Контрольна робота № 5 за темою « Безсполучникове складне речення».

М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо. 

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. 

Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана. 

За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори. 

У житах заблудилась дорога нагорбатились верби над нею за ними прокльовуються зорі. 

Після пам’ятної втечі у грозову ніч кінь дуже змінився він став передбачливіший та обережніший. 

Грім гримить хліб буде родить. 

Йдемо вулицею і ще з другого кінця побачили в хаті світиться. 

Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря. 

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті. 

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. 

Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі. 

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне! 

Подивився я на хати - нема в мене хати.

Законів боротьби нікому не зламати, закони материнства не перемінить.

Не навчив батько - не навчить і дядько.

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена. 

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр. 

Селом знову розносились голоси: дівчата йшли ворожити. 

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують. 

Менше вкусиш — більше ковтнеш. 

Дощ надворі — восени хліб у коморі. 

А зійдеш на пагорб — перед тобою вдалині, за маревом сонця, блакитніє оте високе, вершечок мрії дитячої. 

Це ще не сльози — це квітуча вишенька. 

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину. 

Минув рік, минув другий — козака немає. 

Махнула осінь в ліси — вони зацвіли пурпуровими, сірими та жовтими фарбами.

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась. 

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами. 

А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — море закипить. 

Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання. 

У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг. 

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів. 

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік. 

Сонце не пекло вже тільки гріло ласкаво вітрець ніде не прокидався ні один лист не ворушився. 

Життя тут просте й жорстоке побут суворий стихії лютують цілорічно в людини немає помічників самі лиш супротивники вороги. 

Коні шарпалися з рук хропли видно зачули Сіроманця. 

А скрізь на обрії небо було чисте й голубе лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки. 

Йти йому з лісу не хочеться звик тут за літо серед зеленого шуму дерев тиші та ясного сонечка. 

Сій вчасно вродить рясно. 

От і горобці зацвірінчали десь високо-високо либонь за хмарами чується пісня жайворонкова. 

Сіроманець всівся біля Сашка і мав роботу з поля не вгавали перепілки в скирті не спалося мишам з озера сплескувала риба. 

Але не встиг Кузька зробити й двох своїх крочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею стояв гайворон з опалим на землю крилом і діставав дзьобом пахуче їстиво. 

На луках туманець при самій воді стелеться — лелеки вздовж болота походжають. 

Сонце гріє вітер виє з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину. 

Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен сидів у човні, бушля — на Арсенові. 

Верби й верболози сіро-зеленим туманом котилися по лугу та закривали подекуди воду.

Деревину смереки цінують за її м'якість і легкість, рівномірний білий колір.

Гриміли десь козацькії литаври, віки несли не раз залізний дар.

Глід, шипшина й терен дикий вмить без галасу і крику всю поляну оточили, нашорошили голки.

... різко загальмувала й спинилася.

... гуркіт луною покотився навколо.

... здіймаючи за собою куряву.

... розмальованого барвами літа.

... місяць сходить.

... навколо стає темно.

... діти ідуть у домівки.

... птахи летять у вирій.

Защебетав соловейко пішла луна гаєм.

Мені снилося я мельник у старому млині.

Твердо переконаний мир у світі таки буде.

Бринять бджолині крила гудуть вулики в лозах.

Місяць на небі зіроньки сяють тихо по морю човен пливе.

Пригріло сонечко обсохла земля потягло орача в поле.

Мені здається твої очі в мою душу світять з вишини.

Ще вчора тут було озеро сьогодні ж бачу пустку.

1 А 2 В 3 Г

1 Г 2 В 3 А

1 Г 2 А 3 В

1 А 2 Г 3 В

1 Г 2 А 3 Б

1 Б 2 А 3 Г

1 Г 2 Б 3 А

1 Б 2 Г 3 А

Одна з них падала, друга підхоплювала її, здіймалась догори і бистро ламала лінію блискучих визубнів.

Жорна м'яко шамотіли по зерні; кіш трясся вгорі щось жалібно скрипіло.

Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт — і обоє вискочили на берег, втомлені й мокрі.

Та се була дурниця: вони були за кордоном.

Всі товпились коло човнів кожний хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки.

Вода кипіла під веслами, човни тремтіли й скакали на воді.

Ноги в них тремтіли, груди важко дихали.

Вони йшли то шляхом, то стежками навпростець, намагаючись не звертати на себе уваги.

Холодні роси сідають йому на постоли небо зачервонілось зорі зблідли.

Сильніше подиха холод зростають воли на морі пробиваються верхи з білої піни.

Води простікали з верхів і ходять вже під ногами сонце простелило на небі свою корону.

Іван виходить на верх раптом холодно. 

Палагна цвіла й веселилась Іван сидів і сох.

Сили покидали його життя втрачало смак.

Його шкура почорніла очі запали ще глибше.

Тепер наче щось вступило у неї навіть у будень носила шовкові хустки.

А Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: у синьому океані біля його хати повз грушу пропливали білі айсберги.

Б Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо.

В Берег наближався, ліс виростав, і намети в затінку дерев збільшувалися.

Г Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця намріяла, душа причастилася крутості трав — добридень я світу сказав.