Двоскладне просте речення. Підмет і присудок як головні члени речення

Любов — це приторк ледве чутний.

Життя — це божевільне ралі.

Світ — не тільки ти.

Жити — це значить не тільки брати, а й давати.

Іду в поля.

Кричить гілля.

З облич спадають маски.

Зі всього світить суть усіх речей.

Хтось необережно збив на городі картопляний цвіт .

Так ніхто не кохав.

Кожен з нас любов свою зберіг від зради, від зневаги і від стужі.

Кожен буває великим бодай раз за життя.

Вечір був зоряний, пісенний.

Дощова хмара висовує  з-за гори своє верхів'я.

 Небо ставало сірим .

Повітря ставало по-материнськи сухим та лагідним.

Довгий літній день наближався до вечора.

Холодна осінь оповила землю сивими туманами.

Сонце висіло між верхівок тополь.

Чарівниця-осінь починає розвішувати на гілках золоті ду­кати чарівного листя.

Зелені поля починають палати жовто-зеленим вогнем.

Земля не може жити без сонця.

Під осіннім холодним небом табір здавався великим кладовищем.

Довго я не хотіла коритись весні.

Щодня себе перемагаю, від суєти застерігаю.

Марную день на пошуки незримої німої суті в сутінках понять.

Душа належить людству і епохам.

Покремсали життя моє на частки.

Ми розминались в часі і у просторі .

Я ніскільки не соромлюся назвати осінь найулюбленішою мені добою.

Осінь чарує мене своїми смутками .

Ніхто  не міряв серця глибочінь.

На четвертий день випав дощ.

 Недалеко перед вами стоїть валка у вісім возів.

Старий озирнувся на чотири боки .

Минуло чотири хвилини .

Усі ми виносимо з країни дитинства романтичні спогади.

Більшість людей пише листи майже автоматично.

Старенька розповідала мені про зведення церкви у селі.

З приємністю згадується дитинство.

Погляд у матусі ніжний, лагідний.                 

Терпіння ключ від заповітної мрії.

Яка щедра й неповторна рідна земля!           

Для дурнів закон не писаний.

Тепле повітря навкруги було напоєне пахощами степових квітів.

А день почав зростати.

Я зобов'язаний допомогти старому.

Великий, довгий шлях зуміли ми пройти.