки Зевса й Гери.

   Перед п’єдесталом був улаштований невеликий басейн, викладений

блакитним елевксінським каменем і білим мармуром. Зі слів давньогрецького письменника Павсанія, басейн служив для стоку залишків оливкової олії, якою регулярно змащували статую (олія зберігала слонову кістку від розсихання). Світло, що проникало крізь двері темного храму, відбиваючись від поверхні рідини в басейні, падало на золото одягу Зевса й освітлювало його голову. Відвідувачам здавалося, що сяйво йде від самого лику божества.

      Нащадки високо цінили витвір Фідія. Знаменитий оратор і політичний діяч Риму Цицерон назвав Зевса Олімпійського втіленням краси. Римський письменник і вчений Гай Пліній Старший вважав скульптуру незрівнянним шедевром.

   Протягом багатьох років храм в Олімпії приваблював відвідувачів з

усього світу. У І столітті римський імператор Калігула спробував перевезти статую до Рима. Проте його спроба зазнала невдачі.

   Після того як у 391 році імператор Феодосій заборонив Олімпійські

ігри, храм було закрито. Із часом споруду пошкодили землетруси, обвали, пожежі й повені. Багаті греки перемістили статую Зевса до палацу Константинополя. Там вона зберігалася, поки не була знищена великою пожежею в 462 році (З посібника).

 

ВИБІРКОВИЙ ПЕРЕКАЗ ТЕКСТУ НАУКОВОГО СТИЛЮ

Спостереження за тваринами з космосу

      Колись науковцям, щоб дізнатися, скільки буйволів блукає прерією або скільки мавп живе в тропічному лісі, потрібно було поїхати туди й порахувати. Завдяки досягненням супутникових зображень сучасні дослідники можуть установлювати чисельність деяких видів, не ризикуючи дістати укус отруйної змії або обмороження ніг.

    Сет Степлтон із Міннесотського університету (США) опублікував дослідження, у якому описав нові способи спостереження за популяціями білих ведмедів, зокрема з використанням супутника, який забезпечує зображеннями «Google Earth». Білі ведмеді — найбільший вид сучасних ведмедів, а також один із найбільш досліджених видів великих ссавців на Землі, однак про їхнє знаходження в більшій частині Арктики ми знаємо мало.

    Щоб знайти білих ведмедів на тлі криги, Степлтон та його колеги звузили коло пошуку до більш темних островів, де ведмеді часто перебувають наприкінці літа, після того як тане лід. За допомогою супутників дослідники успішно ідентифікували близько ста білих ведмедів. Шляхом проведення аерофотозйомки з вертольота вони переконалися, що це дійсно були ведмеді (а не каміння чи піна). Нові досягнення в автоматизації та підвищенні роздільної здатності супутникових знімків одного дня можуть дати можливість рахувати білих ведмедів незалежно від того, де вони перебувають.

      Переглядаючи супутникові знімки, Фретвелл та його колеги збільшили кількість відомих колоній імператорських пінгвінів більше ніж удвічі.

     2013 року Фретвелл також очолював дослідження, за допомогою якого виявляв із космосу китів. Замість того, щоб сканувати весь океан для виявлення китових хвостів чи плавців, його дослідження було зосереджене на Гольфо-Нуево (Аргентина) — затоці, у яку південні кити припливають для розмноження в період з липня по листопад. Такі місця  ідеально підходять для підрахунку китів через супутник, оскільки багато видів вибирають спокійні, чисті води, де вони можуть погрітися біля поверхні води зі своїм потомством.

    Науковці відстежують птахів, кажанів, морських черепах і гризунів, щоб краще зрозуміти екосистеми, підвищити рівень безпеки польотів, відслідковувати види, що вимирають, і стежити за поширенням інфекційних захворювань (За Я. Бітлом).

Стислий  переказ  тексту  художнього стилю

Що по собі залишаєш, людино?

    Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі росте дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі.

   Івась пристає до берега, й ось вони вже йдуть гаєм.

— Бачиш, Івасю, оті перші дуби твій дідусь посадив, коли народився твій татко, а потім щороку саджав нові. Восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з татком твоїм сюди приходив. А ці вже твій татко посадив, коли ти народився. Їм стільки років, скільки й тобі. Бачиш, який гай виріс за скільки років. Люди по гриби ходять. Скільки разів чула: «Де збирали?» — «В Івановому лісі».

