Контрольна робота "Безсполучникове складне речення. Складне речення з різними видами зв'язку"

А ти трошки мене обійми, і я не змерзну (У. Самчук)

Така собі, всього у ній потроху (Л. Костенко)

Безмірно жаль, що ніжність вже не в моді (Л. Костенко).

 Свіча затріпотіла – й світло, мов голуба, пустила в лет… (В. Стус).

Все густіші на душі тумани, все лютіша на душі зима (Т. Мельничук).

 Ніч запропонувала дивну забаву – змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко (Люко Дашвар).

Насправді ж людина неповторна в усьому: і в найвищому щасті, і в горі, і в біді, навіть у дурощах своїх (П. Загребельний).

Зорі крізь щілини в клуню дивились поглядом тихим, далеким, глибоким: холодно вночі усім одиноким (Л. Костенко).

 даруючи красу.

несе тепло, радість, енергію.

 і люди милуються красою.

сонце дарує свої промінці.

частини таких речень нерівноправні за змістом

 безсполучникові речення з нерівноправними частинами подібні до складнопідрядних речень

у безсполучниковому складному реченні можна виділити головну і залежну частини.

частини таких речень поєднані в одне змістове ціле за допомогою інтонації

 між частинами таких речень можуть існувати різні смислові відношення

Лягло сонце за горою зірки засіяли. (Т. Шевченко)

У древніх слов'ян під страхом смертної кари заборонялося полювати на білих лебедів наші пращури обожнювали їх як сонце вітер вогонь. (З газети)

Я подумав усі ми одягнені в книжкову мудрість. (В. Шевчук)

Схилилося колосся поруділа трава над озером примовк ліс. (Б. Харчук)

Вірю завтра повернеться тато.

Як є охота наладиться робота.

Приснилося вернувся я додому.

Сонце сіло вечірня зоря погасла.

Сонце гріло - баба розповідала казки. (Н. Бічуя)

 Лілі увійшла в роль замикається на ключ у кімнаті і перед дзеркалом влаштовує виставу сама для себе. (Н. Бічуя)

 Батькова квартира була, незатишна і забарложена: малі Настині руки не могли там дати лад... (Н. Бічуя)

Поет казав: усмішка робить обличчя гарної людини іще кращим, у добрих людей - добрий сміх.(Н. Бічуя)

 Роздивися тверезо по світу - нас нова обнімає доба.

Пан гуляв у себе в замку - у ярмі стогнали люди.

Зійшов сніжок - берись за плужок.

Посієш вчинок - виросте звичка.

Я відчуваю день минає.

Сипле сніг тремтять дерева.

Я знаю з попелу сходять квітки.

Вітер колише трави шовкові ніч кругом.

Сотні літ нас розпинали, Та не побороли, Бо не вмерла Україна, І не вмре ніколи (Д.Павличко).

Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім (Народна мудрість).

Навіть тоді, коли не мали ніякого діла, материні руки не залишалися в абсолютному спокої, вони легенько ворушились, як ворушаться під водою стебла водяних лілій від ледь чутної течії (Є.Гуцало).

 Коли наука досягає якоїсь вершини, з неї відкривається широка перспектива дальшого шляху до нових вершин, і відкриваються нові шляхи, по яких наука піде далі (С.Вавилов).

Поки у великій лабораторії неба відбувався розкішний процес наростання грози, поки все там переверталося, стугоніло, потемнілими степами мчали табуни вихорів, захвилювалися, забурунили зелені вали лісосмуг, заметушилися птахи в повітрі (О.Гончар).  

 Осінній вітру крок, і хмари над землею, і пада жовтий лист в вечірньому огні (В.Сосюра).

Я не знаю, чи там угорі, наді мною, є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі (Г.Тютюнник).

 Море дедалі втрачало спокій; чайки здіймались з одиноких берегових скель, припадали грудьми до хвилі й плакали над морем (М.Коцюбинський).

 сполучниковий сурядний і підрядний

безсполучниковий та сполучниковий підрядний

безсполучниковий та сполучниковий сурядний і підрядний

безсполучниковий та сполучниковий сурядний

Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!..(Т.Шевченко).

У стародавніх слов’ян були різні обряди, різні релігійні свята, що здійснювались у певний час, повторювались у певні дні, на одному й тому ж місці (Я.Головацький).

Дмухнув вітер понад ставом – і сліду не стало (Т.Шевченко).

Україна моя починається там, Де доля моя усміхається, І, як небо, як даль солов’їна, Не кінчається Україна (П.Осадчук).

Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі.

Удень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні.

Пропасниця тіпала, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що Остап на превелику силу діставав собі воду.

Сон раптом щезає, як змитий водою, і баба чує своє маленьке тіло, якому твердо і зимно лежати долі, на тоненькій ряднині, у вогкім кутку.

 Людина йде по рідних вулицях, де пройшло її дитинство, де буяла молодість, де проходили найкращі роки життя (Я. Ваш). 

Вишиває і співає, і ніхто не зна, де узор вона кінчає, де ту пісню почина (М. Рильський). 

 Панас той і Микола... народилися в розложистих степах, де вітер та народ була їх перша школа (М. Рильський). 

За морем холодним, в далекій чужині, де сонця ніколи не видно з тайги, де нетрі, болота лихі та пустинні, та скали кремінні, та вічні сніги (П. Грабовський).

Я так захопився літніми принадами, що перестав співати, й забув навіть, що стою у церкві.

Пам'ять наша – глибокий чарівний колодязь, на дні якого затонуло синє небо. (Є. Гуцало)

Мати, що якраз готувала сніданок, мимоволі задивилась на ранкове світило: нічого кращого в світі немає за схід сонця! (О. Гончар)

Я дивився у велике широке вікно, крізь яке було видно не тільки західну частину міста, але й дальні, осяяні ясним весняним сонцем гаї та діброви понад річкою Ворсклою, і укладав собі літні плани.

Букет півоній, які мати несла в руці, поширював п'янкий запах – власне, в руках її наче вигойдувався букет тонких пахощів.

 І хоч зараз гудки вже відмінено, проте Віруньці й досі вони часом озиваються в душі, адже під спів цих гудків привело її кохання на Зачіплянку. (О. Гончар)

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимий смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипки. (М. Стельмах)

У темряві подеколи траплялись ягоди, вони проходили мимо дивною сповільненою ходою, і їм здавалося, що вони ступали по дні великої прозорої річки. (Є. Гуцало)

Над ними зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла.

Обережні й лякливі, сарни належали лісовій гущавині, належали таємниці і я звідав таке відчуття, наче ця заказана таємниця постала переді мною наяву, тепер я можу приглянутись до неї пильніше.

  Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду, крило заболіло, запекло наче сперся він ним не на воду, а на вогонь.  

Загадка – це чарівний світ поетичної таємниці і в цьому світі мороз поєднаний з весною, що виступає прекрасною руйначкою всіх його мистецьких та господарських звершень. (Є. Гуцало)