Безсполучникове речення

Грім гримить хліб буде родить.

Вночі несподівано знявся північний вітер небо скоро затяглося хмарами.

Миколі схотілося їсти а потім пити в нього посохло в горлі в роті.

Сонце шукаючи броду сторожко зупинилося посеред ріки на моторному човнику зі сміхом пропливали дівчата у вінках.

І досі сниться під горою між вербами та над водою біленька хаточка стоїть.

Будеш сіяти з сумом вродить печаль.

Зійде сонце утру сльози ніхто не побачить.

Пролунав постріл почалися змагання.

Весною повіва, земля квіточки викида, буяє травка молода, все мертве ожива.

Із-за лісу випливає місяць і оживають срібні вінки на Черемоші, озеречко і земля.

Зацвіли в саду гвоздики, осінь тільки починається.

 Бачу здалека, хвиля іскриста грає вільно по синьому морю.

Він усміхається до сонця, пестить рукою жовті кленові листочки.

 Проміння місяця ламалося в хвилях, блищало, лопотіло і рябіло.

Учи азбуку – прийде хліб у руку.

Як явір простягає віти до явора через ріку, так матері одної діти шлють пісню гомінку.

Якби голос ніжний, тихий, любий залунав , на хвилину б, може, лихо він тяжке приспав

З полтавської Богданівки, з біленької селянської хати рушила у світи творчість народної художниці Катерини Білокур, пішла до людей її малярська поезія, сповнена якоїсь майже магічної сили, майже фантастичної краси

Ще після війни люди возилиз глинища глину на дахи: світло-жовту, червону, білу.

 А дівча тим часом росло, і якось нараз довідалося все село, що це Петруня - лісникова дочка

Тоді у мене не було вже тата мені зробила мати ковзани.

 Кричать сови спить діброва зіроньки сяють понад шляхом щирицею ховрашки гуляють.

  В самій Одесі Сіроманець занервував на вулиці траплялися собаки і собачата.

 Землю поважай вона дасть урожай.

 Вже й дикі гуси в небі пролетіли вже й лебеді кричали крізь туман.

 Хвиля застогнала, розкрилася, закрилася і сліду не стало.

 Тепер деревцятам ні гайворони, ні верпи не страшні гайворони не подужають висмикнути, вепрам зміцніле коріння смакує.

  Такі в них порядки одні сплять, інші мурашник сторожують.

Рада б зірка зійти чорна хмара заступає

 Раптом Сіроманець заліг з горба вітер доніс йому запах дикого звіра

 Прийде година достигне й калина

 Кружляють нічні метелики навколо лампочки од них на стінах миготять крилаті тіні

Подержало з тиждень морозом земля змерзла мов кістка

Не плюй у криницю прийдеш по водицю

Я прислухався нічого не чутно

Вона знала це була їхня остання зустріч

 Відбились зорі у воді летять до хмар тумани.

 Угорі почало виднішати місяць зійшов.

Як зараз бачу ген горить мій степ.

 Торгуй правдою більше бариша буде.

 Хочеш їсти калачі не сиди на печі.

Защебетав соловейко пішла луна гаєм.

  Пароплав обганяє плоти високі хвилі налітають на них 

  Усе іде усе минає над берегами вічної ріки.

 Небо порізали вогнями стріли ударив грім на пильних дорогах знявся вітер 

 тире

двокрапку

крапку з комою

кому

Реве та стогне Дніпр широкий/ сердитий вітер завива.

 Шелестить пожовкле листя по діброві/ гуляє вітер.

Хлопець усміхнувся/ лиш він знав правду.

 Дунув вітер понад ставом/ і сліду не стало.

Сонце не пекло вже тільки гріло ласкаво вітрець ніде не прокидався ні один лист не ворушився. 

 Дощ упав на жито будем краще жити.

Волосся вигоріло ходив без шапки довго.

Пробачайте поетам дивацтва незлі небагато поетів живе на землі.

Але не встиг Кузька зробити й двох своїх крочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею стояв гайворон з опалим на землю крилом і діставав дзьобом пахуче їстиво.

Сонце гріє вітер виє з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину. 

На луках туманець при самій воді стелеться — лелеки вздовж болота походжають.

Сіроманець всівся біля Сашка і мав роботу: з поля не вгавали перепілки, в скирті не спалося мишам, з озера сплескувала риба. 

подуває легкий вітерець.

 море виграє хвилями.

 сади буяють ароматами.

у небі жодної хмаринки.

 вечір доволі холодний.

Здалось на мить пливе у безвість ночі під парус хмар високий корабель.

Людство не усвідомить себе як єдине ціле, не буде йому добра.

Править хтось малим човенцем в’ється стежечка злотиста.

На зеленій траві біті чайки сидять білі свічі юрять на тарелях латать.

Хмара грізно суне за Бориспіль темна тиша опада в лиман.

 Вільний і щасливий степ розлігся довкруг, а високо в небі літає

самотній шуліка.

Вітер море розгойдав, хвилями здійнялися простори.

Струмок дзюрчить, і роса блищить, і вогнище палає, і ліс гілками верховіть у небесах витає.

Стояла непорушна тиша, урочиста й ніби свята, а згори валив і валив лапатий сніг.

Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть.

Щасливий я, що народився на твоєму березі, Десно, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду.

Лози мліють, лози сяють, лози віти простягають, щоб обняти срібну хвилю і на смерть розцілувать.

приховавши емоції, думав про майбутнє.

але музика була йому знайома.

що душа його переповнювалася незрозумілими почуттями.

 і такої відчайдушності в мелодії.

І досі сниться під горою між вербами та над водою біленька хаточка стоїть.

Будеш сіяти з сумом вродить печаль.

Зійде сонце утру сльози ніхто не побачить.

Пролунав постріл почалися змагання.

Він усміхається до сонця, пестить рукою жовті кленові листочки.

 Проміння місяця ламалося в хвилях, блищало, лопотіло і рябіло.

Учи азбуку – прийде хліб у руку.

Як явір простягає віти до явора через ріку, так матері одної діти шлють пісню гомінку.

Весною повіва, земля квіточки викида, буяє травка молода, все мертве ожива.

Із-за лісу випливає місяць і оживають срібні вінки на Черемоші, озеречко і земля.

Зацвіли в саду гвоздики, осінь тільки починається.

 Бачу здалека, хвиля іскриста грає вільно по синьому морю.

Грім гримить хліб буде родить.

Вночі несподівано знявся північний вітер небо скоро затяглося хмарами.

Миколі схотілося їсти а потім пити в нього посохло в горлі в роті.

Сонце шукаючи броду сторожко зупинилося посеред ріки на моторному човнику зі сміхом пропливали дівчата у вінках.