— Бабуню, а я можу посадити свої дубочки навесні?

— Ну, певно, що можеш! У жовтні приїдемо, назбираємо жолудів, а навесні посадиш.

     Вони йдуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем — купи будівельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло.

     Бабуся зупиняється та схвильовано запитує:

— Це що таке, Івасю! Хто це зробив?

— Це, мабуть, туристи: вони тут ціле літо жили, а це, — Івась показує на гору сміття біля цвинтаря, — хлопці бачили, як із дачі депутата вивозили. Ну, того, що ліс прихопив.

    Увечері бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне зорями, нахиляється низенько-низенько, а Чумацький Шлях, здається, починається з їхнього двору.

— Бабуню, подивися! Зорі то гаснуть, то спалахують, і так без кінця-краю!

— Так, Івасю! Бачиш, засвітилася зірочка — то людина народилася. А ось пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Бачиш, яку яскраву дорогу залишила. Значить, і людина була така ж — яскрава, як зоря.

    Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї.

— Бабуню! Ти говорила, що Господь кожному долю пише. Але ж не кожна людина добра? Чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними? Який би тоді світ  був гарний!

— Над людиною не тільки Господь трудиться, а й диявол. Господь завжди дає людині  вибір, і то вже сама людина має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.

Івасик дивиться на бабуню широко розплющеними очима, у яких відсвічуються зорі.

— Бачиш, Івасю, людина по-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Можна занапастити своє життя, як дядько Броник; можна жити, як той недоторканний, що завалив сміттям дорогу до цвинтаря. А можна жити так, як твій дідусь: урятувати з вогню твою бабусю Настю, посадити гай, щоб людей звеселяв; заступити пів світу  від наглої смерті.

Бабуся замовкає, пригортає до себе онука.

— Будеш жити, дитинко, то думай, що по собі залишити маєш.

Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі дивляться у високе небо,  на якому сяють і їхні зорі (За Г. Марчук).

 

 

 

ДОКЛАДНИЙ ПИСЬМОВИЙ ПЕРЕКАЗ ТЕКСТУ

ПУБЛІЦИСТИЧНОГО СТИЛЮ З ТВОРЧИМ ЗАВДАННЯМ

Світова слава пісні

     Що нині ми знаємо про українську пісню XVII століття, котра прикрашала оперету,  яку 1925 року ставили двісті дев’ятнадцять разів поспіль на сцені Нью-Йоркської опери?

    Справді, популярність пісні Семена Климовського «Їхав козак за Дунай» безпрецедентна. Достеменно відомо, що її співали вже в середині XVIII століття. Сюжет твору навряд чи варто пов’язувати з якоюсь історичною подією (скажімо, заснування Задунайської Січі чи військовий похід на Балкани). Та й сам Дунай у фольклорній традиції нерідко символізував річку. Мотив розлуки козака з коханою дівчиною, образний лад пісні, характер мелодії дають підстави називати її романсом.

    У добу романтизму було написано чимало нових текстів, які виконували на мелодію «Їхав козак за Дунай». Митці, мовби змагаючись, створювали все нові й нові варіації на тему української пісні. Ось лише кілька творів, яким вона дала дихання: арія Лести в однойменній опері віденського композитора Кауера, опера Кавоса «Козак-віршувальник».

      1860 року історик Микола Закревський, умістивши в збірці «Старосвітський бандурист» твір Климовського, зауважив, що ця пісня «відома всій освіченій Європі».

    Григорій Нудьга в книжці про Семена Климовського оповів цікаву історію «вживлення» пісні «Їхав козак за Дунай» у німецький фольклор. 1808 року в Чорному лісі під Баден-Баденом місцева знать улаштувала «садове свято». На святі був присутній композитор Христоф Тідге, який, почувши пісню про розлуку козака й дівчини, переробив твір. З того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним скарбом. А ще через вісім років за аранжування пісні «Їхав козак за Дунай» узявся сам Бетховен! В обробці генія пісня «Їхав козак за Дунай» оновилася: голос виконавця зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі; притаманна оригіналові маршовість поступилася більш повільним і ніжним тонам.

