ПРИКЛАДКА

То що ж ми будем думати-гадати, як і про це закон є акурат.

Перелузали зиму, як насіння, удвох одні на тій-таки печі.

Хати у нас і справді-то не хвацькі.

Якесь чар-зілля або привороти, і він не зміг його перебороти.

Бреде в снігах диякон-бородань.

Біжить-біжить, чарапкається вгору.

Якісь он квіти сині-сині на голу цеглу повились.

Там же мої діти, чи живі-здорові? 

А згодом над ними по-дитячи нахиляють голівки зволожені ту­маном ягоди.

Ще як навчиться руки-ноги мити, ціни йому не складеш!

На Великому шляху з липами перемежовуються старі велетні-дуби.

Де вже тій копійці взятися у бідних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.

А на небосхилі — білі хмари-хвилі, наче Рось купається в гаю.

Хочу в батька-матері погостить.

Коли виросте син і під зорями — піде з рідного дому, щастя-долю кувати трудом.

Рідна мова — не степ, не хата, а народу мого душа.

Веснянка-дівчина зі степом вінчана.

Командир «Буревісника» — Сава-механік.

Ніжний шепіт і зітхання — моя Україна.

А човен «Ластівка», мов птиця, летить на крилах-парусах.

І припав уже пилом-порохом той далекий двадцятий рік.

Не знали ви, що Женька-гармоніст зірок із неба не знімав.

І місто мужнього Франка гордиться не покрівель злотом, а інститутом і заводом, трудом творця-робітника.

Слова шепочуть зорі найніжніші до місяця-опришка уночі.