Безсполучникове складне речення

Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу.

Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній.

Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав.

Роман йшов улицею: йому треба було до тестя.

Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті возами, зруйновані міста і чорні вікна спалених домів.

Марно воркують лагідні горлиці, тривожно голосять одинокі зозулі.

Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого…

Виснажилися студені джерела, задихнулася від спраги річка й померла.

Гуде ліс сухо подзвонюють мідним листом дуби співають сосни у високості під ногами тугі мов литі жолуді.

Поволі чвалали курними степовими шляхами сірі воли рипіли вози погейкували погоничі.

Замовкла пісня поклав Музикант флейту на лаву й пішов до хати.

Частина саду являє собою крутий рельєф вона найменш упорядкована й справляє враження екзотичного лісу.

Тільки піде дощ одразу все оживає навкруги.

Трубив у свій ріг буяла весна.

Отаман мене не скривдить чоловік він шанований.

Пригріло сонечко обсохла земля потягло орача в поле.

Серце стисло; до горла підкотився клубок.

Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голову на білую ручку; взяли її думки та гадки.

На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з гаїв холодок дише.

Росла, росла дівчинонька та й на порі стала; ждала, ждала козаченька та й плакати стала.

Від серця відлягло: хмара покотила за обрій важкі громи, викрешуючи довгі блискавки.

Могутні крила розпростуються для лету; їх не спинить ніяка сила у світі.

Верби сплакували листям, їхні золоті сльози гнало за водою.

Чайка сідає у воду – чекай доброї погоди.

Я підбіг до чайки, узяв її за крило: пташка була ще тепла, між білим пір’ячком на грудях чорніла ранка. 

Пройшовши по небу, тепла, тиха червнева ніч стала оволодівати й землею: безмежний степ став ущухати, корився, ніжнішав

До самого виру під’їжджати небезпечно; підмиває лід.

Дощик перестав: усе навколо запахло, посвіжішало, заблищало.

А наприкінці весни підуть вечірні концерти то солов’їне подружжя навчатиме співу вже своїх малих. 

Художній живопис Григора Тютюнника виникав на ґрунті народного життя звідси письменник черпав прикметні риси своїх героїв, сюжети й багатство мови.

Рослинний і тваринний світ ховав у собі багато такого цікавого, невичерпного кожен день вражав усе новими несподіванками. 

Прийшла й сіла кінець стола своїми білими руками меду батькові наливала й розмовляла.

Світ підлягає суворій необхідності, зима відповідає літу, весна – осені.

Послався зелений барвінок, голубо зацвів; червоніє зірка; повився горобиний горошок…

Роман йшов і розважав щось; думки снувалися по його голові, як човни поміж основою.

Глибше орати – більше снігу мати.

Я знаю моя мати і завтра піде в монастир їй незносні наші тривоги… 

Вилискують брили оброслі зеленим оксамитом водяних мохів розпускається білим шумовинням потік виграючи на сонці

Явір зелененький на воду схилився козак молоденький сильно зажурився.

Сивіла дощем далечінь вода вже блищала на шляху. 

Запорозька Січ підтримувала в народі дух свободи патріотичної лицарської доблесті звідси козацтво розлилось по всій Україні.

Бери до серця і затям душа творця не переквітне.

Бачу хвиля іскриста грає вільно на синьому морі.

Землі кланяйся низько до хліба буде близько.

Я глянув і здивувався ще дужче тато намалювали коня.

Зима білі сніги метуть хурделиці від морозу лунко тріскається лід на річці.

Кинулись до води тільки вінок маковий плаває кружиться.

Пам’ятайте при старших годиться мовчати премудрих слухати старшим підкорятися.