      1925 року світ побачило фундаментальне видання «Міжнародна бібліотека музики для вокалістів», у шостому томі якого поміж найкращих пісень усіх часів і народів надруковано й українську — «Їхав козак за Дунай».

   Чи міг уявити сивочолий Семен Климовський, чия могила за якихось три десятки кілометрів від Кіровограда (нині м. Кропивницький) давно потрапила під плуги, що доля виявиться такою прихильною до його пісні, яка облетить усі материки, потрапить до німецького фольклору, що її співатимуть навіть американські ковбої? (За В. Панченком).

 

 

Письмовий вибірковий переказ тексту

наукового стилю

Національні риси  характеру

    Характер (від гр. charakter — відмітна риса, ознака, особливість) —

це сукупність відносно стійких індивідуальних якостей особистості, що проявляються в її діях, поведінці, ставленні до людей, колективу, до себе, праці, речей тощо. Риси характеру допомагають (або заважають) особистості встановлювати взаємини з людьми, вирішувати складні життєві питання, відповідати за свої дії та поведінку в суспільстві. Пізнання характеру індивіда дає змогу з великою імовірністю передбачати його вчинки й поведінку.

    Сукупність рис, властивих представникам певної нації, називають національним характером. До таких рис відносять почуття, вольові якості, цінності, що виявляються в способі мислення, мові, культурі, традиціях, звичаях, обрядах, у всіх сферах життя і діяльності. Саме тому якості національного характеру вивчають, аналізуючи національні традиції, звичаї, вірування, історію та природні умови життя. Таким чином, національний характер — це поєднання рис, які відрізняють одну націю від іншої.

   Необхідно пам’ятати, що наявність і розвиток таких рис обумовлено економічними, історичними та географічними умовами існування нації на певному етапі її розвитку.

   За майже тисячолітню історію існування українців як нації сформувалися самобутні риси українського національного характеру. За результатами досліджень, основними позитивними рисами національного характеру українців є демократичність, волелюбність, емоційність, що виявляється в музичності, наближеність українців до природи, культ жінки і родини, повага до старших, релігійність, толерантність до інших народів тощо.

    Українці — працьовиті, добрі, довірливі, терплячі, щедрі, гостинні й поетичні люди з великим почуттям гумору. Серед негативних рис національного характеру українців називають мрійливість, імпульсивність, неузгодженість між словом і ділом, індивідуалізм, складнощі у взаєморозумінні. Науковці вказують на підвищену чутливість українців, їхню вразливість, схильність ображатися і, відповідно, слабку вольову регуляцію.

   Національний характер українців яскраво проявляється в самобутній мові. Поетичність і чутливість українців витворили значну кількість епітетів, що зробило мову колоритною, образною. Існує велика кількість усталених порівнянь (голос — як дзвіночок, як рев, як тихий шелест, як музика, як грім, як скрип немазаного воза; дівчина — як ясочка, як горличка, як сива зозулька, як ластівка, як пава, як пташка, як голубка, як пишна квітка, як дзиґа, як стріла, як рибонька, як зіронька, як сонечко ясне, як струнка тополя, як зелена верба, як вишня, як червона калина, як берізка, як яблунька, як маківка, як маків цвіт, як лагідне літо, як весна, як писанка, як картинка; хлопець — як вітер, як вихор, як місяць, як сокіл, як орел, як голуб, міцний як дуб, як вогонь, високий як явір, кучерявий як барвінок).

     Поетичність українців виявляється у великій кількості пестливих слів, часто вживаних у контексті, який передбачає якщо не згрубіле значення слова, то принаймні нейтральне. Так, слово «ворог», лексичне значення якого «той, хто перебуває у стані ворожнечі з ким-небудь, противник», у мові фольклору часто має пестливу форму, що, здавалось би, суперечить логіці. Це засвідчує доброту, великодушність, здатність прощати найболючіші образи.

   За допомогою суфіксів, що надають слову значення пестливості та

зменшеності, крім іменників, утворюються прикметники, прислівники і навіть дієслова. Так, від прикметника тонкий утворено 11 пестливих слів: тонюній, тонюсінький, тонюсічкий, тоненький, тонесенький, тонесененький, тонюсенечкий, тонісінький, тонісіченький, тонюсіненький, тонюсіченький; від дієслова їсти — 8 пестливих слів: їсточки, їстоньки, їстуні, їстки, їстуноньки, їстусики, їстусі, їстусеньки. Подібних прикладів в українській мові багато.

