Текст як одиниця мовлення

Розповідні, питальні, окличні.

Спонукальні, розповідні, питальні, окличні.

Розповідні, питальні, спонукальні.

Стверджувальні, заперечні, риторичні, окличні.

Прості і складні.

Повні і неповні.

Поширені і непоширені.

Двоскладні і односкладні.

О дівчино моря звідки й куди лежить твій шлях? (М. Трублаїні).

Люблю цю тишу мрійну вечорову коли виходить місяць у діброву (І.Нехода).

Будь славен день багатого врожаю прозоре небо підіймайся вище (А.

Ой чого ти земле молодіти стала (Нар. творч.).

Запалай мій вогнику крилатий полум’ям привітним і незлим (А. Малишко).

Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву (І. Котляревський).

І справді інше слово часом дорогоцінніше самої речі (В. Сухомлинський).

Високо в небі майже над головою стояло палюче сонце (Ю. Збанацький).

Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду (О. Довженко).

Всяке трапитись може на довгім віку (О. Підсуха).

 „Ну, з богом!”, – сказав дядько Тихін.

Поет підвівся з крісла й урочисто відповів: „моя перша вчителька.”

 В Україні кажуть: „Веселка воду п’є.”

„От би Ніні це побачити, от би вона зраділа,” – пурхнула в моїй голові думка.

А мати раптом „Чого ти мовчиш?”

„Як ти учишся, Семене?” – „Трійки в табелі у мене...” – „Підтягнися, так негоже!”

– „Та у п’ятій чверті, може...”

 – Як ти учишся, Семене?

– Трійки в табелі у мене...

– Підтягнися, так негоже!

– Та у п’ятій чверті, може...

 – „Як ти учишся; Семене?” – „Трійки в табелі у мене...”

– „Підтягнися, так негоже!” – „Та у п’ятій чверті, може...”

 – Як ти учишся, Семене? – Трійки в табелі у мене... – Підтягнися, так негоже! – Та у п’ятій чверті, може...

 – Як ти учишся, Семене? – Трійки в табелі у мене...

– Підтягнися, так негоже! – Та у п’ятій чверті, може...

 „Отже, тут кращі хліба, ніж під селом, – подумав сам собі, – тут, мабуть,

сильніший дощ пройшов...”

 Мельник повів сивою од років і борошна головою на розчинені двері: „Ще хтось молоти під’їхав. І ночі не доспав.”

 „А ви спробуйте заспівати колискової,” – зірвалося в мене, та господиня знизала плечима, мовляв: „Не знаю і не вмію...”

 „Михайле, ти ще не в хаті?! – гримнув з катраги дід. – Гляди: перепаде нам обом за лебедів!”

 „Не чуєш, як літо пішло нашим народом?” – дивується мати.

Обважніле гілля дерев, зелень кущів, картоплі — все ніби порозбухало водою (О. Гончар).

За селом шелестіли хліба і пахло полином (А. Головко).

Ясне сонце геть підбилося вгору, розсіває своє золоте марево по зеленій долині (Панас Мирний).

У зелених заплавах ховалися ситі крижні й не полохані мисливськими пострілами кулики (М. Чабанівський).

Квітчає парк падучим листом карнизи, ліхтарі, дроти, встилає килимом барвистим бульвари, вулиці, мости (І. Вирган).

Складається з кількох простих речень

Має підмет і присудок

Має крім головних членів ще і другорядні

Має одну граматичну основу

Чи то праця задавила молоду силу, чи то нудьга невсипуща його з

ніг звалила (П. Мирний).

Як мудро все у таємничім світі - велике пізнається у малім (М.

Терещенко).

Сонце росло, палало і тихо спускалось додолу (М. Коцюбинський).

В парку є одна стежина, де колись ходила ти...(І. Франко).

Все повертається, але роки йдуть без вороття (Крилатий вислів).

Гроза минула, і пахучі квіти усі в краплинах (М. Рильський)

На столі з-під рушника виглядає житній хліб, а рядом темніє пучок

польових волошок (С. Васильченко).

Ні вітерець не війне, ні хмарка не збіжиться (Марко Вовчок).

Ви знаєте, як пахне хліб диханням сівача, вогнем безсонних діб?

А я люблю, як в вечірній час сопілка заспіває переливна.

Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало

небо.

Внизу коло самої греблі, що прилягала до мосту, росли густі очерети.

А навкруги так тихо, що росинка з листа не скотиться.

Є такі гірські вершини, що сягають аж під зорі.

 Все, що відбувається в світі природи, має свій смисл.

 Коли вже народився ти поетом, – за все відповідай у цім житті.

