Контрольна робота. Просте ускладнене речення. Звертання. Вставні слова. Однорідні члени речення

Його роги нагадували осінній низькорослий кущ (Є. Гуцало).

Падав тихий лапатий сніг (О. Чорногуз).

Острів схожий на гігантський старезний вітрильник (М. Слабошпицький).

Учора в дощ зайшов до мене Блок, блідий од смутку, тихий од думок, близький до сліз (Л. Костенко).

Мамо зваріть супу! (Остап Вишня).

О слово рідне орле скутий (Олександр Олесь).

Ластівочко звідкіля ти прилетіла? (А. Камінчук).

Яка ти розкішна земле весело засівати тебе хлібом (М. Коцюбинський).

Колонний безсонний смерековий зал (Л. Костенко).

Яка це добра і світла година, коли село їде на Великдень до церкви! (Я. Гоян).

Не сполохай рідного слова, а захисти його, до серця притули (І. Драч).

Булава здатна творити і добро, і зло, будувати й руйнувати, зміцнювати злагоду й сіяти ворожнечу (А. Багнюк).

Мигнуло правильне (може, колись навіть гарне) висушене, немолоде вже обличчя (І. Вільде).

Безумовно ти хоч не феномен але спритний чоловік (О. Корнійчук).

Картина прямо скажем феєрична (Л. Костенко).

Ніжність наприклад описати математично не можна (В. Собко).

Звісно, важливо порівнювати себе з іншими людьми (Із часопису).

Читачі пам’ятають, як юнаки (серед них був і Олесь Гончар) залишали аудиторії та бібліотеки, шикувалися в студентські батальйони.

Батарея їх стояла десь, певно, зовсім близько (Із часопису).

І розпалась та велика іскра на іскорки малесенькі незначні (Леся Українка).

У центральній частині острова здіймається конусоподібний піщаний горб (М. Трублаїні).

Дніпровими високими очима дитинно-сіро глянула весна (М. Вінграновський).

Невеликі ошатні вулики здаються хатами тих невідомих спільників, що вже знають про чари

як готичні вежі.

і безлюдні ліси;

оповиті сірим туманом;

що піднімалися високо вгору;

порушуючи спокій тиші.

і теж запахли низовинням, росою і ніччю;

і запахли росою;

і теж запахли низовинням;

Не мав за своє життя бідолаха ні подяки, ні доброго слова (О. Гончар).

Кость радо слухатиме її простеньке, невибагливе, провінційне оповідання... (Б. Антоненко-Давидович).

То золоте дитинство дзвонить дзвіночками в гаях, синіми волошками зоріє в полях, бризкає водою на Ворсклі... (І. Багряний).

Тоді він запустив блискавкою руки в воду, піймав рибу коло голови і заклав пальці в її зябра (А. Чайковський).

Лози, кручі, висип, ліс усе блищить і сяє на сонці (О. Довженко).

Широка синя стрічка в материному очіпкові, біла сукня на дочці, червона стрічка, котрою був підперезаний Олесин стан, червоний бант в косах усе так налякало студента, що він сидів як на шпильках (І. Нечуй-Левицький).

Вони всіляко підступали до Івана і щирістю, і насмішками, і жартами, і направду (І. Франка).

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка, і зелені луги, й солов’їні гаї, і твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, і засмучені очі хороші твої (А. Малишко).

Тиша була наповнена всякими звуками і дзвінкою піснею жайворонка, і дзижчанням польових мух, і тихим мелодійним шелестом стиглого жита (М. Коцюбинський).

Крикнула Мотря на порозі так, що двері з обох хат разом одчинились і з дверей повискакували всі і Карпо, й Лаврін, і Кайдашиха, й Мелашка (І. Нечуй-Левицький ).

Сергію, Марино, калина, жуче, осене.

Королево, село, коромисло, Славо, Мирослав.

Пісне, вітре, доле, Дніпре, братику, місяченьку.

Поле, Ілле, поезіє, друже, куме, весна.

Андрію, женче, козаче, їжаче, жінко, учителю.

Сестрицю, Інно, чайко, дядьку, хлопче.

Минають роки і сторіччя, відходять у небуття покоління людей.

Все на землі прагне сонця, спокою, радості, волі.

По долині, по стежині біжить сонце.

Хтось бере рушницю і йде в ліси полювати зайця.

Дощ січе воду, камінь.

Сплять озера і гаї.

Ми розминались в часі і у просторі.

Сніг покрив кущі, замів дороги.

Високі нескошені трави й хліба поблискували на сонці.

 Моє щастя, і ніжність, і гнів я у пісні б хотів зберегти.

У сірому (?) туманному світанку загорівся бій.

Рівний (?) залитий сонцем степ одразу принишк.

Темніє пучок свіжих (?) кучерявих (?) польових волошок.

Юні (?) замріяні клени хиляться в темне вікно

Круглі (?) зелені (?) широкі верхів’я вкривали ліс ніби зеленими шатрами. 

І мені вже нічого не треба, ні скарбів - ні утіх - ні жалів.

 Всяке птаство, як-от: деркачів, перепілок, куликів, курочок - можна було викосити косою в траві.

Кожен кущик, горбок, долинка: все це було йому знайоме.

 Березу, вільху і ліщину, дубів могутність величаву, і навіть тихий верболіз - люблю я ліс.

Радуйся земле моя Радуйся рідний народе Сонце твоєї свободи цілому світу сія!

Юні замріяні клени хиляться в темне вікно.

Зоре моя вечірняя зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою.

Не винен я тому, що сумно співаю.

Думаю суперечка тут недоречна.

Я завжди кажу те, що думаю

 Видно шляхи полтавськії і славну Полтавщину.

Голуб видно втихомирився й заснув.

1

2

3

4

5

Річки трави дерева птахи люди усе навколо сповнене весняної пружної сили.

Оцих тополь приречений кортеж довічно супроводить Україну і традиційні верби і калина все батьківське але й синівське теж;

Луки і ліси під пензлем осені барвисто немов шедеври пейзажиста горять на виставці краси;

Усяке птаство як-от деркачів перепілок куликів курочок можна було викосити косою в траві;