Прочитай уважно текст
Вовченя
Смеркалось, коли до хати увійшов батько і сказав синові :
- Васильку! Я тобі звіря приніс, - і випустив на долівку сіреньке щеня.
Але побачивши, по обличчю хлопця пробігла тінь розчарування, батько додав:
- Та це ж вовченя…
- Вовченя? – перепитав хлопчик.
Звірятко тим часом, підібравши під себе пухнастий хвостик, метнулось під ліжко. «Вовк» для Василя звучало гордо. Скільки він чув страшних оповідань про вовків. А тепер у нього в самого є вовк.
Дідусь чомусь часто розповідав про вовків. І про те, як за ним гналися два вовки, і про те, як вовки колись узимку прорвали у хліві стріху і порозривали овець.
- Ні, я з нього зроблю ручного вовка. – думав Василько.
І, справді, вовченя швидко звикало до Василька, який доглядав і годував його.
Хлопець влаштував вовченя у хліві, намостивши в діжці соломи, і назвав його Сірком. Прокинувшись уранці чи прийшовши зі школи, Василько відразу біг до Сірка, який, здавалось, теж чекав його з не меншою радістю, ставав на задні лапи, намагався вилізти з діжки. І Василько, виносив його з хліва, бігав по двору, качався з ним по траві. Дворові собаки теж не ворогували з вовченям і ставилися до нього, мов до щеняти. Пізніше Василько прив’язував Сірка на ланцюжок, щоб не збіг.
За півроку Сірко зробився великим і міцним. Проте Василько став помічати, що собаки почали боятися вовка, триматись осторонь. Згодом Сірко уже ошкіряв зуби на свиней і собак. І часто серед ночі, коли на селі панувала тиша, розносилось тужливе затяжне вовче виття.
- Треба вовка вбити, - сказав якось батько, - а то ще лиха накоїть.
Сусіди теж підказували таку думку.
Але одного ранку Василько стривожений убіг у хату і крикнув:
- Тату, вовка нема !
Справді, мов передбачаючи небезпеку, він уночі одірвався і втік зі шматком ланцюга.
З тиждень хлопець сумував за вовком, але весняна робота потроху розвіяла цей смуток.
Час минав. Якось Василько повертався з пасовиська додому. Несподівано з-за кущів вибіг вовк.
Затремтівши з переляку, Василько вихопив ніж, але в ту ж мить помітив на шиї вовка нашийник і шматок ланцюга.
- Сірко! – крикнув, зрадівши Василь.
Вовк пізнав Василька і сміливіше підбіг до хлопця. Тернувшись по-давньому об ноги, він почав обнюхувати кишені.
«Певно, голодний», - подумав Василько і дав йому шматок коржа.
За кілька хвилин хлопець виходив з лісу, а поруч нього біг Сірко. Василько гладив його по спині, а він тулився до ніг, забігаючи то з одного боку, то з другого, ніби хотів затримати свого приятеля.
Але коли в долині блиснули вогники села, а потім почулося й гавкання собак, вовк зупинився й далі не пішов. Тоді хлопець взяв шматок ланцюга і спробував повести його. Проте вовк знову зупинився. Та Василько й сам знав, що дома для Сірка спокою не буде. У цей час Василькові зробилося невимовно боляче й шкода сірка. У хлопцеві ворухнулась давня приязнь до тварини, яку він так любив , вирощував, годував, бавився, але життя поклало між ними глибоку прірву.
Василько обійняв Сірка за шию, притулився до теплої морди вовка і трохи не плакав. Потім відчепив нашийника зі шматком ланцюга, ще раз обійняв слухняну тварину й пішов геть, раз-у-раз оглядаючись.
Зникаючи позаду в темряві, вовк стояв на місці, дивлячись Василькові вслід. І коли вже хлопець досить далеко відійшов, позаду почулось сумне затяжне виття, виття, в якому чути було важкий смуток і самотність.
1. Що дідусь розповідав Василькові про вовків ?
що вовки – це санітари лісу ;
що вовки – найсильніші звірі ;
що вовків усі бояться і тому йдуть до лісу зі зброєю ;
що колись узимку вовки прорвали у хліві стріху
Зареєструватись за допомогою Google