Безсполучникове складне речення

Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній.

Роман йшов улицею: йому треба було до тестя.

Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав.

Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу.

Марно воркують лагідні горлиці, тривожно голосять одинокі зозулі.

Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті возами, зруйновані міста і чорні вікна спалених домів.

Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого…

Виснажилися студені джерела, задихнулася від спраги річка й померла.

Частина саду являє собою крутий рельєф вона найменш упорядкована й справляє враження екзотичного лісу.

Замовкла пісня поклав Музикант флейту на лаву й пішов до хати.

Поволі чвалали курними степовими шляхами сірі воли рипіли вози погейкували погоничі.

Гуде ліс сухо подзвонюють мідним листом дуби співають сосни у високості під ногами тугі мов литі жолуді.

Тільки піде дощ одразу все оживає навкруги.

Трубив у свій ріг буяла весна.

Отаман мене не скривдить чоловік він шанований.

Пригріло сонечко обсохла земля потягло орача в поле.

Серце стисло; до горла підкотився клубок.

На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з гаїв холодок дише.

Росла, росла дівчинонька та й на порі стала; ждала, ждала козаченька та й плакати стала.

Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голову на білую ручку; взяли її думки та гадки.

Від серця відлягло: хмара покотила за обрій важкі громи, викрешуючи довгі блискавки.

Чайка сідає у воду – чекай доброї погоди.

Могутні крила розпростуються для лету; їх не спинить ніяка сила у світі.

Верби сплакували листям, їхні золоті сльози гнало за водою.

До самого виру під’їжджати небезпечно; підмиває лід.

Дощик перестав: усе навколо запахло, посвіжішало, заблищало.

Пройшовши по небу, тепла, тиха червнева ніч стала оволодівати й землею: безмежний степ став ущухати, корився, ніжнішав.

Я підбіг до чайки, узяв її за крило: пташка була ще тепла, між білим пір’ячком на грудях чорніла ранка.

А наприкінці весни підуть вечірні концерти то солов’їне подружжя навчатиме співу вже своїх малих.

Художній живопис Григора Тютюнника виникав на ґрунті народного життя звідси письменник черпав прикметні риси своїх героїв, сюжети й багатство мови.

Прийшла й сіла кінець стола своїми білими руками меду батькові наливала й розмовляла.

Рослинний і тваринний світ ховав у собі багато такого цікавого, невичерпного кожен день вражав усе новими несподіванками. 

В один край від табору тяглися поля, у другий – залягав рівний, як море, одвіку неораний степ.

Тим часом вітер потужно роздимав полум’я, багряне гаддя де-не-де проповзало поміж людей, рвалося вперед…

Від барвистої небесної дуги залежить якість і кількість живлющого дощу, саме вона, веселка, набирає для нього воду з річок.

Ніщо тут не обмежує тебе, ніхто нікуди не підганяє.

Світ підлягає суворій необхідності, зима відповідає літу, весна – осені.

Послався зелений барвінок, голубо зацвів; червоніє зірка; повився горобиний горошок…

Глибше орати – більше снігу мати.

Роман йшов і розважав щось; думки снувалися по його голові, як човни поміж основою.

Я знаю моя мати і завтра піде в монастир їй незносні наші тривоги…

Явір зелененький на воду схилився козак молоденький сильно зажурився.

Сивіла дощем далечінь вода вже блищала на шляху. 

Вилискують брили оброслі зеленим оксамитом водяних мохів розпускається білим шумовинням потік виграючи на сонці.

Землі кланяйся низько до хліба буде близько.

Бачу хвиля іскриста грає вільно на синьому морі.

Бери до серця і затям душа творця не переквітне.

Запорозька Січ підтримувала в народі дух свободи патріотичної лицарської доблесті звідси козацтво розлилось по всій Україні.

Велика повінь наближалася; долішнє населення все вийшло на рятувальні роботи.

Та я знаю одне: я готовий страждати за правду.

Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою, пливе човен по Дунаю один за водою. 

З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею співає хліборобська доля.

А тим часом із діброви козак виїжджає під ним коник вороненький насилу ступає.

Він вважав себе багатим є молодість є сила є нестерпне бажання працювати.

Душа річ тонка до неї ключів особливих не треба.

Бучне весілля справили од її двору аж до церкви червоною китайкою вислали срібними кубками гостей частували.

Я глянув і здивувався ще дужче тато намалювали коня.

Зима білі сніги метуть хурделиці від морозу лунко тріскається лід на річці.

Кинулись до води тільки вінок маковий плаває кружиться.

Пам’ятайте при старших годиться мовчати премудрих слухати старшим підкорятися. 

До мови доторкнешся: м’якіше од м’яких вона тобі здається. 

Старі переживають свої помилки особливо важко: їм належить бути мудрими.

І здається: Дніпро – наче крила орла.

От бачить він: красується, шумить зелений сквер.

Нас мама змалку вчила впав шматочок хліба підніми і поклади на стіл.

Трамонтан дмухав з берега був місяць січень чи лютий море замерзло на сотню метрів.

Одесу видко по другий бік морської затоки це місто обдував трамонтан воно висіло на березі мов кістяк старої шхуни.

Минув і рік минув і другий козака немає.

Холодніє сіре небо – більше радості не знать.

Здобудеш освіту – побачиш більше світу.

Він вийшов на поле – уся праця пропала.

Дарував їй з рук перстень: вона його не взяла.