ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ. Контроль 1

Хай сумується серцю.   

Літа, як стрілки, не переведеш.

На кожну голову приходить своя хуртовина.  

Не хоче півень на чуже весілля, та несуть.

Життя вдивляється в наші очі очима болю, очима втрат.

У народі кажуть: розумно жити — хвилиною дорожити.

Я спішу до вас на розмову, на розраду у час вечірній.

Поклич мене.

Не вбити нас!

Жити — щоб шукати істину, і в цьому щастя.

Не пишеться.   

Нам вічно треба небом жить.

Людині мало хліба і до хліба.

Для того, щоб створити щось красиве, треба нести красу в душі.

У нас багато зроблено в галузі дослідження космосу.

Мало прожити життя — треба життя зрозуміти.

В славі та чи в неславі — страшно зустріти смерть.

За кожну мить відповідати на запит совісті зумій!

Ні! Не бути війні.

Хотів тих піль, тих нив, тих лісів набрати якнайбільше в свої очі.

Нічого кращого за траву і наївні веселі кульбабки.

Велике дерево поволі росте.

Життя моє — квітник, у ньому рослин багато.

Час — не хвилини, час — віки і вічність.

Тиша. Тиша. 

Не радій чужій біді.

Про добрі вчинки слід говорити вголос.

Не всі захоплюються одним і тим самим, і не всі люблять те саме.

Мавпа є мавпою і в золотому вбранні.

Цей крилатий вислів приписують Г. Сковороді.

В палітрі щастя любові колір не так вже й часто розпізнають.

У стремлінні до влади й кар'єри губим небо ясне, голубе, землю, воду.

Діалогу не відбулося, і печалі ніхто не втишив.

Ти мене накличешся ночами, несучи розлуку за плечами, і навигляда­єшся одна.

Полиняло, оджовтіло, зголубіло. Всі печалі мої встигли на експрес.

І щоб родині нашій жити в мирі, кую меча, леміш і чересло.

Ганебно мати все і водночас нічого не уміти.

Всі кажуть: кохання — дарунок долі. Якої долі? Доброї чи злої?

Прощатись не будемо. Просто так: — До побачення, друже і брат!

Ще до війни на обласній нараді преміювали батька за сівбу. 

Хотілося швидше дізнатися про життя дорогих мені людей.

Співалося хором «Заповіт».

Чудес в природі не буває.

Скільки сходжено, зміряно, створено — тим горіли, жили і росли!

Коли ти хочеш плакати — заплач: нема гріха у тузі і скорботі. 

Хочу жити в паланні, зоріти в блакить, щоб від серця любов іскрила.

Нас тепер нікому не скорити.

Складати зброю! Годі лютувати!

Тільки б проснутися в мирі!

І чесний хліб, і рідна мати... Хіба їх можна роз'єднати хоч на хвилинку у житті?!

Отак би завжди — без парадності.

Околиця міста.

Ніяких рук і нічиїх сердець, ти сам-один в шумному многолюдді.

Пахне злегле сіно.

Прекрасна усмішка весни, немов людські найкращі сни. 

Чого б ти не навчав, будь лаконічним.

Вчи дитину не штурханцями, а хорошими слівцями.

Мені люди казали, і я кажу.

Хто мовчить, той не перечить.

У кого діла світлі, у того й слова ясні.

Не спопеляй отих краплин святої віри.    

Мені зоря сіяла нині вранці.

Колеса глухо стукотять, мов хвиля об пором.    

Найсвятіші в небо поривання падають до грішної землі.

Бреде зоря — сновида і приблуда — одержаний задурно щедрий дар. 

Давай до ставу підемо.  

Будь безоглядно чесним і прямим.

Поживемо — побачимо.  

Люби життя у боротьбі щоденній.

Не обіцяй в біді згадати друга, а просто другом будь йому завжди. 

Вечоріло.

Нахмарило, мабуть, дощ буде.

В лісі посутеніло.

Було прохолодно.

Світає. 

В путі нелегко наздогнати того, хто вийшов на зорі.

Треба вміти жаліти людину.

Подзвонити б отак у минуле і почути твоє «алло»!

Краси не зміряти у світі.

Мені ж до мами не приїхати — там жде лише старенький клен.

Була то, правду кажучи, звичайна крамарська буда, яких безліч в Італії.

Була зима. Якраз після Водохреща.

За все в житті — ціна сповна. За кожну мить. За кожен подих!

Згубіться, брехуни, в своїй брехні, помріть у фарисействі, фарисеї!

Сніг і вітер. 

Коли цінуєш кожну мить, то й час тоді тебе цінує.

Учися мудрості в Тараса, у Лесі мужності учись!

Сором буде, як нас дикунами, самогубцями люди назвуть.

Навчи мене своєї пісні-радості, своєї туги-вірності навчи.

Лиш з державним народом рахуються в світі...

Не гайся у добрі. Не обізлися в горі.

Всіх приймали, всіх вітали, всім уміли догодити.

Матері не вмирають. Матері не сплять.

Даремно ходиш стежкою крутою, шукаючи загублених слідів.

Не блукай по планетах і зорях. Повертайсь додому. Там твій батько.

У колективі нічиєї межі не переореш.

Не хвали мене в вічі, не гудь поза очі.

Щоб із тобою, рідний краю, думка­ми й серцем бути назавжди.

Напиши, чи приїдеш на літо.

До Пушкіна йтимуть незарослою тропою.

Юрковичу не треба було нікуди поспішати

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря

Роки не гасять почуття: у нім весна, у нім життя

Тік-так... тік-так... І в цьому вся трагічність

Глухий до музики? Є гірше. Як змалку ти глухий до вірша 

Як час ступає спроквола!

Й не забуть повік тепло материнського порога.

В садку сутеніє. 

Щасти вам, діти!

Слухай кожного, але не з кожним говори.

Ось у який час подали ми, товариші, руку на братство, на товариство.

Материнські недоспані ночі, колискової ніжність свята.

Ось мати.

Все те таїлось на душі, гнітило... Ось воно і прорвалося.

«Так ось який ти, Маковею!» 

Чи стане в тебе сили круті узяти схили?

І далеко йти не треба

Хоча б не спізнитись! Поспіти б хоча!

Ні, краще вже пізніше зацвісти, аніж отак зав'янути — до строку

Що ж тепер мені сказати?