   Дослідники відзначають властиве українцям почуття гумору. Уміння у звичайному, буденному бачити незвичайне й особливе, уміння посміятися передовсім із себе — ось що відрізняє українців від інших народів.

   Більшість науковців схиляються до того, що українцям властива така психологічна риса, як інтровертованість. Ця особливість виявляється в спрямованості (установці) на власний внутрішній світ, на проблеми передовсім власного соціуму. Саме тому родина, найближча громада мають для українців особливу цінність. Інтровертованість виявляється також у миролюбності, несхильності до агресії та насильства, у зосередженості на своїй внутрішній свободі. Певна закритість для зовнішнього світу породжує особистісну стриманість, витривалість та впертість у досягненні задумів.

    Майже всі дослідники відзначають таку характерологічну рису українців, як індивідуалізм. Основні її прояви — це волелюбність (нескореність, незалежність, самостійність), хазяйновитість (працелюбність, ощадливість, почуття власника), честолюбство (прагнення до самовиявлення, наполегливість), оптимізм (життєрадісність, веселість).

     Національний характер складається повільно, упродовж багатьох століть, і не може змінюватися швидко. Джерелами становлення національного характеру є сім’я, батьківський дім, рід, природне оточення, суспільство.

(З підручника психології)

 

Вибірковий переказ художнього стилю

Дуб

    Нікому не розказував дуб про зозулине кохання, але чи сорока підслухала і рознесла всім на своєму довгому хвості, чи, може, сам вітер переповів, але незабаром про це знали всі. І поле, яке вмивалося цвітом білих гречок, і стежки, що текли поміж житами, обплутані берізкою та позначені синіми спалахами цикорію, і кожна грудочка землі. Приходили до нього стурбовані звірі – лисиця, яка колись пів дубом ховалася од метелиці; прибігав заєць, поскакав навкруг, поприсідав, наче збирався щось попросити, але так і не зважився; навіть вовк прибігав – та так сумно завивав, що все живе перелякалося; і ховрахи, і суслики, і польові миші також табунами навідувалися. Прилітали хмарами горобці – лящали,  як весняний дощ об нерозталу кригу; і сова навідувалась – присунула похмуро, страшним війнуло від її  польоту,  незрозумілим;  і  шпаки  віддали   дубові    свою  шану — пришуміли зграєю,  вишукували на його корі мурашню, чубчики їх здригалися стурбовано, і в усьому їхньому вигляді відчувалася тривога – в тому, як чорніли голови, що мали ліловий відблиск, як спалахували синьо-зеленим сяянням крила, як полум’яніли бурувато–вохристі плямки на грудях; прилітала й горлиця – лагідно-сумовита, ласкаво-співчутлива, і такими ж лагідно-сумовитими та ласкаво-співчутливими здавалися її чорні та сірі плями на шиї, винно-рожеві воло й груди.

       Дуб нічого їм не розповідав, але по тому, як важко й пригіркло пахла його кора, як похмуро здіймалося вгору сучкувате гілля, як неквапно й відчужено зітхало його листя, всі: і заєць, і лисиця, і вовк, і ховрахи, і польові миші, і горобці, і шпаки, і горлиці, - всі починали вірити, що на цей раз зозуля не помилилася. Вони розбіглися в свої виярки, в ліси та чагарники, вони розлетілися, і скоро про дуба вже знали всі: вістка поширювалася так швидко, як швидко заходить сонце.

