Контрольна робота №2 з теми «Складне речення, його ознаки. Складносурядне речення. Складнопідрядне речення»

Хто хоче багато знати, тому треба мало спати.

Праця чоловіка годує, а лінь марнує.

Без діла жить - тільки небо коптить.

Де не посій, там і вродиться.

Уже потемніли степи і сутінки стали густими.

Пашать нагріті сонцем спориші і жайвори купаються в блакиті.

Дув теплий вітер і в небесній блакиті весну славили жайворонки.

Весна пролетіла світом і літо спішить услід.

За обрієм воркують дні осінні і я ще встигну приголубить їх.

Полоще чайка в сонці крила і загубився берег вдалині.

Літа минають за літами і знов дитинство повертає тобі хвилини біля мами.

Уночі спадали хмари куряви і затихав Путивль.

Колись отут були луги й буяли трави навкруги.

Слово має діло означати й між серцями зводити мости.

З очей Сашкових з жалю чи з радості течуть сльози.

Білий пилок сіявся з неба і встеляв сивою памороззю трави.

 Вдалині поле ніби вогнем горить та річка виблискує на сонці.

Ліс одягався тоді в жовте й червоне листя а сонце обертало його у золотий вогонь.

 Висипала на подвір'я дітвора та збудила тишу голосним криком і дзвінким сміхом.

Курява стелилась по гладкому як дзеркало ставку і купалась у хвилях рожевого світла.

У траві біліють ромашки та синіють зозулині черевички.

На заході втомлене червоне сонце ховається за море і цілує останнім поцілунком хвилі (Б. Грінченко)

Нараз він засміявся, та зараз же погасив свою веселість (Ю. Шовкопляс).

Протиставні, означальні, з'ясувальні

Протиставні, зіставні

Єднальні, протиставні, розділові

з'ясувальні, єднальні, розділові

Івасик йшов по вулиці з розв'язаними шнурками на кросівках, однак він не впав.

На городі була річка, і ми робили це на задньому подвір'ї.

Івасик то підстрибував на місці, то спокій змушував його всістися за партою.

Сонечко зайшло і надворі почало вже темніти (І. Нечуй-Левицький).

На хвилину раптом стихли голоси і спинились тіні (Ю. Смолич).

Котра зараз година і коли вже прибуде потяг?

Ще мить  і сад загубить пишну вроду (Д.Луценко).

Лише гул од копит степом котився та хліба шелестіли (А. Головко)

Сумно й глухо! (П. Мирний). 

Ніч і тиша.

Дощ нарешті припинився і лагідне сонечко знову засяяло (А. Ступак).

Ся розмова лишила в мені якийсь гіркий несмак але миритись, брати назад свої слова у мене не було бажання (Леся Українка).

Вдалині хиталися дерева і синів задуманий прибій

Вже зійшло сонце, а півень ще не співав 

На подвір’ї голосно сміються діти і пурхають горобці.

І жмуриться вікнами наша хатина і шепче задумливий сад.

День був сонячним і небо здавалося ще більшим.

Мені потрібне слово а не слава.

дарма що була середина жовтня.

а вечір видався дивовижно теплим.

так що вийти на футбольне поле ми не змогли.

і перетворив галявину на строкатий візерунок.

 І дощ, і сніг, і віхола, і вітер (Л. Костенко).

Золото добувається з землі, а знання – з книг (Нар. творчість).

Порадившись з сестрою, хлопець тут же вирішив, що завтра відішле свій виграш матері у Кринички (О. Гончар). 

  І шум гаїв, і шелест нив – усе було благословенне (М. Луків).

 І де в світі тая сила, щоб в бігу його спинила?

Море так бадьоро хлюпає, що аж слухати любо.

Так літував Іван у полонині, аж доки вона не спустіла.

Де літо маки стеле килимами, дитя в городі ходить коло мами.

 І любо восени по коліна ходити в листі, коли так гарно червоніє калина.

І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська.

 Коли риба спіймана, вона вже не потребує принади.

Я збагнула, що забуття не суджено мені.

коли почало сходити золоте сонце.

що давно обріс цікавими легендами.

хоч нас умовляли цього не робити.

аби до вечора повернутися додому.

про що мовчить більшість.

коли настане слушна мить.

якщо наполягатимуть друзі.

як велить чисте сумління.

Ви знаєте, як пахне хліб диханням сівача, вогнем безсонних діб? 

А я люблю, як в вечірній час сопілка заспіває переливна.

Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо.

 Внизу коло самої греблі, що прилягала до мосту, росли густі очерети.

Література, яка мала Довженка й Тичину, не має права здрібніти.

Спинюсь я і довго буду слухать, як бродить серпень по землі моїй.

Мирон бережно підступав до станції, де вже потяга не було.

 І як за сонцем повертає сонях, так довго вслід чомусь дивились ми.

Під тихе рипіння морозу я казку стару пригадаю, як тихо шепочуться лози весною в подільському краю.

Як одступиш од гармат на аршин, то вона од тебе на сажень.

Місяць повис над ставом, нитку сріблясту в’яже, щоб таємниці неба і землю людей з’єднати.

 Туди, де образи кохані, душа окрилена летить.

Ні пером не списати, ні словом не сказати тієї несподіваної краси, якою до нас усміхалася долина.

Долиною повилася річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву.

Я живу в країні, яка нікуди мене від себе не відпустить.

Життя - це оббирання з реп'яхів, що пазурами уп'ялися в душу.

Ще над Дніпром клубочиться задуха і пахне степом сизий деревій (Л. Костенко).

Ранок стрічав їх холодним дощем і плакав десь вітер в саду за кущем (О. Олесь).

 Хвилина і табун мов буря понесла (М. Рильський).

Повітря тремтить від спеки і в срібнім мареві танцюють далекі тополі (М. Коцюбинський).

 [ ..., (яку2), 1 ].

 [...], (яку2), [...1].

[1], (яку2).

(яку2), [1].