Підсумкова мовна тема

«Чи бачили таке, — сказав батько і, помовчавши, додав: — Готовий хлібороб, одним словом».

«Ото воно там якраз і було, — сказав мій візник, — отам, де стовп».

«Яка ти розкішна, земле, думала Маланка. Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами».

реченні Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива. — Ти думав, що для тебе я забуду родину?

«Васильку, а йди сюди» — гукнув з подвір’я батько.

«Голубчику, рятуй!» — тут простогнала Щука.

«Чого ти журишся?» — вона спитала тихо.

«Ніщо так не красить людину, як натхнення», — подумала Ярославна.

А: «П (?!)».

«П», — а.

«П (?!)» — а.

«П», — а, — «П».

Ти до землі всім серцем прихились мені шепоче рідна Україна.

Учітеся ти нам прорік борітеся з ярмом неволі.

Доводила одна нікчемність що підлабузництво це чемність.

Яка краса писав Рєпін з України.

Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Ліва рука від незвичайної ваги зомліла, і Харитя не могла її зігнути.

Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою.

Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо» .

Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда. 

Найменший шелест або стук — і моє серце падає і завмирає.

Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною

Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, та створив їх злий.

Вдалині поле ніби вогнем горить та річка виблискує на сонці.

Висипала на подвір'я дітвора та збудила тишу голосним криком і дзвінким сміхом

Курява стелилась по гладкому як дзеркало ставку і купалась у хвилях рожевого світла.

Ліс одягався тоді у жовте й червоне листя а сонце обертало його у золото і вогні

тому що мені видно легке гойдання всіх трьох крилатих хребтів, мяких, вовнистих…

бо мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м’яких, вовнистих…

і мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м’яких, вовнистих…

коли мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м’яких, вовнистих…

В таку добу під горою, біля того гаю, що чорніє над водою, щось біле блукає

Обрій почала огортати все густіша і густіша темрява, і небо стало схожим на

синьку, густо розведену в воді.

Подихав свіжий вітерець; по ставку плигали маленькі хвильки і сріблом

блищали на сонці.

Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом.

Бліде небо мигтить зірами до блакиті, що оповила степову далечінь.

Люблю слухати, як гудуть бджоли.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Де мало слів, там більше правди.

Як не буде птахів, то і людське серце стане черствим

Де щастя упало, там і приятелів мало.

І неначе ще й досі я чув, як в акаціях вітер шумить

Тільки невсипуще море бурхає десь здалеку та зорі тремтять у нічній прохолоді.

Між двома вікнами, що дивилися великими шибками на вулицю, біліла береза.

Я вірю в силу доброти, що на торжку не продається, що кривди розбива пласти,

красою тулиться до серця

Був це хлопець жвавий, за що й прозивався в школі непосидою, розбитнем.

Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі.

Коли до тебе прилечу, засяє в сонці все навкруг, як після теплого дощу в росі

важкий зелений луг.

Він почував у собі якусь силу, що поривала його до діла, до громадських справ.

Якби не зима, то й літо було б довше.

Якщо ви любите пісні, запрошуйте у гості птаство.

Любов’ю не обділений, зігрітий, бо корінь мій у рідному краю.

Цілує сонце рушники, що ненька вміла вишивати.

Проминули сиві далекі віки над степами життя, неначе у вирій лелеки, яким не

знайти вороття.

Коли поспіє виноград – додолу гнуться ніжні віти.

Туман низинний пливе кошлатий, щоб на озимих заночувати.

Якщо ви любите пісні, запрошуйте у гості птаство.

Хоч була рання весна, але надворі було вже гаряче

Ми знали велике озеро, де щороку гуси зупинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.

Скільки не дивись на море, воно ніколи не набридне.

Чим далі заглиблювалися вони в гори, тим тихішим ставав відгомін бою.

Це було, як співав соловей над рікою

Закінчували свій трудовий день з тим, щоб завтра новий день продовжувати з новим завзяттям.

Кома.

Крапка з комою

Двокрапка

Тире

[ ], [ ]. одночасність

[  ]: [висновок].

 [умова] — [  ].

[ ]: [причина].

На квартирі було затишно топилася піч горіла лампа на підлозі лежала ціла купа свіжої соломи (І. Багмут).

Брязне клинок об залізо кайданів піде луна по твердинях тира­нів (Леся Українка).

Друзі розповіли подробиці втеча готувалася давно (М. Олійник).

І диво дивне сталося з ним совість заговорила! (А. Іщук).

Вже й дикі гуси в небі пролітали вже й лебеді кричали крізь туман (Л. Костенко).

Кричать сови, спить діброва зіроньки сіяють понад шляхом щирицею ховрашки гуляють (Т. Шевченко).

Не русалонька блукає то дівчина ходить (Т. Шевченко).

А вас просив би я зразки ліпити ви чоловік тямущий і бувалий (Леся Українка).

Сотні літ нас розпинали, Та не побороли, Бо не вмерла Україна, І не вмре ніколи (Д.Павличко).

Навіть тоді, коли не мали ніякого діла, материні руки не залишалися в абсолютному спокої, вони легенько ворушились, як ворушаться під водою стебла водяних лілій від ледь чутної течії (Є.Гуцало).

Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім (Народна мудрість).

Коли наука досягає якоїсь вершини, з неї відкривається широка перспектива дальшого шляху до нових вершин, і відкриваються нові шляхи, по яких наука піде далі (С.Вавилов).

Поки у великій лабораторії неба відбувався розкішний процес наростання грози, поки все там переверталося, стугоніло, потемнілими степами мчали табуни вихорів, захвилювалися, забурунили зелені вали лісосмуг, заметушилися птахи в повітрі (О.Гончар). 

Я не знаю, чи там угорі, наді мною, є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі      

           (Г.Тютюнник).

Осінній вітру крок, і хмари над землею, і пада жовтий лист в вечірньому огні (В.Сосюра).

Море дедалі втрачало спокій; чайки здіймались з одиноких берегових скель, припадали грудьми до хвилі й плакали над морем (М.Коцюбинський).

Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!..(Т.Шевченко)

Дмухнув вітер понад ставом – і сліду не стало (Т.Шевченко).

У стародавніх слов’ян були різні обряди, різні релігійні свята, що здійснювались у певний час, повторювались у певні дні, на одному й тому ж місці (Я.Головацький).

Україна моя починається там, Де доля моя усміхається, І, як небо, як даль солов’їна, Не кінчається Україна (П.Осадчук).

дві

три

чотири

п’ять.