      І незабаром у гості до дуба прилетіли журавлі. Їх було так багато, що вони закрили півнеба, наступила раптова ніч, і в тій темряві, утвореній живими пташиними тілами, ледве-ледве проступили зорі. Журавлі вирували, опускалися низько, то раптово спливали догори, або ж заспокійливо пролітали, і їхнє сіро-сизе пір’я кидало на гілля мерехтливі відблиски. А потім шумливою зграєю пролетіли крячки – вони неслися низько, в їхньому польоті було стільки сили й зосередженості, що дуб навіть хотів зійти зі свого віковічного місця, щоб дати їм дорогу, але перед самим дубом крячки зринули вгору, наче вітали його тим зриванням, і зразу ж віддалилися і зникли, і здавалося, що в повітрі ще зосталось оте їхнє чорне, зосереджене летіння, отой густий шум і свистіння крил. А ще згодом налетіли, як хурделиця, кропив’янки, сипнули піском, похурчали і дзизнули над самісінькою землею, наче їх ніколи й не було, тільки навколо дуба поменшало одразу кузок, дихнуло пусткою…

      І журавлям, і крячка, і кропив’янкам дуб встигав щось повідати про своє життя. Журавлі,  наприклад, довідалися від нього про далеку синю весну, про те, як він подивився на світ з-під дерев’яного капелюшка, довідалися про тонкий козацький вус, як він тремтів ласкаво, довідалися про ту пісню, яку співали на похороні – «Козака несуть і коня ведуть». А крячки, хоч і шугнули тінями, але на своїх гострих крилах прихопили вістку про те, як і з сторіччя в сторіччя вмирали під дубом, як скроплювали його кров’ю; вони забрали з собою вістку проте, як шелестіло останнє людське дихання, як прочахав і брався попелом останній людський погляд. І кропив’янки про щось довідалися – може, дуб сказав їм про те, що чекає на нього в майбутньому, але піди злови тих кропив’янок, піди розпитай у них, коли вони хуркнули, щезли, як мана! (567 слів)

Є.Гуцало

 

 

Письмовий докладний переказ тексту

публіцистичного стилю з творчим завданням

Знайти покликання

   Невдовзі кожен з нас має обрати фах, який визначить його подальшу долю. Як же не хочеться помилитися у виборі майбутньої професії! Саме цей вибір може стати для нашого життя вирішальним.

Певно, ви помічали, як багато навколо нас халтурників і невмійків. Якщо невмійко — це той, хто чогось не вміє, але ще зможе колись навчитися, то халтурник — людина, до своєї праці байдужа. Халтурник — безвідповідальний і ледачий робітник, який не став і ніколи не стане майстром. Майстер — це той, хто знайшов у праці своє покликання. Кажуть, що майстра характеризують три ознаки. Перша — це високе професійне вміння, володіння тими прийомами, які забезпечують найвищий рівень виконання роботи. Друга ознака — творче ставлення до праці, своєрідний і неповторний «почерк». І, нарешті, третя ознака справжнього майстра — прагнення прислужитися людям, бути їм по-справжньому корисним. Звісно, ви можете заперечити. Хіба ота корисність така вже необхідна? Навчився щось робити більш-менш якісно, то й роби! Аби платили побільше. Та, виявляється, усе не так просто. Якщо праця майстра не

є корисною людям, то й майстерність виявиться позбавленою сенсу, навіть може суперечити інтересам людей. Кому спаде на думку визнати майстром кишенькового злодія? Або славетного шахрая, «великого комбінатора» Остапа Бендера? Або здібного вченого — героя роману Герберта Уеллса «Людина-невидимка», який і не думав про те, щоб його відкриття стало для людей корисним.

  Знайти покликання — значить виявити себе у праці, яка найкраще відповідала б складові душі, нахилам, здібностям. Пам’ятаєте ідею «сродної праці» Григорія Сковороди? Самим лише навчанням створити майстра неможливо. Необхідна гармонія особистості з обраною професією. Тобто відповідність між тим, чого людина прагне, і тим, на що ця людина спроможна.

   Як було б прикро поповнити собою лави узаконених дипломами немайстрів! Щоб цього не сталося, потрібно, відчувши своє покликання, правильно обрати професію. Для цього необхідно навчитися правильно оцінювати себе: свої здібності, нахили, можливості. А це тільки на перший погляд просто, насправді ж немає нічого складнішого. Отже, пізнай себе — знайдеш своє покликання!  

 

(З сайта «Знання»)

 

 

Стислий переказ тексту публіцистичного стилю

Вибір професії

       Одним з найважливіших кроків у житті є вибір професії. Адже займатися тим, що тебе цікавить, приносить радість – одна з найважливіших умов відчуття життєвої повноцінності.