Зорею станьмо для людей отих, яких на світі вже нема. в живих.

Місяць повис над ставом, нитку сріблясту в’яже, щоб таємниці неба і землю

людей з’єднати.

Під тихе рипіння морозу я казку стару пригадаю, як тихо шепочуться лози весною в подільському краю.

У досвітньому небі сизіли далекі пера непорушних хмар, наче над цією землею летіло з усіх усюдів безліч перелітних птахів.

Як одступиш од гармат на аршин, то вона од тебе на сажень.

Туди, де образи кохані, душа окрилена летить.

Здоровий садок слався зеленими хвилями за домом на гору, скільки можна було скинути оком.

 Квітує день на радощах буття, що нам кують зозулі із ліщини.

Як тільки займеться десь небо з другого боку, встає зараз червоний туман і

розгортає крила.

Твій мужній голос музикою лине, як плескіт хвиль і сяйво без зірок.

 Пташки, що влітку так співали, у ірій вже повідлітали.

Щасливий той, хто виріс на Дніпрі, перетинав його бистрінь глибоку.

 Десь високо в небі, під самими зорями, що вже меркли і гасли, погуркував літак.

Намалюй мені ніч, коли падають зорі.

Як радію за ту людину, що загублену радість знайшла.

Посеред ріки, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома

сліпучими промінцями ясний лід.

Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не

вміщалися в ньому.

 Бо коли над сонцем заплететься хмарка, а у серце стукне копитом зима – не

нарвеш ти квітів у пожовклім парку, не нарвеш ти квітів, коли їх нема.

Де б у світі я не мандрував, завжди прохолодою сріблиться в пахощах густих

калин і трав дзвонкова одстояна криниця.

Ми розвіяли хмари похмурі, щоб над нами сіяла блакить.

Щасливий майстер, що з тяжкої брили прекрасну постать висікав на радість

людям.

І тільки тих поважають мільйони, хто поважає мільйони „я”.

Те, що було, минулося і знову не буде.

Пахне, кажуть, ромен гіркотою, наче пізня дівоча любов.

Я знову згадав ті хвилини, що душу п’янили мою.

Хай сторінки мої нерівні й незграбно зверстані рядки, бо в книгу дні мої мандрівні життя вписано од руки.

Жнива найменше схожі на народ, хоч і вінчають битви переможні.

Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися.

Бджолина сім’я над гречками гула, щоб медом іскрилися сота.

Щасливий, хто сни має милі.

 На небі збиралися великі хмари, так що можна сподіватися дощу.

Якщо ви любите пісні, запрошуйте у гості птаство.

Те, що було, минулося і знову не буде.

Принишкли хати, наче присіли до землі.

Дерева благають, щоб парості розпустило в їхнім біднім краї.

З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний

Прут.

То не любов, яка не вміє бажати іншому добра.

Всі слова на світі замалі, щоб, як хліб, дзвеніти з краю в край.

Десь за перевеслом горбатого обрію, що весь видимий світ зв’язав у тугий та

дозрілий сніп, зводилося сонце.

Дарма що стояло тихе сонячне безвіття, листя тріпотіло на деревах вздовж

шляху.

 Якщо взявся іти, кінця ти доходжай.

В небосхил задивившись далекий, де задумливо зорі горять, дві високі гілчасті

смереки край заснулого саду стоять.

Який же хлібороб щасливий коли із печі на світанку, мов сонце випечене з

млива, ми хліба беремо буханку.

Коли місяць запріг небо, засіяне зорями, й сошником своїм землю орав, наша

сотня стояла дозорами біля чорної смуги Дніпра.

Хто не має крил, той не злетить у піднебесся.

Угорі озвалися журавлі, що взяли літо на крила і летіли з ними в далекий вирій

Благословенна та ясна година, коли дитя читає „Кобзаря”.

 А вітер в степу припадає, як вершник до гриви.

Певне, в кожного є заповітні пороги, звідки нас проводжали в житті матері.

Сонце так світило ласкаво, що аж каміння сміється.

Мені здається, що пейзажі в нас на Україні якоїсь приголомшливої краси й величі.

що молодіти хочу знов.

бо вчора вирішив усі справи одним махом.

хоч до неба дострибни.

тому, що грайливе сонечко заглянуло у віконечко.

незважаючи на те, що на вулиці розгулялася непогода.

Слово „мама” росте разом з нами тихо, як тихо ростуть дерева, сходить сонце,

розцвітає квітка, як тихо світить веселка і гладить по голівці рідна рука.

