Безсполучникове речення. Речення з різними видами зв*язку

А А дівча росло, і якось довідалося все село, що це Петруня — лісникова дочка.

Б Після війни люди возили з глинища глину на дахи: світло-жовту, червону, білу.

В 3 полтавської Богданівки, з біленької селянської хати рушила у світи творчість народної художниці Катерини Білокур, пішла до людей її малярська поезія, сповнена якоїсь майже магічної сили, майже фантастичної краси.

Г Якби голос ніжний, тихий, любий запунав — на хвилину б лихо він приспав.

А Ми думаєм про вас — і тому наші руки не в’януть біля плуга і станка.

Б У такі ночі довго хвилюється серце косаря: йому згадується літо.

В Ще раз постукала у вікно — в господі нічого не зворухнулось.

Г Тепер ніби все з’ясовується: Кий — це той, хто разом із братами заснував наше місто, від його імені пішла й назва.

А Сашко навшпиньки зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: у синьому океані біля його хати повз грушу пропливали білі айсберги.

Б Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно- зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо.

В Берег наближався, ліс виростав, і намети в затінку дерев збільшувалися.

Г Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця намріяла, душа причастилася крутості трав — добридень я світу сказав.

А Рада б зірка зійти чорна хмара заступає.

Б Раптом Сіроманець заліг з горба вітер доніс йому запах дикого звіра.

В По дорозі косарі гомоніли про різне злазили з воза перед калюжами й на гору потім сідали і я знов бачив навколо себе їх велетенські спини.

Г У груші був тоненький голосочок вона в дитинство кликала мене.

А Зайде сонце Катерина по садочку ходить.

Б Сонце високо косарі далеко коси дзвенять коні пасуться.

В Люди кажуть земля прогрілася аж до материка.

Г Багато снігу багато хліба.

А Подивилась на сина і не пізнала перед нею стояла сувора і далека їй людина.

Б Поглянь у себе море там вирує міниться і грає.

В Мало прожити життя треба життя зрозуміти.

Г Мені снилось я мельник в старому млині.

А А на небі зчинилась гуркотнява: кидало колоддям, ламало, трощило, й луною розкочувавсь гук над хмарами по широких небесних просторах.

Б Один раз доля вже зробила шалений поворот кола, чорна хвиля винесла його назад до кручі, щоб він видряпався на неї.

В Синіє небо, пливуть і пливуть по ньому хмарини, зеленіють на землі гаї та діброви, мріють у тремтячому мареві далекі села, пахне дозрілими хлібами, тихо-тихо всюди, тільки пісня тужить та скаржиться.

Г Там я творю її наново — і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї.

А Холоднуватий оксамитний вітер ворушиться навколо нас, під колесами попискують вологі колії, у долинках нам переходять дорогу клапті туману – і ніде ні лялечки, тільки зажурені верби обабіч дороги, тільки місяць і зорі вгорі.

Б Вбрання у беріз начебто не з окремих листочків виткане, а склепане з шарудивих монеток, і ця невойовнича жіноча кольчуга постійно в русі, постійно в живій сумовитій музиці.

В Небо чисте, на заході якісь дві-три хмари, а гримить на грозу.

Г Тим часом син став розпитувати про життя, і батько, заохочений його цікавістю, незабаром гомонів уже про те, що найдошкульніше його пече...

А Я пам’ятаю: йшла весна своїм походом смілим, і по саду лилась вона квіток зеленим пилом.

Б Дерева мене чекають, і падає листя на стежку, і падають зорі в долоні, і падає сон у траву.

В У городі, де грають струни п’яні, де вічний шум, де вічна суєта, я згадую слова твої неждані.

Г Минула тривожна беззоряна ніч, і там, де попелясті сніги єдналися з небом, почав відділятися світанок.

А І летять гуси, і летять журавлики, і літа мої листом осипаються.

Б Тихо в лісі: повітря не дихне, ніщо не шеберхне.

В Є в коханні і будні, і свята, є в ньому і радість, і жаль, бо не можна життя заховати за рожевих ілюзій вуаль.

Г Дерева мене чекають, і падає листя на стежку, що осінь зірвала своїм подихом смілим та холодним.

А Ще дивин дим, і хата ще казкова, і ще ніяк нічого ще не звуть.

Б Весну, либонь, зачарували, а тепер вона чекає й не може дочекатися на слово, яке відразу ж випустить її на волю.

В Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду, крило заболіло, запекло, наче сперся він ним не на воду, а на вогонь.

Г Росли тут колючі кущі терну, шипшини та глоду, красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди, що їх у народі звуть вовчими.

А Мені хотілося помиритися з нею, пояснити, що я не мав на думці нічого лихого та вона уперто мовчала, і скільки не зирив на неї, відвертала очі.

Б Мабуть, та сосна ввійшла в моє життя і поселилась у якихось там клітинах мозку тому, що саме з її вершини я вперше в житті заглянув у свою долю, побачив ту велич і красу, яка стала у моєму житті вирішальною.

В За ласку слава небесам, за міць слава землі, за добро слава повітрю, бо дивимося на світ очима сонця, бо дихаємо вітром, бо дух наш є повітря, бо тіло наше є земля.

Г Тухля була оселя не дуже давняя, і деревина, що росла на тухольській долині, була геть-геть молодша від тої липи.