       Вибір навчального закладу, а згодом професії значною мірою впливає на все наступне життя молодої людини. Тут не можна покладатися на випадковість, квапитися. Необхідне найсерйозніше ставлення до цієї проблеми як батьків, так і самих молодих людей.

      До питання вибору професії людина повертається інколи не раз. Уперше воно постає перед нею після закінчення неповної, середньої школи, тобто десь у 15-річному віці. Для тих, хто не пішов до коледжу, ліцею, а продовжив шкільне навчання, це питання виникає знову після одержання атестату зрілості. Що робити далі: йти працювати, поступати на якісь курси чи до вищого навчального закладу. Вирішуючи такі питання, необхідно добре зважати на всі їх аспекти.

     Молоді люди, буває, самі не знають, що їм хотілося робити. Їх життєві інтереси ще не сформовані, а батьки так само мають досить туманне уявлення про можливості, що відкриваються перед їхньою дитиною.

     Інколи виручають щасливі випадки. Старшокласник, наприклад, може зацікавитися тим, чим захоплюються його товариші, і відповідно до цього обирає потім свою майбутню професію. Трапляється, що не сім’я, не школа, а хтось зовсім інший – родич або знайомий – може виявити певний талант учня. Проте щасливі нагоди не бувають правилом, вони швидше свідчення підвищеної чутливості «чужих» людей до тих задатків дитини, яких не помітило її найближче оточення. Набагато частіше впливають на вибір майбутнього фаху батьки, їх робота, уподобання. Та не завжди це можна вважати найкращим. Свою майбутню спеціальність молода людина повинна обирати самостійно, цілеспрямовано і не поспіхом. Наша система освіти покликана сприяти оптимальному розвиткові молодою людиною своїх талантів. Водночас це становить передумову найкращого вибору майбутньої роботи, що необхідно для відчуття щастя в праці, взагалі в житті.

     Молодь має надзвичайно широкі перспективи. Разом з тим у нас все ще існує звужене уявлення про її можливості. Нерідко через це виникають розчарування й досада у батьків і дітей, а  згодом може сформуватися невдоволення молодих людей обраною професією. Відповідна проінформованість батьків і дітей могла б запобігти цьому. На жаль, ще мало знають у нас про характер, специфіку, умови праці окремих професій, перспективу певних спеціалізацій. Наприклад, чимало робітничих професій уявляються нам такими ж, як на початку минулого століття. Набагато ширші наші знання про спеціальності, кажімо, телеоператор, менеджер, перукар, або ж професії рідних чи знайомих. Водночас сотні інших можливостей висококваліфікованої, цікавої, перспективної праці залишаються для молоді невідомими.

     Орієнтація на навчання у вищому навчальному закладі також буває недостатньо обґрунтованою. Так, обираючи професію вчителя, інколи керуються міркуванням про те, що в учителів тривала відпустка, забуваючи при цьому, скільки ненормованого робочого часу забирає в людини професія педагога, якої психічної напруги вона вимагає. Часом ваблять майбутні титули або блиск сцени у артистів.

     Роблячи ставку на «грошовиті» професії, забувають, що вище оплачувана праця буває складнішою і важчою фізично чи розумово, вимагає вищої кваліфікації, більшої відповідальності, затрати часу. До того ж більші гроші, вище становище самі по собі не завжди гарантують задоволення роботою.

Тим, хто обирає професію, а їх батькам, можливо, ще більше, варто задуматися, чи не оцінюють вони життєві перспективи подібним чином. І не зайве нагадати, що більшість наших громадян – а їх мільйони – мають не «престижні», а інші корисні, необхідні й цікаві професії. (520 слів)

І.Томан

 

 

 

Стислий переказ тексту  публіцистичного стилю

Людська байдужість

      Моя цивілізація тримається на культі Людини, що пробивається крізь осіб. Віками вона прогне показати людину, так само як вчить крізь каміння бачити Собор.

     По-старому височать на землі великі пам’ятники духа - собори, обрамлені витягнутими вгору спорудами нового віку техніки. По-старому неспокійна людина хапається клаптика теплої землі і високого неба, щоб відчути точку опору, щоб знайти на мить саму себе і спробувати щось у собі осягти.

      Але землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується димами і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі летить життя, засмоктує і не залишає тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне.

