Загальна характеристика простого речення

Тополя - в полі, берізка - під вікном...

Життя біжить, вирує повінню, шумить.

Світанок...

Полудень...

Вже вечір за вікном...

Кіт звичайний

у траві зеленій

споглядає літо.

Він, напевно,

поглядом шукає

зниклу так раптово

мишу у траві.

У житті все пов'язане:

радість і печаль...

А котові, звісно,

бракує тих мишей..

Навіяло, занесло, замело і закрутило....

Чекають ранки, а може, й вечори...

Вони прийдуть із подихом весни, 

накличуть дивні сновидіння...

Чекають в полі дивоквіти

прийдешньої прекрасної весни.

Цей листопад прощається із нами,

встелив всю землю килимами,

зірвав вже листя із дерев,

спинив дерев осінній рев...

Затихла осінь...

І сонно сивими туманами прикрилась,

чекає щось від завтрашнього дня,

призупинила хід свого коня...

Той дивний білогривий кінь 

ступав туди, куди йому було не лінь:

і в сад. де груші пали рясно,

і в поле, що ясніло ясно

і в темну й невідому синь,

Життя - прекрасне....

Сонце - у синім видноколі...

Вже вечір за вікном... 

Життя біжить, вирує повінню, шумить,

Про щастя прошу розказати.

Даруй. даруй, моє життя,

оті хвилини щастя й суму.

Я буду вдячною за все!

Воно розбудить опівночі.

А та пелюстка квітки - твоя мова

Із сонцеквітки - дивомови,

ти не бажав із слів намистечко зібрати

Щоб дітям рідним дарувати

довічний спадок - слово рідне

Щоб більше нашу рідну мову ...

в ганебне рабство вже не віддавати...

Осіння ніч короткою здається.

А місяць розказати ніби казку хоче.

Мені так довго заснути не вдається.

Листя жовте на чорній і густій ріллі,

Прийшов вночі до міста дощ,

намалював пейзаж осінній,

лишив поля змокрілих площ,

калину - в голосінні.

Ніби хтось покликав, ніби хтось позвав...

Осінь у траві лишає жовтий лист,

його вітер нині вранці обірвав...

Обійму гриба рукою,

Ляжу в травах, засміюсь,

І пишатимусь красою,

І красою обіллюсь.

Небо в хмарах,

Я у травах,

Гриб у лісі, у траві.

Лагідне море сонцем лоскоче,

пестить мене, ніби власну дитину.

Тихо і ніжно щось ніби шепоче,

дарує любові краплину.

Море чарує, гойдає, колише,

подихом свіжим в уста мені дише,

Море, чого ж ти, чого ж ти ще хочеш?

Лине дощ, як сльози, з неба,

ллється товщею води.

У житті тільки того й треба, 

аби не було біди.

Користуйся, а якщо забудеш,

а якщо нещасним станеш ти,

то візьми у руки квітку щастя.

І побачиш: знов життя буде цвіти!

Напевно, щастя - річ мінлива.

Воно ніколи не буває вічним...

То проливається, як літня злива,

то замерзає, наче зимний лід торішній.

Наш скарб - наше життя!