Безсполучникове складне речення

Палагна цвіла й веселилась Іван сидів і сох.

Сили покидали його життя втрачало смак.

Його шкура почорніла очі запали ще глибше.

Тепер наче щось вступило у неї навіть у будень носила шовкові хустки.

Холодні роси сідають йому на постоли небо зачервонілось зорі зблідли.

Сильніше подиха холод зростають воли на морі пробиваються верхи з білої піни.

Води простікали з верхів і ходять вже під ногами сонце простелило на небі свою корону.

Іван виходить на верх раптом холодно.

Міцна сім’я міцна держава.

Світали ночі вечоріли дні.

Ловив рибку впіймав рака.

Подивлюся серце защемить.

Осінній вечір морозом дихав у небі місяць немов п’ятак.

Дощ упав на жито будем краще жити.

І причувається десь пісня за горою лине.

Поступово багрянці лісу згасають сідає сонце.

Торгуй правдою більше бариша буде.

Як зараз бачу ген горить мій степ.

Малі озера блискають незлісно колише хмара втомлені громи.

У душі хлопець непокоївся весна видалася засушливою.

перше

третє

четверте

п'яте

… кидаю всі невідкладні справи та йду в поля далекі.

… у цей час народжуються нові потаємні мрії та сподівання.

… час пробудження природи від тривалого зимового сну.

… ласкаву, сонячну, повну радісних пташиних переливів.

… коли з-під снігу виглядають перші блакитні проліски.

Відбились зорі у воді летять до хмар тумани.

Життя росте лишень з любові лише краса людей навчає жить.

Дощ пройшов хазяйським кроком сад в росі купається.

Дуже дивний пейзаж косяками ідуть таланти.

Степ половецький половіє трава аж срібна від роси.

безцінне «зерно істини», пізнане автором.

а не їхня складна мова чи прозова форма.

саме вона становила сенс життя мудреця.

і ми прагнемо осягнути її глибинну суть.

прихована в алегоричних образах.

Навколо буяв степ, співали жайворонки, цвіли рожеві грамофончики природної березки (М. Чабанівський).

Прощання перейде колись у картини мої, розлука зів’є собі гніздо в моєму серці (О. Довженко).

Я знаю: кожній дитині потрібна ласкава увага батьків (В. Сухомлинський).

У глибині лісу стукав дятел, пищали синиці (О. Десняк).

В неї запаморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на місці (І. Нечуй-Левицький).

Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло (І. Нечуй-Левицький).

У степу було тихо: блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина (Гр. Тютюнник).

Брязкали сталевими тарелями вагонні буфети, перегукувалися дударі-стрілочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздів... (Гр. Тютюнник).

Климко розворушив палицею багаття — з нього викотилися дві чорні, як вугілля, картоплини (Гр. Тютюнник).

Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких пожовклих садках, далі — грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько, коротко свиснув паровоз-«кукушка»... (Гр. Тютюнник).

Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою (І. Білик).

Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопітливою ходою подалася геть (І. Білик).