       Куди ж іде життя? Чи ми ведемо життя, чи життя веде нас? Кинувши нам для забави дешеві замінники слова – телевізор, футбол, нікотин.

      Нині, як ще ніколи в історії кожен має дути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчути його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду. Бо хай вона де, в чім недосконала, недобудована і вже зістарена, але вона – єдиний храм людського духа і нам її добудовувати, а не будувати на новому місці.

       Нині кожен, хто це усвідомив, розуміє, що йдеться не про поетизацію вселюдського собору, а перед усім про цілком конкретні втілення його в собі, про вироблення власної індивідуальності як частки власного народу, як надійної опори для культури та духовного життя. І перед кожним – різка альтернатива – бути або сином свого народу, або його лукавим наймитом і мародером.

      У пошуках сучасності, тобто свого місця в житті, людина неминуче натрапляє на важіль відповідальності і замислюється над своєю свідомою та несвідомою участю у великих справах сучасності. І тут, за фасадом нормативної праці у своїй галузі, за активною співучастю в конструктивній праці суспільства, одкривається зворотній бік – пасивна співучасть сучасника в процесах суспільної деградації, потурання руйнівній активності нерозумної волі, що користується нашим мовчанням як знаком згоди.

      Нині минули ті часи, коли рослинне існування цілих поколінь дало лише сіреньку пляму на карті світу. Тепер інша доба. Не залежно від нашої волі ми включаємось ланкою в життя нашої планети, вкритою нервовою сіткою атомних мін і політичних вулканів, що клекотять, готові до вибуху.

       Світова криза духовного життя перед навалою науково-технічних засобів, спроможних фізично змінити і навіть підірвати планету - найбільша проблема, цілком нова в нашій історії. В минулому не бракувало безумств на межі злочину, але безумцям бракувало казкової нищівної сили.

       Нині брак великої мудрості, великої поваги і любові до людини, великої відповідальності за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства. (421 слово)

Є.Сверстюк

 

 

Письмовий докладний переказ тексту

публіцистичного стилю з творчим завданням

 

БУДЬМО ІНТЕЛІГЕНТНИМИ!

     Повсякчас чуємо: людина має бути інтелігентною! А от якщо професія цієї самої людини інтелігентності не потребує? А якщо ота інтелігентність робитиме її білою вороною серед співробітників, друзів, рідних, стане на заваді її зближенню з іншими людьми? Ні, ні і ні! Інтелігентність потрібна за будь-яких обставин. Вона потрібна і кожному з нас, і тим, хто поряд із нами.

   Багато хто вважає, що інтелігентна людина обов’язково начитана, високоосвічена, вона багато подорожує, володіє кількома мовами… Проте можна все на світі знати й уміти, а інтелігентом не бути, а можна, навіть вищої освіти не маючи, все-таки бути внутрішньо інтелігентною людиною!

    Позбавте по-справжньому інтелігентну людину пам’яті: нехай вона забуде все на світі, не знатиме класиків літератури, не пам’ятатиме найвидатніших творів мистецтва, забуде найважливіші історичні події… Проте якщо при цьому вона збереже здатність сприймати культурні цінності, збереже естетичне чуття, зможе захоплюватися красою природи, розуміти характер та індивідуальність іншої людини, не проявлятиме у спілкуванні брутальності, байдужості, зловтіхи, заздрості,— це означатиме, що інтелігентність збережено!

    Виявляється, інтелігентність не стільки в знаннях, вона виявляється

передовсім у здатності зрозуміти ближнього! Інтелігентність виявляється в багатьох уміннях: умінні сперечатися, не втрачаючи поваги до опонента, умінні скромно поводитись, непомітно (саме непомітно) допомогти іншому, умінні берегти природу, не смітити навколо себе — йдеться не про недопалки, а про грубі слова та шкідливі ідеї… Це теж сміття, та ще й яке!

    Інтелігентність — це передовсім здатність до розуміння кожної людини, сприйняття її думок, почуттів і настроїв, це позитивне й терпиме ставлення до світу й людей загалом.

    Інтелігентність потрібно в собі розвивати, тренувати, адже душевні

сили тренують так само, як і фізичні! Таке тренування можливе й необхідне за будь-яких умов. Що тренування фізичних сил сприяє довголіттю — це зрозуміло. Значно менше розуміють, наскільки необхідне кожному з нас тренування духовних і душевних сил.

