Безсполучникове складне речення

Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав.

Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній.

Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу.

Роман йшов улицею: йому треба було до тестя.

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше.

За ним піднімався з долини вічний шум річки, росли гори.

М`яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик. і знов було тихо.

Хвилями струменіло сяйво місяця,, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана.

Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого ...

Виснажились студені джерела, задихнулася від спраги річка й померла.

Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті возами, зруйновані міста й чорні вікна спалених домів.

Мирно воркують лагідні горлиці, тривожно голосять одинокі зозулі.

Після пам`ятної втечі з полону у грозову ніч кінь дуже змінився: він став передбачливіший та обережніший.

У житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі.

Вітер в гаї не гуляє - вночі спочиває.

Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого.

Кожушок його був увесь мокрий, чобітки аж порижіли від води, шапка в болоті.

Чорне поле, і гай, і гори,на синє небо виходить зоря.

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника.

Переді мною, наче брама. розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі

Але він не міг того зробити : кричати на вулиці не личить благородним дітям.

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне.

Нелегко було знайти вихід : довкола їжилися обриви скель.

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком!

Кузька задки виборсався з-під порога, огледівся й завмер від переляку: край розсадника високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр.

Кожна деревина має свій образ: ось цей в`язистий граб нагадує вузлуватого й м`язистого дядька Семена.

Селом знову розносилися голоси: дівчата йшли ворожити.

Такі в нас порядки: одні сплять, інші мурашник стережуть.

Дощ надворі - восени хліб у коморі.

Менше вкусиш - більше ковтнеш.

А зійдеш на пагорб - перед тобою вдалині, за маревом сонця, блакитніє оте високе, вершечок мрії дитячої.

Це ще не сльози - це квітуча вишенька.

Сашко навшпиньки зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі :у синьому океані біля його хати повз грушу пропливали білі айсберги.

Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо.

Берег наближався, ліс виростав, і намети в затінку дерев збільшувались.

Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця намріяла, душа причастилася крутості трав - добридень я світу сказав.

А дівча тим часом росло, і якось нараз довідалося все село, що це Петруня - лісникова дочка.

Ще після війни люди возили з глинища глину на дахи : світло - жовту, червону, білу.

З полтавської Богданівки, з біленької селянської хати рушила у світи творчість народної художниці Катерини Білокур, пішла до людей її малярська поезія, сповнена якоїсь майже магічної сили, майже фантастичної краси.

Якби голос ніжний, тихий, любий залунав - на хвилину б, може, лихо він тяжке приспав.

Ми думаємо про вас - і тому наші руки не в`януть біля плуга й станка

Ще раз постукала у вікно - в господі нічого не ворухнулось.

У такі ночі довго хвилюється серце косаря : йому згадується літо.

Тепер ніби все з`ясувалось : Кий - це той, хто разом із братами заснував наше місто, від його імені й пішла назва.

Климко розворушив палицею багаття - з нього викотилися дві чорні, як вугілля, картоплини.

Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко : чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеликих пожовклих садках, далі - грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько коротко свиснув паровоз-"кукушка"...

Згайнуєш на жнивах хвилину - втратиш не одну зернину.

Сонце не пекло вже, тільки гріло ласкаво, вітрець ніде не прокидався, не один лист не ворушився.