Назустріч ЗНО. Речення. В основу покладено текст оповідання Ервіна Умерова " Самотність".

Постелив овчину на сусідній скелі, з підвітряного боку, поклав люльку біля рушниці, смачно почухався і заснув.

Вівчарка жалібно скиглила, у тиші подзеленькував ланцюг.

Сулейман лише тепер здогадався, для чого прийшов до нього Дагджи.

Певно, Сулейман забув на ніч зачинити заглушку, і вовки цим скористалися.

Там якось і почув: вівчар Сулеймен у Маріуполь їздив, привіз породисту вівчарку

Шкура його батьк - здоровенного породистого вовка - довго лежала на підлозі коло ліжка Сулеймена і не раз змушувала маленького Сабирли наїжачуватись і погрозливо гарчати.

Своєю появою на світ Сабирли зобов'язаний Дагджи, далекому своякові пастуха Сулеймена.

Якось, за старою звичкою, вирішив пройтися селом.

Пекізе весь час голосила, обіймаючи сина Айдера.

Потім вона охрипла, говорила на мигах; більше сиділа, втупившись у куток, і хиталась з боку в бік.

Злякавшись, пастух відступив крок,потім ще, а потім побіг.

Пес задзявкотів і, не маючи хвоста, щоб помахати від радості, покрутив задом.

Він приклав рушницю до плеча, звів курка.

Сабирли збивав грудьми вовків, крутився дзигою, ляскав зубами, захищався і люто нападав.

Замолоду він побував у Мецці й Туреччині, об'їздив Балкани, довго жив у Середній Азії, знав кілька мов.

Довгими темними ночами кругом села крутилися прозорі тіні, тужливо завиваючи в чорне похмуре небо.

присидка

підмета

виконує стилістичну роль, не є членом речення

вставне слово

Він приклав рушницю до плеча, звів курок.

Він ледь освітлював землю, та мисливське око помічало навіть гілочки кущів.

Дагджи прислухався: крім тривожного повискування вівчарки- жодного шереху.

Панувала тиша, і, здавалось, ніщо не здате її порушити.

Наступного дня, всупереч своїй звичці, Дагджи стояв на подвір'ї родича і волохатими примруженими очима дивився на пса, що лежав, не звертаючи уваги на нього.

Там якось і почув новину: вівчар Сулеймен у Маріуполь їздив, привіз породисту вівчарку.

Сулеймен лише тепер здогадався, для чого прийшов до нього Сулеймен.

На засніженому горбку гною, викинутому через гнойний лаз, побачив сіру тінь, яка заскочила у вівчарню.

Почувся постріл - руда сучка, що заклопотано бігла по вулиці, упала в багнюку.

Звичайно, якби це було потрібно, він показав би зуби будь-якому пихатому забіяці: знай наших.

Сабирли знов спустився в село: голод так зводив шлунок, що пес іноді втрачав свідомість.

Там якось почув новину: вівчар Сулеймен у Маріуполь їздив, привіз породисту сучку.

Він ледь освітлював землю, та мисливське око помічало навіть гілочки кущиків.

Певно, Сулеймен забув на ніч зачинити заглушку, і вовки цим скористалися.

Вівці з жахом збилися в куток, а потім кинулися у прочинену браму.

Довго блукав із кімнати в кімнату, принюхувався до знайомих запахів і важко, по-людськи , зітхав

Сабирли знову спустився в село: голод так зводив шлунок, що пес іноді втрачав свідомість.

Вовк, якого він догнав, не встиг добратися до зграї, що копошилась у кутку, з перегризеною горлянкою трохи поповз і завмер.

Спустившись із гір, відразу йшов до контори вимагати, аби швидше збирали фундук, груші чи яблука, яких багато росло в горах, одержував торбинку свого улюбленого тютюну "Дюбек", купував у сільмазі каву, колений цукор, маслини і знову надовго зникав.

Коли вибирався в село, то довго обходив усі кутки і подвір'я, а якось навіть зайшов до кузні, де підковували коней.

Потім вона охрипла, говорила на мигах... більше сиділа, втупившись у куток, і хиталась з боку в бік.

Сабирли, як і раніше, поважали навколишні собаки... йому поспішливо давали дорогу і з повагою дивилися вслід.

Він поблукав подвір'ям, сп'янілий від рідних, знайомих запахів... і, забувши про небезпеку, обійшовдім і городом зайшов на подвір'я Дагджи, що не зі своєї волі вже давно покинув любий серцю чаїр.

,

Сабирли жадно все з'їдав, позираючи на старого... а Дагджи стояв, втупившись сльозливими очима у пса...

На галявині, з якої нещодавно зійшов сніг, у торішній сухій траві, крізь яку вже прокльовувались зелені паростки, він помітив круглу блискучу річ.

Дагджи довго мовчав, попихкуючи обгорілою горіховою люлькою.

Довгими темними ночами кругом села крутилися прозорі тіні, тужливо завиваючи в чорне похмуре небо.

Він поблукав подвір'ям, сп'янілий від рідних, знайомих запахів, і, забувши про небезпеку, обійшов дім і гордом зайшов на подвір'я.