Безсполучникове складне речення

А ти трошки мене обійми, і я не змерзну (У. Самчук)

Свіча затріпотіла – й світло, мов голуба, пустила в лет… (В. Стус).

Безмірно жаль, що ніжність вже не в моді (Л. Костенко).

Така собі, всього у ній потроху (Л. Костенко).

Все густіші на душі тумани, все лютіша на душі зима (Т. Мельничук).

Ніч запропонувала дивну забаву – змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко (Люко Дашвар).

Насправді ж людина неповторна в усьому: і в найвищому щасті, і в горі, і в біді, навіть у дурощах своїх (П. Загребельний).

Зорі крізь щілини в клуню дивились поглядом тихим, далеким, глибоким: холодно вночі усім одиноким (Л. Костенко).

даруючи красу

несе тепло, радість, енергію

люди милуються красою

і сонце дарує свої промінці

даруючи красу

і освітлює все навкруги

несе сяйво в кожну хату

ним милується кожна родина

Виснажилися студені джерела, задихнулася від спраги річка й померла.

Марно воркують лагідні горлиці, тривожно голосять одинокі зозулі.

Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті возами, зруйновані міста і чорні вікна спалених домів.

Отець Лісовський лякав усіх й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого…

 Зникає мова – зникає нація.

 Ще сонячні промені сплять – досвітні огні вже горять.

 Слухай тихий голос вишиття – в ньому ти почуєш Україну.

Роздивися тверезо по світу – нас нова обнімає доба.

І літо минуло, і осінь прийшла і листям пожовклим всі стежки покрила .

Люблю, коли в вікно розкрите шумлять безжурно дерева .

Зійшли сніги, шумить вода, весною повіва, земля квіточки викида, все мертве ожива .

Хороші у степу отакі хвилинки, коли зберуться всі разом і непомітно за розмовою почнуть пісню .

Осінній вечір морозом дихав, у небі місяць немов п’ятак.

Що швидше наближався час закінчення школи, то більше було в учнів тривожних розмов про майбутній фах.

Я знаю: мова мамина — свята, в ній вічний, незнищенний дух свободи.

Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо.

Зрадів ліс бо почався дощ.

Коли ідеш удвох то дорога коротша.

Знаю весна буде рання.

Мені все подобається село, люди, природа

Раптом вовк насторожився йому почулися постріли.

Зрубав дерево посади два.

Знову цвітуть каштани хвиля дніпровська б'є

Всякому місту звичай і права

 Обернувся я до хати нема в мене хати.

 Дрібним листом зашелестіла груша дмухнув свіжий вітрець із саду.

Добра не жди, не жди сподіваної волі вона заснула…

  Тільки-но навчишся говорити треба вчитися мовчати. 

Губить кров свою на діл калина білим снігом доцвіта катран.

  Бачив я у Миколи в зіницях синім полум’ям радість цвіла.

Та ви не бійтесь я вернувся другим.

Довго спали вітри у ярах на припоні довго тиша гнітюча полями повзла…

Насправді ж людина неповторна в усьому: і в найвищому щасті, і в горі, і в біді, навіть у дурощах своїх.

(П. Загребельний).

Все густіші на душі тумани, все лютіша на душі зима.

(Т. Мельничук).

Ніч запропонувала дивну забаву – змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко (Люко Дашвар).

Зорі крізь щілини в клуню дивились поглядом тихим, далеким, глибоким: холодно вночі усім одиноким (Л. Костенко).

 Сонце гріє вітер віє з поля на долину.

 Друзі розповіли подробиці втеча готувалася давно.

Віз ламається чумак розуму набирається.

  Усе ясно великого бажання навчатися ти не маєш.

Я відчуваю день минає,

Сипле сніг тремтять дерева,

Я бачив вітер березу зломив,

Я знаю що з попелу сходять квіти

Співаєш душу всю проймає,

Як є охота наладиться робота,

Зійшов сніжок берись за плужок,

Вірю завтра повернеться тато,

 Упаде мороз на яблуневий цвіт будемо без урожаю.

  Натужно шуміли ялиці потріскували на морозі стовбури.

 І диво дивне сталося з ним совість заговорила.

Сумно місяць поглядає в нього братика немає.

Виглянуло сонце озеро враз проясніло.

 Вірю завтра повернеться тато.

  Думав, доля зустрінеться спіткалося горе.

 Мало прожити життя треба життя зрозуміти.