    Справа в тому, що злоблива і зла реакція, грубість і нерозуміння стосовно тих, хто нас оточує,— ознака душевної й духовної слабкості, невміння співіснувати з людьми…

   Якщо ти не можеш зрозуміти іншу людину, приписуєш їй тільки лихі наміри, безперервно ображаєшся на всіх і кожного,— ти збіднюєш своє життя і заважаєш жити іншим.

     Душевна слабкість призводить до слабкості фізичної. Привітність і доброта роблять людину не лише фізично здоровою, а й зовнішньо красивою. Інтелігентність тотожна моральному здоров’ю!

   Обличчя, яке часто спотворюється злістю, поступово стає потворним, рухи такої людини позбавляються вишуканості — не штучної вишуканості, а природної, яка є значно дорожчою.

   Обов’язок кожного — бути інтелігентним. Йдеться про обов’язок не

лише перед іншими, а й перед самим собою! Інтелігентність, створюючи ауру доброзичливості, цілком може стати запорукою особистого щастя.

 

(За Д. Лихачовим)

 

ПИСЬМОВИЙ ДОКЛАДНИЙ ПЕРЕКАЗ ТЕКСТУ

ПУБЛІЦИСТИЧНОГО СТИЛЮ З ТВОРЧИМ ЗАВДАННЯМ

 

БУРШТИН НАШОЇ ІСТОРІЇ

     Сотні вагонів, навантажених карпатським лісом, перетинають кордони України щомісяця, сотні гектарів поліських лісів копачі бурштину перетворюють на марсіанські пустелі, луганські й донецькі степи вкриваються вугільними копанками, з річок вимивається пісок, деградуючі українські чорноземи з року в рік не бачать сівозміни й засаджуються соняшником, рапсом або люцерною. Варварська псевдогосподарська діяльність давно вже стала ознакою сьогодення й вийшла за межі здорового глузду.

     На цьому тлі губиться ще одна жахлива форма розграбування загальнонаціонального надбання – так звана чорна археологія. Земля України багата на свідчення давньої історії – за тисячі років через наші терени пройшли цивілізації й археологічні культури. Усі вони залишили тут сліди свого існування – археологічні матеріали й артефакти. Кожного сезону тисячі дослідників вивчають археологічні

пам’ятки, отримуючи нову неоціненну інформацію про нашу історію. Чорні копачі за допомогою металошукача знаходять предмет, який викопують із шару ґрунту найчастіше з метою продажу. Фактично цей предмет виривається з історії і втрачає 90 % своєї інформативності. При цьому назавжди нищиться сама пам’ятка або її частина.

       Розкрадачі археологічних пам’яток були завжди – від часів Стародавнього Єгипту до сьогодення. Але нині це своєрідне хобі набуло характеру епідемії, у цьому бізнесі задіяно тисячі людей. Більшість не знає про юридичну відповідальність і абсолютно впевнена у своїй безкарності. У соціальних мережах існують численні групи копачів, де люди обмінюються злочинним досвідом. Середньостатистичний інтернет-аукціон може змагатися з фондами багатьох історичних музеїв. Серед найгучніших випадків минулого року – продаж на одному з аукціонів трьох срібних глечиків часів Римської імперії. Продавець – чорний копач зазначив місцем знаходження скарбу територію України. Один зі щасливих випадків, що набув міжнародного розголосу, – це історія з давньоруським мечем, конфіскованим на естонській митниці. 13 травня 2016 р. меч повернули в Україну. Звісно, існують і випадкові знахідки. Тому, якщо до ваших рук потрапили якісь археологічні цінності, будь ласка,

обов’язково звертайтеся до відділення Охоронної археологічної служби України у вашому регіоні.

     Ситуація з розграбуванням нашої історичної спадщини вимагає негайної реакції на рівні державних органів.  Хто знає, скільки дорогоцінних знахідок нині вивозять з України?

    Бурштин нашої історії має добрий попит за кордоном. Але маємо схаменутися: скільки можна заплющувати очі на справді трагічну ситуацію?! Перестаньмо, нарешті, торгувати історією своєї землі! (З газети «Дзеркало тижня»).