Тільки не дано нам запам’ятати цю мить, як не згадати того дня, як над нашою

колискою вперше нахилилася мати.

По грудках, які мороз тільки зверху трохи стужив, а коли ступиш, то цвіркає рідка грязюка, я обережно дістався до долини, що її дощ налив у городах.

По дорозі швидко вишикувалися заслони, щоб перепиняти молодих і вимагати

викуп.

Недавно я поза Уралом блукав і Господа благав, щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало.

На схід сонця квітнуть рожі будуть дні погожі.

Глянь моя мила зорі повисли над Дніпром.

Знову осінь над гаями жовтий лист сади встеля.

Дерево міцне корінням людина трудовим горінням.

Дощ давно вже перестав хмари розійшлися виплив ясний місяць заглянув у

вікна а на долівці й по стінах розмалював чудні якісь виводи-узори.

Говорять думи і діброви говорять гори луг, ріка говорять птиці вечорові розмова точиться струнка.

 Знову цвітуть каштани хвиля дніпровська б’є.

Небо прорізали вогняні стріли ударив грім на пильних дорогах знявся вихор

закрутився клубком і помчав у жита.

Спріває Маланці колос сміється лука ранніми росами дзвоном коси кличуть

городи синім листом тучна земля диха на неї теплом.

Весла прибрали човен поволі плив за течією.

Вночі несподівано знявся північний вітер небо скоро затяглося хмарами.

Грім гримить хліб буде родить.

Миколі схотілося їсти а потім пити в нього посохло в горлі в роті.

Сонце шукаючи броду сторожко зупинилося посеред ріки на моторному

човнику зі сміхом пропливали дівчата у вінках.

Мотори гули все далі голоси все глибшали десь у степу клекіт ворожих кулеметів долітав усе глухіше.

Росла, росла дівчинонька та й на порі стала ждала, ждала козаченька та й

плакати стала.

Поглянув я на ягнята не мої ягнята.

Утихла буря й більш валів не стало.

Посієш впору і тоді збереш зерна гору.

І здавалось розтає сніжинка.

І досі сниться під горою між вербами та над водою біленька хаточка стоїть.

Тиша тріснула ніч загриміла тисячі вогнів трасуючих куль прошиваючи темряву

помчали звідусіль на перевал.

Будеш сіяти з сумом вродить печаль.

Зійде сонце утру сльози ніхто не побачить.

Пролунав постріл почалися змагання.

Так і живу я нині: матері мову шаную, море, глибоке море, в рідному слові я чую.

Є в нашім місті вулиця: там птиці гнізда в’ють.

Подивилась ясно: заспівали скрипки!

Так тихо, так любо: так ніжно у полі.

Карпатське сонце в небо йде повільно: світліє тиша між дерев глибока.

Він усміхається до сонця, пестить рукою жовті кленові листочки.

Як явір простягає віти до явора через ріку, так матері одної діти шлють пісню гомінку.

Проміння місяця ламалося в хвилях, блищало, лопотіло і рябіло.

Учи азбуку – прийде хліб у руку.

І радощі, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім’ї.

Поки дорога йде лісом, дружину з Києва ніхто не побачить, а на підході до міста, біля Кудрявця, заховайтеся в заростях і ждіть мого знаку – я двічі ударю в дзвін.

Коні, що паслися спочатку на стерні, примандрували в улоговину, де було

більше трави, і ясно чулося, як вони там подзвонюють вуздечками і щипають траву.

Інколи він, правда, згадував про неї, навіть приміряв подаровану нею сорочку, але сьогодні про дівчину і думки не було – і раптом в його уяві спливло її личко так зримо, ніби вона сама з’явилася перед ним.

Ти пробач мені, що так кажу, бо ти й сам боярин, але ти розумний чоловік і

знаєш, як мені важко тримати князівство в руках, коли бояри розтягують його в різні боки.

Я широко відчинив двері мого князівства для всіх знедолених, і в моїй землі

поселилося зараз стільки нових людей, що кожен четвертий або і третій мій підданий – то пришелець.

вишні вже відцвіли.

 і встеляють землю білим квітом.

значить справжнє тепло прийшло.

пахнуть перші квіти навколо.

прийшов травень.

але ніхто не відчиняв добре замкнуті двері.

нікого не було вдома.

і луна йшла від тих звуків.

щоб хтось відчинив.

незважаючи на те, що ніхто не відчиняв.

хотілося дочекатися сонячного сяйва.

сонце сходило.

розстелилася по травах перша вранішня роса, і зсідався туман.

вітаючи чорну землю з ранком.

обліплене з усіх боків чорними хмарами.